Розділ 1. Особливості соціально-економічного і духовного розвитку Львова у XVI столітті
1.1 Соціально-економічний розвиток Львова і Галичини у складі Польської держави і Речі Посполитої
1.2Західноєвропейські впливи у розвитку духовного середовища міста
Розділ 2. Архітектура міста як прояв ренесансного духу часу
2.1 Стилістичні особливості культової архітектури Львова
2.2 Еволюція розвитку житлової архітектури міста
Розділ 3 Західноєвропейські впливи в архітектурі Львова: практичний зріз
3.1 Майстри Західної Європи – зодчі міста
3.2 Порівняльний аналіз пам'яток архітектури Львова
Список використаної літератури
Відомо, що культура Відродження охопила не тільки Італію, в якій небувалого розквіту набуло мистецтво, а й всю Західну і Центральну Європу. Дослідження останнього часу доводять, що це положення в тій чи іншій мірі характеризує і культуру східних слов'ян. На мистецтві російського, українського і білоруського народів знайомство з мистецтвом Італії відбилось з різною глибиною, неодночасно, відіграючи більшу або меншу роль у загальному процесі становлення національних рис.
У культурному житті України XVI — першої половини XVII ст. знайшли свій досить чіткий вияв ренесансні тенденції. Як і в інших країнах православно-слов'янського кола, процес поширення ренесансу на Україні був тривалим та увійшов складовою частиною в культуру барокко*
Ренесансне мистецтво – європейське явище. Україна є складовою частиною Європи. Ті особливості, які були притаманні європейському мистецтву в цілому, так чи інакше проявилися і на грунті українського мистецтва.
Провісниками ренесансу були Данте (на зламі XIII-XIV століть), Петрарка і Бокаччо (XIV століття ), але датують ренесанс пізніше: ранній (1420- 1500 роки), золотий (1500-1540) та пізній (межі точно не встановлюють ).
Найхарактернішою ідеологічною ознакою епохи Відродження* вважається гуманізм*. Слідом за одним із ранніх ідеологів гуманізму Салютаті в центрі уваги італійських письменників XIV століття опиняється поняття humanitas, вживане ще Ціцероном. Це поняття розуміється як ученість і як схильність до шляхетних мистецтв, а твкож як доброзичливість щодо інших людей.
Мистецтво і література Ренесансу залишаються безпосередньо пов’язаними з християнською ідеологією і християнським матеріальним культом. Але відбувається радикальна зміна позиції щодо літургійного часу і способів єднання смертного індивіда з трансцендентним, надіндивідуальним, безконечним світом.
У традиційній християнській художньо-теологічній системі світ людини протистоїть небесному світові, як його духовній (необразній сутності), обоїм протистоїть світ буття Бога, як світ надраціональний і надобразний. Ці канони зруйнувалися ренесансною культурою, яка переосмислила ставлення до нетварного і надтварного світу, виходячи з нового розуміння біблійної тези про людину, як образ божий. Повернення до античного антропоморфізму в баченні богів мало набагато ширший, ніж власне “італійський“ сенс повернення до забутої римсько-античної спадщини. Бог-отець з’являється на полотнах християнських майстрів у вигляді могутнього старця, а Мадонна вражає своєю жіночою красою. Ікона перетворюється на живопис і вміщується не тільки в храмі, а й у палаці. Божественна історія світу стає людською історією, розкриває те, що релігія побожно називала Божим задумом.
Жести, постави, композиції фігур в ренесансному мистецтві умисні, піднесені і театральні, що змушує вбачати в образах людського світу особливий зміст. У цьому особливому змісті і міститься вся сакральність світу. Мистецтво не створює, не натякає символічними засобами на світ неземних об’єктів, острів літургійного часу – воно прагне показати те особливе світле, яке робить творне буття частиною Божественного цілого.
Наприкінці XV - на початку XVI століть у Західній Європі починається перехід від станово-представницьких монархій до абсолютних. Подібно до того, як феодальна роздробленість є головною соціально-політичною ознакою IX – XIIIcтоліть. Звичайно, утвердження абсолютних монархій на європейському просторі відбувалося поступово і в різних формах, проте абсолютизм, як соціально-політичне явище наклав свій відбиток на все суспільне життя епохи, її економічний і культурний розвиток.
Західноєвропейський абсолютизм постав на грунті відродження римської державної ідеї, яка ставила монарха понад закон і робила його джерелом самих законів. Ця політична концепція утвердилася насамперед на півночі Італії. Вперше у середньовічному західноєвропейському світі верховна Влада базувалася не на феодальному землеволодінні, а на виборних принципахволі усього населення. У XIV—XV століттях італійські міські республіки одна за одною перетворюються на монархії – в результаті захоплення верховної влади заповзятливими представниками місцевих впливових фамілій. Це було своєрідним повторенням історії давньогрецьких тираній, що поставали з республіканського ладу. В італійському принципаті середньовічний світ мав справу з абсолютним государем, влада якого була неподільною і необмеженою. Італійський ргіпсіре (князь) XIV-XV ст.— це не феодальний сеньйор і государ-помічник, а носій необмеженої державної влади, що належала раніше «населенню міста», а відтепер перейшла до нього. Князь стає мініатюрним прототипом "бсолютних монархів XVI — XVIII ст.
