Храми в Греції мали свою специфіку й докорінно відрізнялися від храмів давньосхідних цивілізацій. В першу чергу грецький храм був відкритий, прямокутний в своїй основі, оточений з чотирьох сторін колонами, що служили опорою двосхилому дахові. Фронтони останнього (трикутні площини, що утворилися з фасадів) прикрашалися скульптурами.
Греки дали світові три основні архітектурні ордери (в перекладі з грецької “порядок”). Ордер – це порядок співвідношення несучих та несених частин будівлі. Ними в грецькій архітектурі стали доричний, іонічний та коринфський ордери. Вони різнилися формою капітелі (завершення колони).
Капітель доричного (назва йде від назви племені дорійців) ордеру геометричної форми, головно у формі приплюснутого круга. Сам цей стиль відзначався простотою і мужністю. Його греки порівнювали з сильним і хоробрим воїном.
Характерна особливість капітелі іонічного (отримана від назви племені іонійців) ордеру – два круглі завитки. Вона відзначалася легкістю, стрункістю, граціозністю. Тож неспроста елліни ототожнювали її із чарівною і витонченою дівчиною.
Самою пишною була капітель коринфського (співзвучна з назвою міста Коринф) ордеру, що нагадувала стилізоване листя. Це надавало їй особливо парадний вигляд.
Найбільше поширення мав доричний ордер у південній Греції (Пелопоннесі). Самими знаменитими храмами доричного стилю вважалися храми Аполлона в Коринфі, Гери в Пестумі, Афіни на острові Егіна.
Однак архітектурне мистецтво еллінів прославив архітектурний ансамбль Афінського акрополя. Його звели в У ст. до н.е., тобто в період найбільшої могутності Афін.
Для Афінського акрополя була пристосована укріплена фортечними стінами скеля, що на 150 м. височить над рівнем моря. Спочатку акрополь служив фортецею, а згодом перетворився на головне культове святилище міста Афін. Але під час війни з персами Афінський акрополь був зруйнований. Його відбудували після перемоги у Пелопоннеській війні (1У ст. до н.е.) за дорученням афінського стратега (головнокомандуючого) Перикла. Грандіозну реконструкцію акрополя він доручив своєму другу – визначному грецькому архітектору й скульптору Фідію.
У реконструкції Афінського акрополя брав участь й інший визначний архітектор – Мнесікл. За його проектом збудований парадний вхід до акрополя – Пропілеї. Згодом перед ними на штучно збільшеному виступі скелі зведено невеликий храм Ніки Аптерос (Ніки Безкрилої). Безкрила богиня перемоги символізувала непереможність міста, оскільки, втративши крила, не могла його покинути.
Цілком закономірно, що головний храм акрополя – Парфенон присвячений покровительці міста – Афіні Парфенос (Афіні Діві). Його збудували з білого мармуру за проектами архітекторів Іктіна й Каллікрата. Фронтони, фриз храму прикрасив рельєфною скульптурою Фідій. Вони відтворювали сюжети міфів та Панафінейську процесію на честь богині Афіни. В Парфеноні поєдналися монументальність і легкість, простота конструкції і краса.
Другим по величності став храм Ерехтейон, присвячений богу морів і води Посейдону. Згідно грецькій міфології він сперечався з Афіною за право протегувати місту. Славу цьому храму приніс портик каріатид. Портиком називають відкриту з одного боку галерею, яку підтримують колони. В Ерехтейоні замість колон галерею підтримували шість мармурових фігур дівчат-каріатид.
У центрі акрополя на високому постаменті знаходилася облицьована золотом велична фігура Афіни Паллади (Афіни Воїтельки) роботи Фідія.
Разом з архітектурою розвивалася й тісно пов’язана з нею скульптура. Головно в скульптурному мистецтві зображалися Боги і переможці Олімпійських ігор. Їхні зображення прикрашали храми, палаци, міські майдани.
Найвидатнішими скульпторами 1У-Ш ст. до н.е. були вже згаданий Фідій, якого називали “творцем богів”, а також Поліклет, Мирон, Пракситель, Лісіпп. Майже всі роботи цих скульпторів не збереглися. До нас дійшли лише захоплюючі відгуки, їхні описи. Певне уявлення про них дають й посередні копії. До семи чудес світу увійшла 12-метрова статуя Зевса роботи Фідія в головному храмі Зевса в Олімпії, облицьована золотом і слоновою кісткою.
Поліклет є автором циклу статуй атлетів – переможців Олімпійських ігор. Самі знамениті його статуї “Доріфор” (юнак зі списом), “Діадумен”, “Поранена амазонка”. Поліклет теоретично узагальнив досвід своєї майстерності в трактаті “Канон”, в якому вивів цифровий закон ідеальних пропорцій людського тіла.
