Сюрреалізм дає ефект несподіваного, що виникає при поєднанні віддалених величин; постає як чудо, поєднання реального та чудесного, їх сплав, зв’язок і є сюрреалізмом.
Сюрреалізм прагне вирішити головні суперечності людського буття, звільнити людську свідомість від рабства. Бретон у 2-му “Маніфесті сюрреалізму” (1929 р.) головним завданням очолюваного ним руху вважає “пошуки пункту свідомості, в якому перестають сприйматися як суперечності – життя та смерть, реальне й уявне, минуле і майбутнє, високе та низьке, не- і комунікабельне”. У сюрреалістичній діяльності людина може досягти тотального розуміння – шляхом подолання абсурдного розрізнення прекрасного і потворного, істинного і фальшивого, доброго та злого. Крім того, розмивається межа між матеріальним і духовним, зникає розрізнення між об’єктивним і суб’єктивним; заперечується можливість раціонального пізнання світу. Адже всі реальні предмети є лише образами бажання, яке є всемогутнє і всепроникне.
Сюрреалісти, з їх “абсолютним бунтом” повстають проти традиційних мовленнєвих актів. Перш за все, це стосується сюрреалістичної концепції “автоматичного письма”, що, як і мовлення уві сні, харктеризується як результат психічної діяльності. Результат цей має бути наскільки можливо відсторонений від бажання щось значити, звільнений від ідеї відповідальності (яка є лише гальмом), наскільки можливо незалежний від того, що не є пасивним життям свідомості. Щоб досягти цього, Бретон радить таке: “Створіть у собі стан найбільш пасивний чи сприйнятливий. Абстрагуйтесь від вашого генія, ваших талантів і талантів інших. Скажіть собі, що література – один із найсумніших шляхів, що до всього ведуть. Пишіть швидко, без заздалегідь обраної теми, досить швидко, щоб не зберегти в пам’яті і не намагатися перечитати”. Як бачимо, швидкість стає необхідною умовою для того, щоб уникнути підробки; вона перетворюється на хранительку достеменності тексту, стаючи об’єктом вибору, який важливий ще й тому, що він визначає смисл і природу написаного. Швидкість необхідна ще й тому, що вона гарантує безпосередне записування думок, образів, асоціацій, тобто спонтанність.
Сюрреалісти намагаються не тільки вилучити активного творця з вибудованої ними системи вартостей (що знаходить свої втілення у культивованому ними принципі спонтанності), але й змінити місце та роль предметів, знищивши не просто форму, а й саму думку про неї. Тому велике значення в сюрреалістичному експерименті належить “дисформації”, коли предмети зрушено зі звичних місць, примушено їх до “протиприродних”, “злочинних” зв’язків, а світ дезорганізовано, щоб досягти його семантичного розпаду, пом’якшити або дискредитувати готові смисли, що відбиваються в словах-етикетках.
Звідси, з цього прагнення подолати терор мови, нав’язаної соціумом постає програмна вимога сюрреалістів: некомунікативність поетичного слова. Тому й створюють сюрреалісти “приголомшливі образи”, які є конструкціями, по суті, позбавленими образності: “мертвий пацюк у мозкові шлунка” (Ж. Рибмон-Дессень), “облізле сонце поглинає удари сокири” (М. Лейрис), “розіп’ята їжа схожа на осінь” (Ж.Арп), “трояндовий кущ з кошачою головою заколисує себе на мосту”, “твої ноги як низка ключів на литках п’яничок-ремісників” (Бретон) тощо.
Найбільше сюрреалісти поціновують ті образи, які створено шляхом поєднання найвіддаленіших понять, уявлень, ідей. Так, Бретон говорить: “Можливе зближення будь-яких слів без винятку. Поетична цінність такого зближення тим більша, чим більш воно довільне і неприпустиме на перший погляд”.
