За Віко головну роль у розвитку людства, як і його культури, відіграє релігія. Вона є основа людського суспільства. Релігія виникла внаслідок потопу. Останній викликав у людей страх і навіяв уявлення про божественні сили.
У першу епоху люди обожнювали світ і лише почали виходити із варварського стану. Життя регулювалося релігійними ритуалами і нормами, тому формою правління була теократія (влада належить представникам релігії).
В епоху героїв виділяються окремі сім’ї, формою правління стає аристократична республіка.
Епоха людей характеризується зрілістю людського роду, де відносини між індивідами регулюються совістю, розумом і обов’язком, форма правління – демократія, заснована на визнанні громадянської і політичної рівності. Але, досягнувши вищого розвитку, людство знову опиняється на початку циклу. Звідси середньовіччя Віко трактує як “друге варварство”.
Наукові відкриття, що відбулися в середині Х1Х ст. в галузі археології, етнографії, антропології і особливо в біології, дали можливість збагатити й поглибити циклічну концепцію розвитку культури.
Вони дозволили уявити соціальні процеси в історії й культурі по типу біологічних. Припускалося, що суспільство – це організм з його природними процесами народження, розвитку й смерті.
Ідея існування в історії паралельних, замкнутих культур була сформульована німецьким професором Г.Рюккертом в його “Підручнику з світової історії в органічному викладі” (1857).
У себе на батьківщині цей твір залишився непоміченим. Однак він став відомий в Росії завдяки програмній книзі Миколи Данилевського (1822-1885) “Росія та Європа” (1869). В ній автор висунув теорію відокремленості культурно-історичних типів (під ними розуміються цивілізації). За Данилевським культурно-історичні типи розвиваються подібно біологічним механізмам.
Філософ вважав якісно новим слов’янський тип. На думку вченого саме в ньому розвиваються всі сторони культурної діяльності, лише частково представлені в інших культурно-історичних типах.
Ідеї М.Данилевського знайшли подальший розвиток у працях німецького філософа та історика Освальда Шпенглера (1880-1936) і британського культоролога Арнольда Тойнбі (1889-1975).
Ім’я Шпенглера обезсмертила його основна книга “Загибель Європи”, що вперше була надрукована у 1918 р.
Ідеї Тойнбі знайшли втілення в його 12-томній праці “Збагнути історію”, над якою він працював 27 років (з 1934 по 1961). Тойнбі знаходився під впливом ідей Шпенглера, хоча в дечому й не погоджувався з ним.
Ці вчені притримувалися концепції замкненого (локального) розвитку культури. Згідно них культура кожного народу самобутня, розвивається самостійно, не передається іншим. Запозичаються лише досягнення в галузі науки і техніки. Кожна з цих культур проходить певні цикли: виникає, розквітає, старіє і гине.
Ці вчені підтверджують свої теорії прикладами розвитку і загибелі рівноцінних за досягнутою зрілістю культур. У Шпенглера їх вісім: єгипетська, вавілонська, індійська, китайська, антична, візантійсько-арабська, західноєвропейська, південноамериканська (майя). В цьому плані Тойнбі аналізує 13 розвинутих цивілізацій.
На відміну від Шпенглера Тойнбі визнає за людиною поряд з природною необхідністю й вільне самовизначення. Тобто, що людина теж певним чином впливає на розвиток суспільного життя.
Новим у Тойнбі є й визнання об’єднуючої ролі “світових проповідницьких релігій” (буддизму, християнства, ісламу). За Тойнбі вони є вищими цінностями й орієнтирами історичного прогресу.
Цікаву концепцію, що в якійсь мірі поєднує еволюційно-лінійну й локально-циклічну концепції, запропонував німецький філософ, психолог Карл Ясперс (1883-1969). Він погодився з багатьма теоріями локальних цивілізацій. Проте Ясперс зберіг ідею єдності світової історії й культури.
Разом з тим вчений шукав не лише в Європі, а в Китаї та Індії “вісь” світової цивілізації. Він виділив “час вісі” культури як свого роду “центр” історії. За його теорією це був час між УШ і П ст. до н.е. До цього періоду розвиток людини, суспільства і культури головно йшов локальним чином. Після нього відкрилася можливість універсального, єдиного розвитку людства.
На думку вченого ця можливість й досі не реалізувалася. Проте він стверджує, що вже в Новий час завдяки розвитку науки й техніки в Європі створилися певні умови для такої реалізації. Подальший поступальний розвиток буде залежати від самої людини. Такий висновок робить Ясперс.
4. Психолого-аналітична, функціональна й соціологічна концепції розвитку культури
Наприкінці Х1Х та в ХХ ст. виникають й інші культурологічні концепції. В їх основу покладені відмінні від попередніх підходи стосовно ідеї розвитку культури.
