На відміну від візантійської архітектури, в якій еллінський стиль розвинувся далі, візантійський живопис пройшов зворотний шлях. У період ранньої імперії (1У-У1 ст.) візантійські майстри користувалися складною античною технікою образотворчого мистецтва. Зокрема, свідченням цьому є чудові мозаїки Великого імператорського палацу в Константинополі. Але згодом реалістичні об’ємні зображення людей з правильними пропорціями змінилися площинними зображеннями, регламентованими релігійними сюжетами і релігійними канонами.
Візантія стала батьківщиною особливого жанру живопису – іконопису (від грецької “ікона” – “картина”). В ньому всі канони дотримувалися дуже суворо, але поступово й тут здійснюється перехід до більш реалістичних зображень.
Великих втрат зазнало образотворче мистецтво в так званий “іконоборчий” період (УШ ст.). Боячись зростаючого впливу церкви на суспільно-політичне життя, імператори заборонили шанування ікон і будь-яке зображення Христа і святих. Усі ікони і навіть мозаїки та фрески, що прикрашали храми, підлягали знищенню. Для внутрішнього оздоблення церков дозволялося використовувати лише декоративний орнамент. На початку 1Х ст. ці заборони відміняються, проте багато зразків візантійського живопису було втрачено.
Під кінець існування Візантійської імперії художники намагалися відійти від встановлених церквою канонів, все більше зображали не абстрактну, а живу людину. Прекрасними пам’ятками цього часу є мозаїки й фрески монастиря Хора. Однак візантійське образотворче мистецтво, стиснуте канонами іконографії, не змогло досягти вершин реалізму італійського Ренесансу.
У Візантії великих художніх висот досягло мистецтво оформлення книги, оскільки на нього не поширювалася вся суворість канону. Тому книжкові ілюстрації відрізнялися більшим реалізмом, виразністю й високою майстерністю. Мистецтво візантійської книжкової мініатюри мало великий вплив на розвиток цього жанру в сусідніх країнах, зокрема, в Київській Русі. Слово “мініатюра” походить від назви червоної фарби “мініум”.
Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від самої держави. Після захоплення Константинополя у 1453 р. турками-сельджуками набутки візантійської культури дістали подальший розвиток в європейських державах і перш за все тих, які прийняли християнство за візантійським зразком. Своєрідна культура Візантійської імперії, яка проіснувала всі середні віки (з 1У по ХУ ст.), стала невід’ємною частиною європейського культурного поступу Середньовіччя.
2. Культура Середньовічної Європи
У період Середньовіччя сформувалася сучасна європейська цивілізація, оскільки в стародавні часи не існувало Європи в розумінні культурно-історичної спільноти. В цей час на європейському континенті виникають сучасні держави, на зміну рабовласницькому ладу приходить більш прогресивний феодальний, середньовічні міста звільняються з-під влади сеньйора і в них утверджується міське самоврядування, головним носієм культури стає християнство, яке перетворюється на державну релігію. Всі ці фактори, особливо останній, вплинули на розвиток європейської культури.
У Західній Європі християнство, а точніше католицизм, одночасно виступає філософсько-ідеологічною основою нового суспільного ладу, його політичною доктриною, системою права і моральними засадами. В основі католицизму були закладені ідеї середньовічної ідеалістичної філософії – схоластики (з грецької “вчений”). Схоластика – поєднання теолого-догматичних передумов з раціоналістичною методикою й інтересом до формально-логічних проблем. У свою чергу схоластика пройшла декілька етапів розвитку. На різних етапах в її теоретичних постулатах використовувалися ідеї Платона, Аристотеля та інших філософів.
Визначними теоретиками схоластики були Альберт Великий (1193-1280) та його учень Фома Аквінський (1225-1274). Останнього ще при житті називали “князем схоластики”. А у 1323 р. його проголосили святим і у 1567 р. визнали п’ятим вчителем Церкви.
На відміну від Фоми Аквінського католицька церква оголосила анафему і ув’язнила на 14 років відомого англійського вченого – монаха францисканського ордена, професора Оксфордського університету Роджера Бекона (1214-1294). Він один із перших наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи його хибним авторитетам. Такий науковий підхід дозволив вченому зробити цілий ряд відкриттів, що стосувалися літальних апаратів, підйомних кранів, способу добування багатьох хімічних речовин, в тому числі пороху тощо.
До речі, католицька церква жорстоко розправлялася з усіма інакомислячими, широко застосовуючи з цією метою інквізицію, яка проіснувала від ХШ до ХУШ ст. Всього нею було знищено понад 1 млн. чоловік. Особливо від неї постраждали представники експериментальної науки.
Відтак у середні віки наука була в основному книжною справою. На той час головне в науковому пізнанні відводилося абстрактному мисленню, а не науковому експерименту. Така ситуація пояснюється тим, що наука ставила за мету не втручатися у природний хід подій, а зрозуміти світ за допомогою споглядання.
