Початок ХУШ ст. ознаменувався появою стилю рококо (з французької – “подібний на раковину”). Він є певного роду продовженням й ускладненням стилю бароко, оскільки відрізняється від останнього більш дрібнішими й складнішими формами. Головні особливості рококо – вигнуті лінії, що нагадують обриси раковини, сплетіння різьблених і лінійних орнаментів, завитки, використання дзеркал і живописних панно. Декоративність, фантастичність, театральність даного стилю дає підстави асоціювати його з галантністю аристократії.
У другій половині ХУШ ст. все більшої сили набирає інша течія в культурі, що представляє третій стан – опозиційну абсолютизму буржуазію. З нею повертається класицизм, який вже має новий внутрішній зміст. Ідея освіченої монархії заміняється ідеєю буржуазних свобод. Аристократичній витонченості рококо протиставляється суворість і простота традицій античності, Відродження та класицизму. В архітектурі значного поширення набула ідея античних портиків та колони грецьких ордерів. У парковому мистецтві постала традиція англійських ландшафтних парків, що імітують природний ліс. До класицизму другої половини ХУШ ст. застосовується термін “неокласицизм”.
Названі вище стилі мають місце і в інших видах мистецтва, зокрема в живопису. У живописі й скульптурі бароко наявні декоративно-театральні композиції на релігійні, міфологічні або алегоричні сюжети, парадні портрети. В них присутні жвава динаміка, бурхлива емоційність, глибокий реалізм.
Гідно представив бароко у живописі італієць Мікеланджело Караваджо (1573-1610). Його творчість пронизана демократизмом, підвищеним почуттям матеріальності, емоційною напругою, вираженою за допомогою контрастів світла й тіні, майстерного відтворення темного фону картин, на яких розвивалися динамічні сюжети. Ці якості стали підгрунтям для виникнення нового художнього напрямку, що отримав назву “караваджизм”.
Серед знаменитих робіт майстра є картини як на біблійну тематику (“Розп’яття апостола Петра”, “Видіння Савла”, “Смерть Марії”, “Поховання святої Лучії”), так і світську, де зображені представники простого народу (“Вакх”, “Лютняр”) та ін. Творчість Караваджо як основоположника реалістичного напрямку в європейському мистецтві мала суттєвий вплив на становлення майстерності Рубенса, Рембрандта, Веласкеса та інших художників.
Віртуозною живописною майстерністю стиль бароко представлений в роботах знаменитого фламандського живописця Пітера Пауела Рубенса (1577-1640). Йому допомогло досягти таких вершин майстерності навчання як у відомих фламандських, так й в італійських художників. Зокрема, великий вплив на нього справила творчість Караваджо.
Відтак у численних полотнах Рубенса, переважно на біблійні, міфологічні, історичні та алегоричні сюжети, поєднуються традиції національного фламандського мистецтва з надбаннями великих італійських художників. Серед них “Підняття хреста”, “Зняття з хреста”, “Викрадення дочок Левкіппа”, “Персей і Андромеда”, “Історія Марії Медичі”, “Вакханалія” та багато інших. Посада придворного живописця при дворі правительки Фландрії Ізабелли Австрійської дала йому не лише популярність, але й матеріальне процвітання, можливість створити власну художню майстерню в Антверпені.
У цій майстерні відточувався талант іншого видатного фламандця Антоніса Ван Дейка (1599-1641). Згодом він удосконалював свій талант в Італії, знову повернувся до Фландрії й кінець його творчої кар’єри увінчала посада художника при англійському королівському дворі. В дусі бароко виконані його твори на релігійні й міфологічні сюжети (“Розп’яття Святого Петра”, “Юпітер і Антіопа” та ін.). Найяскравіше хист митця проявився в портретному жанрі. Портрети майстра відзначаються виразним психологізмом, благородною одухотвореністю. Серед них самими знаменитими є “Автопортрет”, портрети кардинала Г.Бентівольйо, Марії-Луїзи де Тассіс.
Славу голландському живопису принесла творчість Рембрандта Гарменса ван Рейна (1606-1669), проникнута глибоким реалізмом і демократичністю. Талант і працездатність майстра дали можливість синові мельника вже в 25 років стати знаменитим художником, творчий спадок якого обчислюється 600 картинами, 300 гравюрами і близько 2 тис. малюнками.
Художник досяг великої майстерності в застосуванні ефектів світлотіні, її нюансів та контрастів. У цьому відношенні виділяється його славнозвісна картина на міфологічний сюжет “Даная”, в якій автор відтворив Данаю, покинуту її коханим – богом Зевсом. Ці ж самі прийоми світлотіні наявні й в іншому шедеврі – полотні “Повернення блудного сина”, де саме за допомогою прийомів світла відтворено складну гаму почуттів персонажів.
