Другий бік цієї реальності - рухливість, хисткість, а часом і невизначуваність межі поміж українською і російською культурою на Україні. Навіть у художній літературі ідентифікація за мовним показником викликає деякі сумніви або потребує корективів. Чи можемо ми відмовляти у віднесенні до української літератури, скажімо, романів Д. Мордовця і Г. Данилевського з української історії, писаних російською мовою, але людьми не тільки українського походження, а й специфічних українських зацікавлень, скажемо так: патріотами української історії? І чи тільки російський письменник - Гоголь? І чи випадають з української літератури російськомовні твори Гребінки й Квітки? Російські повісті Т. Шевченка? І чи станемо ми сумніватися в належності до української культури величезного материка наукових праць з філології, фольклористики, етнографії, історії, філософії, психології, поетики тощо, писаних українськими вченими XIX століття російською мовою через відомі обставини? Мабуть, і сьогодні мовний критерій не єдино чинний навіть щодо художньої літератури.! ще незрівнянно складнішою, тоншою справою може виявлятися національно-культурна ідентифікація явищ інших мистецтв - особливо живопису, музики. Не завжди зарадить і критерій співвіднесення з традицією. Адже розвиток мистецтва здійснюється також і шляхом виломлювання з традиції, підкресленого протиставлення їй, а то й войовничого заперечення її. Та й поза цим рутинне сприйняття підозріливе до нового. Згадаймо, що і музику М. Лисенка, і поезію та драматургію Лесі Українки, і прозу Ольги Кобилянської та М. Коцюбинського деякі їхні співвітчизники й сучасники вважали "ненаціональними". А що вже казати про авангардистів і футуристів 20-х років, які нерідко задля епатажу вдавалися до крайніх форм заперечення традиції. Тільки нині ми починаємо усвідомлювати, скажімо, Михайля Семенка як явище глибоко національне попри його прокламовании антитрадицюналізм та "антинаціональні" гасла й вихватки. Щось схоже можна сказати про живопис О. Богомазова, В. Пальмова. І, можливо, через деякий час буде визнано, що й деякі з тих абстракціоністів, які були представлені на виставці 1987 року в Політехнічному інституті, таки мають відношення до колористичних і пластичних традицій українського народного мистецтва. Зрештою: що специфічно-національного в універсально-вселюдській мистецькій мові О. Архипенка? Але ж він сам сказав про себе, що не почував би
й не творив так, як почуває й творить, коли б українське сонце не запалило в його душі туги за тим, чому назви він і сам не знає.
Мистецькі стилі укладаються історично, історично ж і з'ясовуються місця тих чи тих явищ у національній культурі, в тому числі і в еволюції національної специфіки мистецтва, у розвитку традиції. І часто те, що виникало як заперечення традиції, стає її закономірною ланкою. Але й історичний підхід не єдино достатній. Звичайно, класифікація та канонізація національних стилів - справа істориків мистецтв, а не поточної художньої критики та сьогоденного смаку. Але й поточна художня критика не може залишатися осторонь питань національних стилів, хоч і мусить послуговуватися засобами аналізу та робочими міркуваннями, а не присудами та висновками. При цьому історичні паралелі не завжди допоможуть правильно оцінити сучасну ситуацію. Скажімо, в добу середньовіччя по всій Європі і в нас мова науки і поезії - переважно латинська - не сприймалася як знак національно-культурної ідентифікації. У XVIII-XIX століттях для більшості українських інтелігентів мова не була предметом вільного вибору, а отже, й справою національного самоозначення. І зовсім інакше постає питання про мовну форму культурної діяльності, коли мова політично і державно емансипована, хай і не повною мірою, а для кожної особистості стає справою вільного вибору, а тим самим і національно-культурного самоозначення, хоч і тут є свої привхідні та спотворливі обставини.
У всякому разі, критерій історичний і критерій актуальний не можна відривати один від одного, але й не можна їх змішувати. Історія має справу з доконаними фактами, бажані вони чи небажані, а сучасність, народ сучасності їх творить, прагнучи обрати найдоцільніший напрям. І свідомі діячі української культури не можуть не обстоювати її національну визначеність, бо йдеться про історичну долю народу, бо тільки національна визначеність культури гарантує майбуття народу як нації. Певна річ, кожна національна культура і сама в собі несе інтернаціональне, і взаємодіє з іншими культурами, а для української культури ця взаємодія має особливий характер, як уже говорилося, з огляду і на її статус як частини багатонаціональної радянської соціалістичної культури, і на сильну солідарно-допоміжну та солідарно-конкурентну присутність російської культури на Україні.
А тепер вернімося до питання про структуру сучасної української національної культури та неповноту цієї структури. Якщо досі ми говорили переважно про мистецьку культуру, то тут треба мати на увазі всю духовну культуру, всю духовну творчість.
Почнемо з політичної культури як однієї з найважливіших і вирішальних. Ми маємо українською мовою ряд загальнополітичних видань - республіканські та інші газети, більше половини тиражу журналу "Комуніст України", частину продукції Політвидаву, окремі курси суспільних наук у вузах. На жаль, упродовж останніх десятиліть ситуація послідовно погіршувалася. Дедалі більше політичної та суспільствознавчої літератури видається вже не українською мовою, не українською читається дедалі більше вузівських курсів суспільних наук, не українською чиниться політичне життя на всіх рівнях, не кажучи вже про масову політичну освіту. Та й з кого братиме приклад, скажімо, рядовий пропагандист чи викладач? Якщо в 20-30-ті роки наші державні діячі не тільки вносили політичну свідомість у маси народу українською мовою, а й оперували категоріями української культури й історії, то сьогодні ця традиція втрачена. Все це, разом узяте, призвело до значного послаблення політичної ланки нашої національної культури, хоч водночас було б, мабуть, неправильно абсолютизувати значення мовного фактора у політичній діяльності та політичній духовній творчості. До того ж, відчутне збільшення потенціалу україномовної політичної думки маємо завдяки активним останнім часом і яскравим публіцистичним виступам письменників - О. Гончара, П. Загребельного, Д. Павличка, Б. Олійника, і. Драча, В, Яворівського та інших.