Основи діалектики заклав Геракліт. Його знаменитий вислів про неможливість входження в одну й ту ж саму річку, став згодом вихідною точкою розробки діалектики як принципу філософського мислення.
Продовження вивчення діалектики як методу пошуку істини знайшло місце у працях Сократа, який до того ж приділяв багато уваги розробці соціально-етичних проблем.
Його учень Платон, один із найвпливовіших філософів свого часу, став основоположником філософської школи об’єктивного ідеалізму. Він доводив, що ідеї (вища серед них – ідея блага) вічні й незмінні прообрази всіх речей, всього повсякденного буття, а пізнання – згадка душі про ідеї.
Аристотель – найзнаменитіший з енциклопедичних розумів в історії людства. В своєму вченні він спробував з’єднати сильні сторони поглядів Демокрита й Платона. Його наукові концепції суттєвим чином вплинули на філософські напрямки Середньовіччя і Нового часу.
Філософія елліністичного часу наблизилася до людини та її проблем. Філософія Епікура своє завдання бачила у звільненні людини від страху перед смертю й долею. Вчений визнавав існування богів, але заперечував їхнє втручання в життя природи і людини, доводив матеріальність душі.
В 1У ст. до н.е. з’явився філософський напрямок стоїцизм (засновник Зенон). Його назва йде від слова “стоя” (це портик, де в Афінах діяла школа філософів). Представники стоїцизму розділили філософію на логіку, фізику і етику. Логіка мала вивчати як правильно вживати слова і будувати речення. Фізика мала пояснювати першооснову всього існуючого – творчого вогню, що ототожнювався з матерією. В етиці висувалося на перший план почуття обов’язку.
У давній Греції виникла й нова галузь знань – історія, представлена такими вченими, як Геродот і Фукідід. Геродот жив в Афінах у часи Перикла, багато подорожував, вивчав історію інших народів. Результатом стала поява його славетної “Історії”. В ній головною темою є греко-перські війни. Але автор не лише висвітлив хід воєнних дій, а й історію Греції, Персії та підвладних їй країн. Він описав вперше життя і побут скіфів. Причини історичних подій Геродот намагається знайти не лише у волі богів, але й у діяльності людей, природних факторах. Фактично його твір став першою книгою із всесвітньої історії. Недарма греки називали Геродота “батьком історії”.
Вершиною античної історіографії вважається праця Фукідіда “Історія” (у 8-ми книгах), присвячена історії Пелопоннеської війни (411 р. до н.е.).
Досить високого рівня досягла давньогрецька медицина. Шануючи медичні знання, елліни навіть виділили окремого Бога медицини – Асклепія. Причому багато вчених сходяться на думці, що у цього міфологічного персонажа був історичний прототип, реальний талановитий лікар.
У Греції сформувалися декілька наукових медичних шкіл. Найвідоміші Кнідська (місто Кнід) і Коська (острів Кос). Представником останньої був реформатор античної медицини – Гіппократ, який жив у класичну епоху. Він започаткував новий підхід у лікуванні людини, тобто почав лікувати її, а не хвороби. Його ідеї про причини хвороб, про чотири темпераменти, про роль прогнозу при лікування, про морально-етичні вимоги до лікаря стали основою подальшого розвитку клінічної медицини. Клятва Гіппократа і сьогодні є моральним кодексом лікарів усього світу.
В елліністичний період започатковані нові наукові центри, особливо в елліністичних державах на Сході. Найбільшим науковим осередком елліністичного світу стала Александрія Єгипетська. В ній діяли Мусейон (Будинок Муз) і знаменита бібліотека. Остання нараховувала більше півмільйона книг. Сюди з усього Середземномор’я приїжджали працювати видатні вчені, поети, художники.
В Александрії розцвів талант знаменитого математика Евкліда. Він прославився своєю працею “Елементи” (або “Начала”), що була синтезом накопичених на той час математичних знань. Викладені тут постулати й аксіоми, дедуктивний метод доказів протягом століть служили основою геометрії. Крім того Евклід – автор ряду праць з астрономії, оптики, теорії музики.
Мешканцем Александрії був і знаменитий медик Ерасістрат, який мав значний доробок у вивченні анатомії серця. Один із засновників Александрійської медичної школи – Герофіл досліджував нерви і встановив їх зв’язок з мозком, а також допускав, що з мозком пов’язані розумові здібності людини.
З ім’ям Архімеда із міста Сіракуз (Сицилія) пов’язане відкриття одного із основних законів гідростатики, початок лічби нескінченно великих і малих величин, ряд важливих технічних винаходів. Такий дуже неповний перелік успіхів давньогрецької науки.
Досягнення давньогрецької культури не канули у вічність після політичної й військової поразки Греції й інших елліністичних держав, яку вони потерпіли від Риму. Останній перейняв й розширив здобутки елліністичної культури та передав їх іншим підвладним народам.
4. Система виховання й освіти, наукові знання Давньоримської держави
Культура Стародавнього Риму – другий етап античної культури. Як і в періодизації грецької культури етапи розвитку давньоримської культури співпадають з трьома основними періодами історії Римської держави: царським, республіканським та періодом імперії.
