Творами “високого” жанру були трагедії. Вони писалися лише віршами і будувалися на основі трьох єдностей: часу, місця і сюжету. Тобто одна сюжетна лінія розвивалася без зміни декорацій, а події повинні були розгортатися протягом доби. При таких зовнішніх формах п’єси головна увага зосереджувалася на внутрішньому світі, переживаннях персонажів.
У цьому жанрі досягли вершин французькі драматурги. Першим високим зразком класичного театру стала п’єса П’єра Корнеля (1606-1684) “Сід”. Згодом побачили світ “Горацій”, “Цінна” та ін. Традиції Корнеля продовжив Жан Расін (1639-1699), створивши глибоко гуманні драматичні твори “Британік”, “Мітрідат” та ін.
На відміну від високого жанру (трагедія), підпорядкованого суворим канонам, низький жанр (комедія) був вільний від умовностей. Героями комедії могли бути не лише панівні верстви суспільства, але й прості люди, які вели діалоги народною, повсякденною мовою. В історію як реформатор сценічного мистецтва увійшов французький комедіограф, актор і театральний діяч Мольєр (справжнє ім’я і прізвище Жан Батист Поклен, 1622-1673). Він перший поєднав народні театральні традиції з досягненнями класицизму і таким чином створив жанр соціально-побутової комедії. Вершиною його творчості стали знамениті комедії “Дон Жуан, або Кам’яний гість”, “Тартюф”, “Міщанин-шляхтич”, “Хворий, та й годі”, “Скупий”, які й досі є в репертуарі театрів світу, не сходять з екранів кіно і телебачення.
Новий імпульс отримав жанр французької сатиричної комедії в зв’язку із революційний піднесенням, що передував Великій Французькій буржуазній революції. Приреченість феодального ладу, протиставлення розбещеності аристократії гідність простого люду – основна тематика славнозвісних комедій “Севільський цирульник” і “Весілля Фігаро” французького драматурга П’єра Огюстена Бомарше (1732-1799). Гострий соціальний зміст цих п’єс став причиною заборони Людовиком ХУ1 ставити їх на сценах французьких театрів. За цими творами Джоаккіно Россіні та Вольфганг Амадей Моцарт створили опери.
Епоха Просвітництва мала позитивний вплив на розвиток музичної культури. Саме в цей період з’являються нові музичні жанри, в тому числі опера. Батьківщиною оперного мистецтва стала Італія. Перші “драми з музикою”, тобто провісники опери, побачили світ у Флоренції на рубежі ХУ1-ХУП ст. Вони ставилися на сценах приватних театрів й були доступні лише певному колу глядачів. Перший платний оперний театр виник у Венеції в 1637 р. Відтак оперна вистава стала доступна кожному, хто мав кошти придбати білет. Саме слово “опера” вперше згадується в 1639 р.
У наступному столітті опера залишалася головним жанром італійського музичного життя. Провідним оперним театром в Італії став один із самих знаменитих оперних театрів світу – “Ла Скала” (в перекладі з італійської “Під Сходами”), який відкрився у Мілані в 1778 р.
Здобутки оперного мистецтва Італії поширюються на її північну сусідку – Францію, де у другій половині ХУШ ст. опера стає популярним музичним жанром. У Німеччині та Австрії в церковній музиці пріоритет надається таким жанрам як ораторія і меса, у світській – концерту.
В епоху Просвітництва творили видатні композитори, які залишили яскравий слід у розвитку світової музичної культури. Серед них виділяється творчість німецького композитора й органіста, одного із творців німецької національної музики Йоганна Себастьяна Баха (1685-1750). Він є найвидатнішим представником поліфонічного стилю (багатоголосся, засноване на одночасному сполученні ряду рівноправних мелодій). Плідна й різнобічна творча діяльність митця вилилася в понад 1000 творів різних жанрів: світські й духовні кантати, меси, ораторії, хорали тощо. У своїй творчості композитор широко використовував не лише німецький музичний фольклор, але й французький, англійський. У деяких його творах відчуваються й інтонації української пісенності. Високу оцінку його музичного доробку дав інший великий німецький композитор Бетховен. Він сказав про Баха: “Не струмок! – Море повинно бути його ім’я” (“бах” в перекладі з німецької “струмок”).
