Культура України (стр. 1 из 3)

Важливим складником нашого духовного життя став величезний потенціал української науки. Її успіхи і здобутки можуть бути предметом нашої національної гордості. А такі її постаті, як В. Глушков, М. Амосов, династія Патонів, раніше — О. Богомолець, ставши об'єктом художнього або нарисово-документального зображення в українській літературі, зробилися і образами певного морально-естетичного значення. Наука дає нам і митців, письменників — хоч, може, й не так багато, як російська наука — російській літературі. Загалом високий рівень української науки впливає на інтелектуальний рівень суспільства, на понятійну сферу нашої духовності, почасти — і на розвиток української мови. Але, на жаль, цей вплив обмежують деякі прикрі обставини, що особливо розвинулися в останні десятиліття і відчутно звузили національно-культурний аспект української науки. (Застерігаюся: я не ігнорую інтернаціонального характеру змісту науки та її методології, я тільки говорю і про її дотичність до національної культури). Це, насамперед, переведення майже всіх наукових журналів з української мови видання на російську. Не менш тривожною здається і така обставина. Ще не так давно народжена на хвилі могутнього культурного піднесення народу Українська Академія наук була мозковим центром, генеральним штабом української національної культури, а її керівники — від Вернадського до Богомольця — не тільки відчували свою особисту причетність до української культури, а й були генераторами ідей її розвитку, уособлювали національну культурну самосвідомість. Нині цю належну їй роль Академія наук втратила і навіть не помітила цього. Сьогодні ми радіємо хоча б з того, що бодай окремі вчені-негуманітарії, так би мовити, на власний страх і ризик виявляють зацікавлення долею української національної культури та української мови, як це зробив, наприклад, відомий учений-біохімік М. Ф. Гулий, взявши участь у дискусії про національне й інтернаціональне, яку проводить журнал «Прапор».

Є у нас мережа гуманітарних науково-дослідних інститутів. Там з року в рік багато робиться як для дослідження й почасти публікації культурної спадщини, так і для висвітлення сучасних процесів у культурі й мистецтві. Проте енергія ініціатив цих інституцій, мабуть, мала б бути більшою. Як і вихід на фундаментальні розробки в принципових питаннях стану, потреб і перспектив української національної культури. Та й звичайна людська, патріотична, громадянська відповідальність за неї мала б промовляти і рішучіше, і вагоміше. Хіба, скажімо, мовознавець або філософ не такі ж люди, як письменники, і якою бронею вони захищені від тих тривог, що неминуче виникають при елементарному зіткненні з реальним життям? Тоді чому з»- не мовознавці, не Інститут мовознавства Академії наук Української РСР, а лиш письменники — щоправда, з великим запізненням — піднесли мовне питання на державно-політичний рівень?

Чому не архітектори й історики — за кількома персональними винятками — і не відповідні державні науково-дослідні заклади становлять «ударну силу» тієї громадськості, яка бореться за збереження історичних пам'яток, популяризує відповідні знання? І чому філософія як репрезентант, узагальнювач і гарант духовного життя суспільства не дає концепції нашої культурної спадщини, не осмислює узагальненого образу нашої культури, не розробляє проблематики української національної культури як цілісності? Може, в усьому цьому (і багато чому подібному) теж виявляється розбалансованість нашої культури як системи?

В останні десятиліття «вертикальна» орієнтація економіки та надмірна централізація всіх сфер суспільного життя призвели і до відповідних викривлень соціокультурної сфери, до національно-культурних втрат, зумовлених деградацією «горизонтальних» структур, що виявилося багатоманітно — від загрозливого посилення культурного провінціалізму (де колишня слава багатьох міст, від Полтави й Чернігова до Дніпропетровська й Одеси, які ще в 20-ті роки були осередками українського мистецького життя, давали йому імпульси й ініціативи, в яких успішно розвивалися українське книгодрукування й періодика?!) до завмирання і бюрократизації культурної самодіяльності населення, вигасання народних ремесел тощо.

Взагалі кажучи, процес централізації культури відбувався в усьому світі, у нас він тільки набрав специфічних «адміністративних» форм. Але в усьому світі чиниться нині і протилежний процес, який на Заході інколи називають муніципалізацією культури, інколи ж говорять про культурну роль общини. Відроджується місцева ініціатива, створюються місцеві музеї, видаються регіональні часописи. У нас такий відновний процес може мати великі перспективи, оскільки збігається з головним напрямком соціально-культурної демократизації як складової частики духовного відродження і суспільної перебудови. Важливим аспектом цього процесу може стати «регенерація» народної мистецької культури, для чого у нас є непогані передумови. Адже, попри всі втрати в недалекому минулому, українці все-таки залишаються одним із небагатьох народів Європи, у яких ще збереглася народна мистецька творчість — гончарство, вишивання, живопис, ткацтво тощо. Але ми мало знаємо її, мало цінуємо і ще менше підтримуємо. Колись І. Драч написав чудовий вірш «Українські коні над Парижем» і принаймні ввів ім'я О. Залізняка в коло зірок українського мистецтва. А хто, крім фахівців, знає О. Ганжу чи О. Селюченко, які з неменшим талантом виразили в кераміці душу народу, його образне мислення? Вони не стали фактолл нашої культурної свідомості. Та й чи тільки вони? А от Марію Приймаченко, здавалося б, усі знають. Проте альбом з репродукціями її творів востаннє виходив чверть століття тому, а нові її картини вже упродовж багатьох років розхапують промітні ділки, і багато з тих картин назавжди втрачено для України. А Катерина Білокур? От, здавалося б, кому ми сповна віддаємо запізнілу шану. А воно теж не зовсім так. І альбоми її виходять нечасто й не завжди гідної якості, і книжка її листів — унікальні зразки епістолярної прози — ніяк не вийде. І чи не час би подумати про музей Катерини Білокур? Невеличкий будиночок відповідної архітектури, там зібрано її картини, меморіальний матеріал, звучить стиха музика і вірші Шевченка, якими вона жила... Втім, мріяти можна про багато що. І все-таки сьогодні вже чимало, принаймні більше, ніж раніше, робиться і для збереження народного мистецтва, і для розвитку ремесел, і для поцінування традиційної культури сільського побуту і моралі. І в числі ентузіастів цієї справи знаходимо літераторів, письменників — згадаймо хоча б уперту роботу С. Пушика, Василя Скуратівського, В. Пепи та інших.