Окремі філософи в основу розвитку культури поклали психіку, емоції, почуття людини. Так виникла психолого-аналітична концепція розвитку культури. В цьому напрямку перший крок зробив німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844-1900). Згідно його теорії базою для формування двох найважливіших основ культури (науки та мистецтва) є природні властивості людей. Ними є інтелект і фантазії.
Ніцше визначив культуру як спосіб реагування на світ. Відтак він виділив два можливих й основних способи – емоційно-чуттєвий й інтелектуально-розумовий. Кращий тип культури побудований на балансі цих двох начал. Як приклад філософ наводить культуру Давньої Греції.
За Ніцше у сучасному світі індивідуальність людини подавлена суспільною культурою. Особливістю останньої є існування численних культурних заборон. Вони пригнічують й поневолюють особистість.
Ці підходи в розумінні культури розвинув психолог, засновник психоаналізу австрієць Зиґмунд Фрейд (1856-1939). Головна ідея його теорії – психологізація людського суспільства та його культури (мистецтва, релігії тощо). В її основі лежить психоаналіз як конкретний метод вивчення несвідомих психічних процесів, принципам якого вчений надавав універсальне значення.
Висновок психологізації людської культури він зробив із факту зростання у людей числа неврозів. Вчений бачив їх причину в поглибленні кризи у відносинах між суспільством і особистістю. Відтак кожна людина є ворогом культури, оскільки культура протистоїть глибинним основам людської психіки й підсвідомості.
Для нього був очевидний неминучий антагонізм культури й природного начала в людини. Останнє складається головно із позасвідомих сексуальних і агресивних імпульсів.
Тобто головним у вченні Фрейда є ігнорування соціальних умов життєдіяльності людини, а відтак на основі інстинктів самозбереження, сексуальності намагання з’ясувати не лише психічний розвиток окремої особистості, але й всю історію людської культури.
Теорія вченого поклала початок виникненню психологічній концепції, що дістала назву фрейдизму. Виходячи із вчення Фрейда про позасвідоме, фрейдизм намагається звести форми культури й соціального життя до проявлення первинних потягів (половий потяг – у Фрейда, прагнення до самоствердження – у Фрідріха Адлера тощо).
Англійський етнограф і соціолог польського походження Броніслав Малиновський (1884-1942) висунув функціональну або антропологічну теорію розвитку культури. Він вважав, що культура породжується потребами людської природи. В свою чергу потреби людини ним поділялися на первинні, похідні та інтегративні.
Первинні потреби – біологічні, основне завдання яких сприяти продовженню роду і забезпеченню його життєдіяльності. Похідні потреби спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, складність і рівень яких залежить від розвитку економіки та культури господарювання. Інтегративні потреби ставлять за мету об’єднання людей, котре формується завдяки політичній організації суспільства. Різні способи задоволення цих потреб стають причинами формування відмінності між культурами.
Тобто культура у Малиновського задовольняє людські функції, виступаючи як складна функціональна система взаємопов’язаних матеріальних та духовних інститутів. Їхнє завдання – задоволення певних потреб людини. Рівновага між соціальними інститутами – необхідна умова існування культури. Її порушення має згубні наслідки для культури, оскільки руйнує її цілісність.
У ХХ ст. культурологія збагатилася й іншими теоріями щодо розвитку культури. Зокрема, в їх основу закладається система цінностей як головного принципу культури. Засновник цієї концепції, яка отримала назву соціологічної, російський емігрант Пітірим Сорокін (1889-1968). Він висунув теорію суперсистем культури. В її основі поділ культури на три типи: чуттєвий (для якого властиве чуттєве сприймання дійсності), ідеаціональний (для якого характерний раціональний підхід до навколишнього світу), ідеалістичний (що ґрунтується на інтуїтивному методі пізнання).
Згідно соціологічної концепції до форм суперсистем культури відносяться мова, мистецтво, мораль, релігія, філософія тощо. Вони мають свою першооснову, яка складає матеріальне й ідеальне начала. Останні визначають тип культури і відповідний йому світогляд. За Сорокіним культурна система – вихідний і вирішальний фактор соціального прогресу.
Концепція Сорокіна ґрунтується на принципі історичного коловороту суперсистем. Культура різних народів взаємопов’язана і впливає одна на одну. Причому стара суперсистема, що віджила, замінюється новою, більш досконалою. На думку філософа занепад сучасної західної культури прокладає шлях для появи іншої суперсистеми, а саме на зміну пануючій матеріальній суперсистемі прийде релігійна, в основі якої ідеалістичний тип культури.
Культура як система цінностей має історичні й вічні ціннісні критерії. У цьому сенсі велике значення мають погляди академіка АН УРСР і АН СРСР Володимира Вернадського (1863-1945 рр.). Він створив вчення про “ноосферу” (сферу розуму) та її вплив на всі біологічні й геологічні процеси, що відбуваються на нашій планеті.