Згідно них перший період відліку історії Стародавнього Риму починається з УШ ст. до н.е. (тобто від легендарної дати заснування Риму Ромулом і Ремом у 753 р. до н.е.) до У1 ст. до н.е. У цей час Рим був державою із статусом міста-поліса. Ним правили царі.
Рим цього періоду зазнав сильного впливу сусідніх народів, особливо загадкових етрусків. Й зараз не зовсім ясна історія цього народу, оскільки не розшифрована його писемність. В етрусків римляни запозичили більшість літер свого алфавіту, перейняли будівельну технологію, гладіаторські бої тощо. Навіть символом Риму стала бронзова статуя вовчиці роботи етруського майстра. Етруською була й остання царська династія.
Падіння царської влади призвело до передачі її народним зборам. Вони обирали правлячу структуру: сенат і двох консулів. Зміцнення Риму періоду республіки (У1-1 ст. до н.е.) дало йому змогу підкорити всю Італію, перемогти свого вічного противника – Карфаген і завоювати Грецію. Але , як наголосив поет Горацій, “полонена Греція перемогла некультурного переможця”. Військова міць Риму була подолана культурним потенціалом Греції, який активно підживлював культуру завойовника.
У першу чергу запозичується пантеон грецьких богів, змінюються лише їхні імена. У римській літературі використовуються сюжети грецької поезії й драми. Римлянами копіюється грецьке мистецтва, головно шедеври скульптури. Активно вивчається грецька філософія. Спочатку (після завоювання Еллади) перетворюється на двомовну римська наука. Знання грецької мови стало престижним для кожної освіченої людини, оскільки вона була багатша за латинську. Лише згодом римські філологи розвинули лексичну та синтаксичну систему латині настільки, що нею можна було передати всі тонкощі грецької мови.
Період імперії починається з 1 ст. до н.е. Зміна влади була зумовлена внутрішньою кризою республіканського ладу, посиленням ролі воєначальників, які претендували на владу, що й призвело до громадянської війни. В цій ситуації Гай Юлій Цезар проголосив себе імператором. Після вбивства Цезаря імператором став його племінник Октавіан Август, в період правління якого Римська імперія досягла своєї найвищої могутності.
Політична стабільність, економічне й культурне піднесення обумовлюють культурний злет Риму. Його культура також збагачується культурою завойованих народів.
Значною мірою це стосується релігійної сфери. Із східних окраїн Римської імперії докотилася до її центру нова релігія – християнство. Віра в єдиного сина божого Христа прийшла на зміну політеїстичній римській релігії (вірі в існування богів Юпітера, Юнони, Міневри, Ескулапа та ін.). Витоками для християнства стала монотеїстична релігія єврейського народу – іудаїзм. Старий Завіт священної книги іудеїв є частиною християнської Біблії. До неї увійшов також Новий Завіт. Він містить 4 євангеліє ( євангеліє в перекладі з грецької “добра звістка”) – від Матвія, від Марка, від Луки і від Іоанна. В них описане земне життя Ісуса Христа. У Новому завіті також знаходяться соборні послання святих Апостолів; послання Апостола Павла і одкровення Іоанна Богослова або Апокаліпсис.
Спочатку християнство переслідувалося владою. Проте вже наприкінці 1У ст. імператор Феодосій проголосив його державною релігією. В цей же час відбувся поділ Римської імперії на Західну й Східну. У 476 р. Рим захоплений варварами: вестготами та вандалами. Так закінчився період Римської історії й культури зокрема та стародавньої історії й культури взагалі.
Отже, можна зробити висновок, що на відміну від грецької культури у формування римської культури зробили внесок багато стародавніх народів. Проте їхні культурні здобутки римляни творчо переробили, збагатили і врешті решт поставили на службу основному змісту своєї культури. На відміну від греків, які вищою метою науки і мистецтва вважали вдосконалення людини, римляни ставили ціль зміцнення своєї держави.
Відтак римські майстри не звертали особливу увагу на розвиток художньої творчості, а збагачували ті сфери культури, що відповідали їхній практичній діяльності, в тому числі вели до зміцнення імперії. Тобто розвивали будівельну справу й архітектуру, медицину, агрономію, астрономію, юриспруденцію, військову справу тощо.
Для управління державою та для її зміцнення владі потрібні були досвідчені кадри. Це завдання ставилося перед системою освіти. Тому їй приділялася досить значна увага. В першу чергу виховували дітей у дусі патріотизму, поваги до вірувань і звичаїв предків, підкорення батьківській волі. У Римі бути гідним громадянином, означало бути слухняним сином і дисциплінованим воїном.
Навчання дітей починалося в так званих елементарних (у перекладі з латини – “основних”) школах. Вони виникли в У ст. до н.е. В них вивчалися латинська і грецька мови, письмо, читання і лічба. Згодом заможні громадяни вводять в практику приватне навчання своїх дітей.