Сила й краса людини знайшла втілення в скульптурних образах Мирона. Зокрема, він досяг висот у прагненні передати в скульптурі зображення руху людини. Таким є його знамените скульптурне зображення “Дискоболу”. Вперше в мистецтві передано стан переходу від одного руху до іншого. Водночас звертає на себе увагу абсолютно спокійне обличчя атлета, що є певною дисгармонією із рухом його тіла.
Мужні й натхненні образи присутні у творах Праксителя. Самими відомими з них є “Відпочиваючий сатир”, “Афродіта Кнідська”. Зокрема остання скульптура мала безліч наслідувань, особливо серед римських майстрів. Нею є й знаменита “Афродіта Мілоська” невідомого майстра.
Втрата величі Греції внаслідок завоювання її Олександром Македонським, а в подальшому крах і його імперії позначилися на грецькому менталітеті. Людські пристрасті, трагедії привнесли нову атмосферу і в мистецтво. Скульптурні портрети втратили незворушність, спокій. Майстри все більше звертаються до відтворення душевного стану людей у трагічні моменти їхнього життя. Прикладом може служити скульптурна група “Лаокоон”. Вона зображає епізод Троянської війни, а саме напад (за наказом бога Аполлона) на жерця та його синів величезних змій.
У цей період розквітла творчість Лісіппа, який був придворним митцем Олександра Македонського. Він створив знамениті скульптурні образи, які живуть складним внутрішнім життям. Такими є “Відпочиваючий Гермес”, “Апоксіомен”. До нас дійшов скульптурний портрет Олександра Македонського його роботи.
Успіхи науки розширили технічні можливості мистецтва, зокрема монументальної скульптури. Яскравим прикладом може бути одне з семи чудес світу – Родоський колос заввишки 35 м. Це була статуя бога сонця Геліоса, яка служила маяком для моряків.
У майбутньому грецьке скульптурне мистецтво стане класичним, тобто його будуть наслідувати безліч скульпторів пізніших часів і багатьох епох.
Високий стан мистецтва давньої Греції дозволяє нам зробити висновок й про відповідний рівень грецького живопису, хоча його твори не збереглися. Зокрема, про це свідчить чудовий вазовий живопис. З удосконаленням керамічної технології зростав і художній рівень творів. В архаїчну епоху вази розписувалися чорними фігурами (так званий чорнофігурний стиль). Для класичної епохи характерний досконаліший червонофігурний стиль з більш реалістичними зображеннями.
3. Освіта і наука в Стародавній Греції
Поставивши в центр свого культурного життя людину, елліни намагалися гармонічно поєднати фізичну і духовну красу. Це завдання було пріоритетним в системі освіти Стародавньої Греції. Лише в містах-полісах вперше в історії людства освіта стала доступною дітям усіх вільних громадян. Це стосувалося насамперед хлопчиків. Проте в Спарті в школах навчалися й дівчатка. Крім засвоєння наукових знань, удосконалення фізичного стану, велика увага зверталася на формування високих якостей вільного громадянина.
Як приклад охарактеризуємо систему освіти в Афінах. Тут навчання починалося з 7 років у початковій школі – дидаксалейону (від грецької “дидактикос” – “повчальний”). В ній вивчалися письмо, арифметика, література, музика, малювання. Вищою ступінню була граматична школа, де для школярів з 12 до 15 років поглиблено викладалися названі предмети з доповненням основ астрономії й філософії. Фізичне загартування одночасно відбувалося в спеціальному комплексі – палестрі. Перелічені типи навчальних закладів були приватними.
Наступну освітню ступінь – гімнасію фінансувала держава. В ній юнаки 16-18 років вивчали такі предмети як риторика, етика, логіка, географія, а також гімнастика. Після гімнасії можна було стати ефебом – учнем вищого навчального закладу. В полісну епоху він отримував військову спеціальність, а в елліністичну – цивільну. Своєрідною формою вищої освіти стали гуртки. Вони формувалися навколо великих вчених.
Досконала як для того часу освіта стала основою для розвитку науки. В грецьких полісах-державах вона вперше не лише виділилася у самостійну сферу, але й вперше стала професійною. Тобто вчених забезпечувала вже держава.
Професійну науку започаткувала філософія, що зароджується як наукова теорія. Одне з центральних місць у грецькій філософській концепції займав космологізм – розробка питань про походження Всесвіту, про природу людини, причому остання розглядається як смертний бог, а бог – як безсмертна людина.
Як свідчать історичні джерела започаткував грецьку філософію Фалес Мілетський, який до того ж був відомим астрономом і математиком. Його ім’я починає знаменитий список “семи мудреців”. Він заснував мілетську стихійно-матеріалістичну школу. Першоосновою всього сущого вчений вважав воду. Він перший розпочав деміфологізацію світу. За Фалесом: Зевс – світовий розум, інші боги – діючі у світі сили.
Матеріалістична традиція знайшла подальший розвиток у працях Демокрита. Він один із засновників античної атомістики (від “атомос” – “неподільний”). Згідно його вчення все в природі складається із невидимих для людей, неподільних частинок – атомів.