Римські державно-правові ідеї поширились і поза межами Італії. Як приклад можна навести спроби дераторів Гогенштауфенів перетворити функцію «Священної Римської імперії германської нації» на реальну дійсність. Вони вважали себе справжніми спадкоємцями римських імператорів, знаходячи теоретичне обгрунтування у вченні протегованих ними юристів з болонської школи («легістів»). Проте імператорський абсолютизм Гогенштауфенів не мав під собою міцного політичного грунту. Щоправда, Фрідріхові II(1212—1250) вдалося здійснити на якийсь час заповітну мрію династії в межах Сицилійського королівства. У виданій ним конституції (1231) зроблено спробу утвердити державу — своєрідний прототип абсолютних монархій нового часу: з чиновною бюрократією і адміністративною централізацією, системою постійних податків, ревною урядовою опікою над народним господарством, печатками митної системи, розкошами і марнотратством двору, з фінансовими труднощами і їх неминучим наслідком — фіскальністю. Проте конституція Фрідріха не пережила свого творця і дуже швидко беззслідно зникла у надзвичайно кривавих і тривалих для Сицилійського королівства катаклізмах.
Отже, жива практика абсолютизму починає свій поступ з Італії, яка була найбільшим вогнищем культурних впливів для всієї Західної Європи. Ці впливи не обмежувалися лише сферою науки, літератури та мистецтва; вони охоплювали також право і політику. Утворення національних держав у Західній Європі супроводжувалось утвердженням абсолютистських тенденцій. Разом з тим, у багатьох європейських країнах залишилися станово-представницькі інститути, які суперничали з королівською владою. Це суперництво в деяких з них привело до утворення обмежених монархій. Такими були, зокрема, Польське королівство і Велике князівство Литовське. На початку XVI ст. під владу династії Ягелонів потрапляють величезні простори Східної і Центральної Європи — Польща, Литва, Пруссія, Україна, Білорусія та деякі інші землі. Різні за рівнем соціально-політичного та економічного розвитку, ці країни здебільшого зберігали свій традиційний внутрішній устрій і навіть державну незалежність, об'єднуючись лише спільним династом. Багатьма аспектами розвитку монархія Ягелонів нагадувала монархію Карла V, який у більшості своїх численних володінь був лише номінальним сюзереном, а не фактичним правителем. Великі князі литовські, залишаючись спадковими володарями на своїй батьківщині, були водночас виборними королями польськими, до того ж істотно обмеженими у своїх прерогативах загальношляхетським сеймом. Заздрісне поглядаючи на зміцнення «королівського маєстату» у багатьох країнах Європи, Ягелони прагнули до посилення своєї влади у Литві. Союзників у цій справі великі князі литовські (зокрема, Вітовт та Сигізмунд Кейстутович), як і західноєвропейські монархи, шукали між середніми та дрібними феодалами. Проте їхнім спробам та спробам їхніх наступників довести централізацію держави до завершення і відтіснити на другий план велику феодальну аристократію не судилося здійснитися. Велике князівство Литовське залишилося державним утворенням з близьким до федеративного устроєм; у багатьох землях, в тому числі українських, збереглися форми автономії або місцевого самовряДУ; вання, хоча це самоврядування не було всестановим І стосувалося передусім шляхти і магнатерії.
У XV-XVI століттях швидко збільшується кількість великих земельних володінь на українських землях Великого князівства Литовського. Якщо наприкінці XVI століття були відомі лише кілька десятків магнатських родин, то в першій половині XVI століття їх налічувалося вже понад сто. Про масштаби земельних володінь магнатів свідчить, зокрема, кількість військових, що їх магнати мусили виставляти на вимогу великого князя.
Наприкінці XV—на початку XVI століттях в українських містах Великого князівства Литовського поширюється магдебурзьке право. Його запровадження супроводжувалося відміною звичаїв, що діяли раніше, а також литовського та давньоруського права, відміною влади і суду над міщанами державців, намісників, воєвод, введенням самоврядування ( ради), яке обиралося міщанами. Місто Львів магдебурзьке право отримало в IIполовині XIV століття[38].
В цілому міське самоврядування на Україні мало обмежений характер не позбавило міста вповні від феодальної залежності. Феодальна залежність міщанства посилювалася національно-релігійними утисками. В багатьох містах українське міщанство було усунуте від міського самоврядування, воно піддалося дискримінації під час прийому до цехів, де переважали німці й поляки. Завдяки підтримці великокняжої та королівської адміністрації чільні позиції в цехах займали німецькі й польські купці та ремісники, які відтісняли українських православних міщан.