У Середньовіччі в науці виділилися чотири напрямки. Перший – фізико-космологічний: на основі натурфілософії Аристотеля об’єднав сукупність фізичних, астрономічних і математичних знань. Другий – вчення про світло, випливало із засад неоплатонізму. Третій – наука про живе: охоплювала рослинне, тваринне і людське життя. Четвертий напрямок стосувався астролого-медичних знань, зокрема, й алхімії. Своєрідність алхімії у тому, що вона об’єднувала в певну цілісну систему наукові узагальнення і фантазію, раціональну логіку і міфологію. Головне її завдання – перетворення металів у золото.
В епоху раннього Середньовіччя католицька церква встановила монополію на освіту. Для навчання кліриків використовувалися єпископські й монастирські школи. В них монахи А. Боецій (480-524) і Ф.Кассідор (487-578) запровадили навчання згідно ідеї “семи мистецтв”, до речі, запозиченої у римського письменника Марціла Канелла. Ці “сім мистецтв” поділялися на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика і діалектика) та квадріум (чотири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія і музика).
У УШ-1Х ст. при церквах започатковуються народні школи. У ХП ст. на їх основі виникли перші середньовічні вищі навчальні заклади: у Франції – Паризький університет, в Італії – Болонська юридична та Солернська медична школи. У ХШ ст. з’являються й інші університети: Оксфордський та Кембріджський у Британії, Саламанський в Іспанії, Неапольський в Італії. В наступному столітті засновані: Празький, Краківський, Кельнський, Гейдельберзький і Ерфуртський університети. Наприкінці ХУ ст. у Західній Європі існувало 65 університетів, у переважній більшості відкритих з дозволу римського папи.
Студенти (від латинської “studeo” – “ретельно займатися”) об’єднувалися в організації (“земляцтва”, “провінції”, “науки”). Ними керували виборні прокуратори. У вузах виборними були посади ректорів. В університетах навчання проходило у формі професорських лекцій. Всі предмети викладалися латинською мовою, яка була складною для засвоєння. Відтак лише третина студентів отримувала ступінь бакалавра і лише кожний шістнадцятий – ступінь магістра.
В університетах існувала практика влаштування публічних виступів з проблем філософії й богослов’я. В них брали участь як професори, так і студенти. Іноді такі диспути переростали у повчальні мистецькі дійства. Для прикладу: оксфордський магістр Дунс Скотт (1266-1309) в одному диспуті заслухав і запам’ятав 200 тез і тут же послідовно їх заперечив.
У державах середньовічної Європи формується національна література. Спочатку вона була латиномовною. В ній переважала церковна тематики, яка поступово замінялася світською. Стосовно жанрів середньовічну літературу можна умовно поділити на сатиричну, героїчну та куртуазну (або лицарську).
Сатиричну літературу головно представляла творчість вагантів (від німецької “vagants” – “бродячі люди”). Ними були переважно німецькі і французькі бродячі клірики і студенти, які під час канікул давали комічні вистави на міських площах, ринках тощо.
У Х1-ХП сформувався героїчний епос. У Франції прославила цей жанр “Пісня про Роланда”, у якій підступній зраді протиставляється патріотична вірність. Її герой готовий віддати життя заради свого сеньйора. Відомою пам’яткою німецького героїчного епосу є “Пісня про нібелунгів”. В ній йде мова про знищення гунами Бургундського королівства.
При дворах сеньйорів з’явилася куртуазна література. Вона прославляла любовні почуття і культ служіння “прекрасній дамі”. Служачи їй, лицар повинен дотримуватися правил “куртуазії”. “Куртуазія”, крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати, танцювати тощо. Куртуазна поезія досягла вершин у світській ліриці трубадурів – провансальських поетів, серед яких були і великі феодали, і хоробрі рицарі, і прості селяни й міщани.
У середньовічній Європі набуває поширення жанр куртуазного або лицарського роману. Для його сюжету були обов’язковими ідеальне “лицарське” кохання, героїчні подвиги, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і звичаї свого часу. Найбільш популярні сюжети про легендарного короля бриттів Артура, лицаря Ланселота, Трістана та Ізольду.
У середньовічній Європі в Х-ХП ст. формується мистецтво архітектури. Першим архітектурним стилем став романський. Свою назву отримав від назви Риму – Рома. Він виник у монументальній кам’яній архітектурі. До цього часу в Європі існували лише дерев’яні споруди. Тому всі кам’яні споруди, що зводилися, називали романськими (оскільки до цього часу лише Давній Рим мав кам’яні будівлі). Основні кам’яні споруди (храми і замки) нагадують фортецю з малими й вузькими вікнами, приземленими колонами, масивними вежами. Основою планування романського храму стала римська базиліка – велике прямокутне приміщення, розділене перегородками на декілька залів (нефів). Скульптурні зображення розміщувалися на головному фасаді та в середині вівтаря.