Сюрреалісти шукають смисл у безглузді. Їх “абсолютний бунт” означає і бунт проти знакової системи та знаковості культури в цілому. Звідси жорстокість і насильство над знаком, яке може виражатися навіть у садистичному “викривленні” знаку, як, наприклад, робив це М.Дюшан, пропонуючи використовувати картину Рембрандта як дошку для прасування. Звідси – зневажання синтаксису, гра зі знаками, складами та словами. Так, Луї Арагон у своєму “Трактаті про стиль” закликає “попирати ногами синтаксис”, засобами до чого є: “фрази помилкові або неправильні, непоєднання частин між собою, забуття вже сказаного, непередбачуваність відносно подальшого, різноголосся, нехтування правилами, каскади неправильностей, таких, як: міксація часів, заміна сполучника прийменником, недоконаного дієслова – доконаним” тощо. Сюрреалістична поезія так само заперечує можливості традиційної мови, руйнуючи будь-які приписи, провокуючи смерть усталеного, намагаючись відкрити і зафіксувати “істинну реальність”. Поезія завжди є викривлення, лінгвістичне зміщення, але зміщення креативне, адже воно породжує новий і відмінний від попереднього порядок.
Список використаних джерел
1. Шелер М. Избранные произведения. – М.: Гнозис, 1994. – С. 110-113.
2. Фрейд З. Недовольство культурой // Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. – М.: Ренессанс, 1992. – С. 95-113.
3. Косиков Г. «Адская машина» Лотреамона // Лотрeамон. Песни Мальдорора. Стихотворения. Лотреамон после Лотерамона /Ред. Г.Косиков. – М.: Ad Marginem, 1998. – C. 5-28.
4. Бретон А. Манифест сюрреализма // Писатели Франции о литературе. – М.: Прогресс, 1978. – С. 14-72.
5. Лесли Р. Сюрреализм. Мечта о революции. – Минск: Белфакс, 1998. – С. 11-25.
6. Рубчак Б. Пробний лет // Розсипані перли. Поети “Молодої музи”. – К: Дніпро, 1991. – С. 18-24.
7. Павличко С.Д. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – С. 13-30.
8. Ткаченко В. Метеор світової поезії // Рембо А. П’яний корабель. – К.: Дніпро, 1995. – С. 187-218.
9. Супо Ф. Мой милый друг Дюкасс // Лотреамон… - С. 407-423.
10. Кревель Р. Лотреамон, нас хранит твой рассветный перстень // Там само. – С. 420-437.
11. Бретон А. Надя // Антология французского сюрреализма. – М.: ГИТИС, 1994. – С. 221-250.
12. Вирмо А., Вирмо О. Мэтры сюрреализма. – С.-Пб.: Академичесикй проект, 1996. – С. 10-280.
13. Балашова Т.В. Французская поэзия ХХ века. – М.: Наука, 1982. – С. 14-36.
14. Барт Р. Сад-1 // Маркиз де Сад и ХХ век. – М.: РИК “Культура”, 1992. – С. 201-215.
15. Якимец И. Магическая вселенная. – М.: Галарт, 1995. – С. 7-30.
16. Краус В. Зигмунд Фрейд и литература // Вопросы литературы. – 1995. - № 2. – С. 125-138.
17. Волошинов В.Н. По ту сторону социального // Бахтин под маской. Статьи. – М.: Лабиринт, 1996. – Вып. 5. – С. 4-32.
18. Фройд З. Вступ до психоаналізу. – К.: Основи, 1998. – С. 109-127.
19. Фройд З. Поет і фантазування // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки /За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С. 73-93.
20. Ницше Ф. Воля к власти. – М.: Одиссей, 1993. – С. 240-246.
21. Бергсон А. Вступ до метафізики // Слово. Знак… - С. 46-73.
22. Бергсон А. Опыт о непосредственных данных сознания. Материя и память // Бергсон А. Собрание сочинений. В 4-х т. – М.: Московский клуб, 1992. – Т. 1. – С. 132-271.