Іспанський живопис прославила творчість Дієго Веласкеса (1599-1660). Отримавши ранг художника при іспанському королівському дворі, митець не втратив інтересу до навколишнього життя. Навіть в картинах на релігійні (“Христос у домі Марфи та Марії”) й міфологічні теми (“Венера з дзеркалом”) він переносить дію в реальні обставини.
Основне місце в творчості Веласкеса належить портретному жанру. Виконуючи замовлення членів королівської родини, придворної аристократії і створюючи парадні портрети (зокрема Папи Інокентія Х, короля Філіпа 1У, інфанти Маргарити та інші), художник майстерно направляє свої зусилля на відображення внутрішнього світу персонажів.
Визначним представником класицизму, який у Франції отримав офіційний статус, став французький живописець Нікола Пуссен (1594-1665). Його заслуга у створенні універсальної доктрини класицизму, в основу якої закладені ідеї раціоналізму. Композиційна ясність, врівноваженість, міра й порядок, що відповідали цим ідеям, у творчості митця виступають на передній план. Прославлення краси, розуму, благородства, сміливості людини втілилися в творах художника, виконаних головно на релігійні, міфологічні, історичні теми, літературні сюжети. Серед них самими відомими є “Смерть Германіка”, “Танкред та Ермінія”, “Царство Флори”, “Зняття з хреста” та ін.
Все вищесказане дало підстави мистецтвознавцям зробити висновок про ХУП ст. як золоте століття живопису. В епоху Просвітництва здійснюються перші кроки в напрямку єднання мистецтва й суспільства. Мистецтво стає все більш демократичним завдяки влаштуванню перших в Європі публічних виставок, так званих салонів.
Ідеї Просвітництва досягли широкого розповсюдження завдяки літературі. В ній відбулися якісні зміни внаслідок глибокого осмислення дійсності, виникнення й утвердження нових жанрів, головним з яких став роман.
У ХУП-ХУШ ст. виділяються два літературні напрямки – класичний і реалістичний. Класицизм епохи Просвітництва пов’язаний з його ідеями раціоналізму, гармонії, порядку, розумної закономірності. Він орієнтований на зразки античної літератури, яка переосмислюється в нових історичних реаліях.
Яскравим прикладом класицизму є роман “Мандри Гулівера” англійського письменника-сатирика й політичного діяча Джонатана Свіфта (1667-1745). Сюжетною лінією цей роман нагадує певною мірою літературний шедевр античності “Одіссею” Гомера.
Значний внесок у розвиток класичного напрямку літератури зробили основоположники німецької класичної літератури Шіллер і Гете.
Різнобічний талант Йоганна-Фрідріха Шіллера (1759-1805) проявився в поезії, драматургії й теорії мистецтва. Його твори пройняті прагненням до свободи, утвердженням почуття власної гідності, неприйняттям недосконалої феодальної системи. Серед цих творів – драми “Розбійники”, “Вільгельм Телль”, “Орлеанська діва”, “Марія Стюарт”, “Дон Карлос”, “Підступність і кохання”, трилогія “Валленштейн” та ін.
“Універсальним генієм” називали Йоганна Вольфганга Гете (1749-1832), оскільки він був не лише видатний літератор, а й не менш відомий природознавець. За 82 роки життя з-під його пера вийшли десятки літературних творів – романів, повістей, драм, поем, балад, ліричних віршів, а також ряд наукових праць з природознавства. Велетенський доробок Гете складається з 143 томів. Серед літературних творів самими відомими є роман “Страждання молодого Вертера” й драматична поема “Фауст”. Над останньою митець працював понад півстоліття і закінчив за рік до смерті. На сюжет “Фауста” французький композитор Шарль Гуно (1818-1893) написав надзвичайно популярну однойменну оперу.
Представники реалістичного напрямку прагнули правдиво, об’єктивно відобразити дійсність у формах, що відповідають самій дійсності. Реалістичний роман започаткував найвідоміший письменник епохи Просвітництва англієць Даніель Дефо (1660-1731). Світова слава до нього прийшла завдяки роману “Життя і надзвичайні пригоди Робінзона Крузо”. Пізніше цей роман викликав численні наслідування, а ім’я Робінзона стало загальною назвою людини, яка живе у безлюдній місцевості. Пригоди такої людини називають “робінзонадою”.
Демократичний світогляд і реалістичний творчий метод характерні для літературного доробку великого шотландського поета епохи Просвітництва Роберта Бернса (1759-1796) – автора поем, віршів, пісень, епіграм. Його “Веселі жебраки”, “Дерево свободи”, “Чесна бідність”, “Брюс – шотландцям” та інші пронизані антивоєнними настроями, революційним пафосом, волелюбством, життєрадісністю.
В епоху Просвітництва досить своєрідним було театральне мистецтво, яке розвивалося в рамках класицизму. Класичний театр мав значні досягнення в країні офіційного класицизму – Франції, де творили видатні драматурги. Особливістю класичного театру став його поділ на два жанри – “високий” і “низький”.