Нарешті шостий рівень взаємодії різних видів мистецтва та різних ланок культури - найвищий і найскладніший - цілісне функціонування національної культури як системи. Української національної культури. Це величезна тема, яку тут можна хіба спробувати в найзагальніших рисах окреслити. І перше, головне питання, яке виникає при цьому, - питання про повноту структури сучасної української національної культури.
Реально підходячи до цього питання, мусимо визнати, що сьогодні українська національна культура - це культура з неповною структурою. По-перше, тому, що ряд її ланок послаблено, а деяких взагалі немає. По-друге, тому, що українська мова не виконує всіх своїх суспільних і культурних функцій, а національна мова - це все-таки становий хребет національної культури, і навіть невербальні, несловесні мистецтва через ряд опосередкувань усе-таки пов'язані з мовою, з уявленнями, оформлюваними мовно, і навіть із самим звучанням мови (згадаймо твердження академіка Б. Асаф'єва про "інтонаційний фонд нації" - основні прообрази музичних та поетичних інтонацій, які у згорнутому вигляді містяться вже в національній системі вимови).
Якщо ми маємо сьогодні факт відходу цілих соціально-культурних шарів населення від української мови, особливо технічної і наукової інтелігенції, взагалі міського люду, - факт, зумовлений не в останню чергу "перекосами" в освітній справі тощо, - так це ж не просто звуження сфери вживання українського слова, як ми вже звично кажемо. Це і колосальне збіднення змісту українського мовлення, зниження його інтелектуального і духовного потенціалу, тобто, зрештою, вихолощування української національної культури. Бо національна культура - це не тільки твори професійного чи народного мистецтва, то вже її вивершення, а її підґрунтя - це насамперед буденне життя слова і думки, незліченних душевних актів у слові; і поезія, як стверджував Потебня, не тільки у творах поезії, а й у повсякденному слові як стихійній творчості кожної людини. Тому мова (те, що закріплене в мові!) - це найголовніше і найглибше джерело національної духовності взагалі і доля мови - це не просто доля літератури та інших пов'язаних зі словом видів мистецтва; це доля національної духовності взагалі, нації взагалі. Зараз у нас дедалі більше говориться про долю рідної мови і говориться з належною тривогою. Але при цьому нам не можна забувати і про другий бік цієї справи: про духовну й інтелектуальну забезпеченість українського слова на всіх рівнях його побутування. Щоб не було в нас культурно-ідеологічних ситуацій, про які колись Леся Українка писала з листі до Михайла Драгоманова: "У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українськи (а надто коли вже писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т.п. Така легкість репутації приманює многих. Ще тепер можна у нас почути фразу: "Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!" "Говорить по-нашому" - се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи" (Леся Українка. Твори в десяти томах. Т.9, К" 1965, с.175). Цей парадокс
вказує на одну із об'єктивних суперечностей не тільки мовної, а й взагалі національно-культурної консолідації, яка передбачає чіткі й високі світоглядні, духовні, етичні мірки.
А що, власне, розуміти під українською національною культурою, який обсяг явищ? Досить часто ми - свідомо чи несвідомо - ігноруємо це питання, наче воно від лукавого. І під українською культурою розуміємо просто механічну суму культурних явищ, наявних на території України. Так здебільше чинять органи масової інформації і, на жаль, чимало дослідників сучасного кіно, театру, телебачення, естради. З однієї монографії довідуюся, що у нас є буквально сотні українських документальних, ігрових та музикальних телефільмів. А ми ж добре знаємо, що їх мізерні одиниці. В іншій публікації називається кільканадцять "українських" дитячих і лялькових театрів, і доводиться гірко всміхнутися, бо "українські" вони тільки за адміністративно-географічною, а не мовною та культурно-мистецькою ознакою. У третій праці читаєш про сучасних українських драматичних і оперних акторів та режисерів і не завжди втямиш, хто ж із них творить власне український національний театр. Я розумію, що дослідник мусить працювати з усією сумою фактів відповідного виду мистецтва. Але при цьому об'єктивно, тонко й обгрунтовано розрізняти їх за багатьма ознаками, в тому числі й за ознакою національної мистецької якості, враховуючи діалектику інтеграції і диференціації в мистецтві. Тенденція розчиняти українську національну культуру в потоці продукції, виробленої на території України, скажімо, на Одеській кіностудії чи Київському поліграфічному комбінаті, веде до зняття питання про національну якість цієї культури, а отже, і про саму культуру взагалі.
Є й протилежна крайність, так само невмотивована і небезпечна, хоч уже й не так суспільними, як творчими наслідками. Вона, правда, не має виходу на публічні форми вираження, але досить міцно тримається в мистецькому побуті та в приватних, сказати б, естетичних концепціях окремих митців. Маю на увазі своєрідний пуризм, який пильно обмежує сферу української культури явищами тільки україномовними, коли йдеться про вербальні мистецтва (критерій далеко не завжди безсумнівний, особливо щодо минулого!), та, коли йдеться про мистецтва невербальні, явищами з очевидними рисами традиційних національних стилів (що геть сумнівно!). Це призводить до суб'єктивістських оцінок, упередженості, нетерпимості, а то й войовничого заперечення не тільки нового, а й всього, що не відповідає власним обмеженим смакам чи поглядам, ба навіть до хворобливого погляду на все те як на щось вороже, ледве чи не якусь хитро розраховану міжнародну диверсію проти українського мистецтва. Ось яку, - а може, ще й дорожчу - ціну доводиться платити за бездумне або лукаве обминання, хитромудре замовчування чи казенно-оптимістичне пробалакування проблем національної характерності сучасної української культури.
Певна річ, усе це питання обширні й складні, вони потребують великих зусиль і на рівні теоретичного осмислення, і на рівні конкретних досліджень специфічними засобами літературознавства, кінознавства, музикознавства, мистецтвознавства. Але тут хотілося б звернути увагу на те, що здається більш-менш очевидним. А саме, культурну ситуацію на Україні можна зобразити у вигляді трьох концентричних кіл. Перше, найбільшого радіуса, - це вся культурна даність, уся сума фактів, що побутують на Україні або надходять до неї. Друге коло, трохи меншого радіуса, - вся культура, що твориться на Україні. Третє коло, ще меншого радіуса, - власне українська національна культура. В принципі такою ж є структура культури кожного народу (особливо в багатонаціональних країнах), оскільки жоден народ не живе тільки власною культурою і жодна культура не існує відокремлено. Специфічне ж для України тут - тільки в особливому співвідношенні величин площ цих кругів і, можливо, у меншій чіткості меж поміж ними. Посутніше кажучи, скрізь на Україні українська національна культура функціонує сьогодні в сусідстві з російською культурою, в оточенні російської культури, у діалектичній взаємодії (що включає і співробітництво, і взаємодопомогу, і змагання, і конкуренцію) з російською культурою, в тому числі і російською культурою, яку творить на Україні російське та українське населення. Причому подеколи, особливо у великих містах, основний тонус культурному життю дає російська культура, а не українська, - таке реальне співвідношення потенціалів.