Колись О. Довженко мріяв створити етнографічний фільм про Україну, щоб розкрити «красу рідної землі, яка годує нас не тільки хлібом, маслом, а й багатьма звичаями, уявленнями, піснями, думками, відчуттям вітчизни наших батьків, дідів, прадідів і наших нащадків». Мабуть, етнографізм у такому широкому й глибокому розумінні — як інтимний зв'язок з рідною землею — необхідна передумова життєвості, доцільності і краси всякої мистецької діяльності. А що виходить, коли алистєцтво сліпе і глухе до землі, на якій хоче себе утвердити, бачимо на прикладі сучасної архітектури. Власне, архітектура в нас наче якось і взагалі випала з поняття національного мистецтва. Фактично її просто ототожнили з поточним будівництвом. Важко й сказати, коли востаннє ставилося свідомо й послідовно завдання якось пов'язати вирішення проблем містобудування із утвердженням національно-своєрідного архітектурного стилю, створенням архітектурних мистецьких цінностей, співвіднесених з національною традицією. Може, ще наприкінці 20-х та на початку 30-х років, коли остання хвиля українського необарокко зустрілася з першими і невдовзі погаслими хвилями конструктивізму. Навіть на прикладі забудови Києва ми бачимо, як ігнорувалися національні традиції та прийоми, як заплющували очі на ландшафт та історичні пам'ятки, не кажучи про їх нищення. В останні роки можна говорити про деякі зрушення на краще. Характерно і невипадково, що вони виявляються там, де архітектура враховує ландшафт і поновлює спілку із своїм традиційним союзником — монументальним живописом, керамічним оздобленням тощо.

Ще в 50-ті роки О. Довженко з властивою йому прозірливістю ставив питання про будівництво на селі, з усією пристрастю картаючи архітекторів та будівельників, глухих до потреб, традицій і краси українського села. Тоді до його ідей не прислухалися. Сьогодні дещо змінилося. Але принципового розв'язання проблеми, принципового згармонізування житлової забудови, природного, господарського і культурно-історичного ландшафту сільської глибинки немає. Може, й не буде, поки архітектура не поверне собі статут мистецтва, національного мистецтва, поки архітектори не будуть мислити категоріями національної культури,— бо історично саме в національній специфіці архітектури крилася таємниця поєднання пожиточності й краси, утилітарного й естетичного, універсального й місцевого.

Отже, й тут специфічні питання однієї ланки культури змикаються з проблемою її цілісності. Взаємопов'язаність різних мистецтв особливо наочно виступає у їхніх стосунках з літературою. Саме література тримає найширший «фронт» взаємодії з іншими мистецтвами і, природно, саме до неї найбільше запитів та претензій від них. Тим більше, що сьогодні українська література недостатньо живить інші мистецтва ідеями, мотивами, сюжетами, текстами. І представники цих мистецтв мають рацію у своїх претензіях. Хоч вина тут обопільна. Адже якби з їхнього боку було більше зацікавленості й солідарного розуміння,— вони більше знайшли б для себе в українській літературі.

Візьмімо театр. Режисери нарікають на брак сучасних п'єс. Це так. Але ж і М. Куліша не ставлять, і І. Кочергу, й М. Ірчана, й Мамонтова. У 60-ті роки кілька гострих, як на ті часи, п'єс написав О. Підсуха,— їх теж не ставили. Російські театри залюбки інсценізують твори класиків російської літератури; у нас же після Василькової постановки «Землі» у Чернівецькому театрі помітних зусиль такого характеру не спостерігалося аж до останнього часу, коли в Київському театрі імені Франка поставлено спектакль за «Енеїдою» Котляревського. Мабуть, і з сучасної української літератури можна було б щось знайти. Адже йшла у Львівському самодіяльному театрі «МЕТА» «Маруся Чурай» за романом Ліни Костенко, і з успіхом ішла, поки її не «зупинили». Нарешті, як тут не згадати про те, що український театр досі ще не знайшов ключа до поетично-філософської драматургії Лесі Українки, до її «малих драм». А загалом кажучи, у нас ще є україномовні театри, але немає національного театру в тому значенні, як його розуміли корифеї, Лесь Курбас,— і в якому ми знаємо сьогодні грузинський, естонський, литовський, якутський театр.