Передові ідеї епохи Просвітництва знайшли відображення в життєстверджуючій музичній спадщині представника віденської класичної школи Вольфганга Амадея Моцарта (1756-1791). Його творчість – одна із вершин європейської музичної культури ХУШ ст. Про геніальність композитора й музиканта засвідчує той факт, що писати музику й грати на музичних інструментах він почав з раннього дитинства і вже в 14 років був обраний членом Філармонічної академії в Болоньї.
Митець плідно працював (створив понад 600 творів) у різних музичних жанрах. Він автор 16 опер (в т.ч. знаменитих “Весілля Фігаро”, “Дон Жуан”, “Чарівна флейта”), близько 50 симфоній, багатьох сонат, концертів для різних музичних інструментів, церковної, камерної музики тощо. І все це зроблено за досить короткий життєвий шлях (помер Моцарт в 35 років). Останнім твором композитора, який він так і не закінчив, був “Реквієм” – один із видатних творів світової музичної класики (його завершив учень Моцарта – Ф. Зюсмайр).
До основоположників віденської класичної школи належить й видатний композитор-новатор Йозеф Франц Гайдн (1732-1809). Він довів до класичної досконалості симфонію, квартет, сонату, став засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру. Творчий доробок митця – 24 опери, 104 симфонії, 83 квартети, 52 фортепіанні сонати, 14 мес, 3 ораторії тощо.
Видатним представником музичної класичної школи був видатний німецький композитор, піаніст і диригент Людвіг ван Бетховен (1770-1827). Славу композитору принесли його сонати (серед яких 10 сонат для скрипки, 32 сонати для фортепіано, в т.ч. знамениті “Патетична”, “Місячна”, “Апасіоната”), хоча він ще створив 9 симфоній, оперу “Фіделіо”, балет “Творіння Прометея” та інші музичні твори.
Життєві випробування й прогресуюча глухота не зламали творчий дух митця, який продовжував творити у важких умовах й уже зовсім глухим написав Третю симфонію й “Урочисту месу”. Заслуга композитора не лише у надзвичайній життєздатності, працьовитості, але й у реформаторському таланті. У кожному жанрі Бетховен був новатором, творцем нових форм і засобів музичної виразності. Зокрема, він розширив форму сонатно-симфонічного циклу, наповнив її драматичним змістом.
Отже, епоха Просвітництва зіграла важливу роль у становленні культури Нового часу, характерною рисою якої стала поява на історичній арені нового класу – буржуазії. Завоювання нею передових позицій в економіці, а згодом і в політиці, дало можливість сформуватися новому світогляду. Його лейтмотивом стала проблема створення справедливого устрою людського суспільства.
Розвиток науки й техніки викликав значні зміни у сфері мистецького життя. Його особливість проявилася в ускладненні форм художньої творчості, поглибленні культурного взаємовпливу представників творчої інтелігенції різних європейських країн.
4. Феномен козацької культури
Культура епохи Просвітництва певним чином вплинула на подальший поступ української культури. Через сусідні держави її надбання засвоюються на українських землях. Саме в цей період український народ вступив у знаменну пору своєї історії. Це був час визвольної війни українського народу проти польського панування та відносно самостійний період Гетьманщини, коли влада в Україні, хоча й обмежена урядом Росії, знаходилася в руках українських гетьманів.
У цей час в Україні формується й розквітає культура українського бароко. Якщо Ренесанс був притаманний лише західноукраїнським землям, то культура бароко поширюється на всю Україні, включаючи центральні та східні її частини. Тобто бароко в Україні того періоду став загальнонаціональним стилем. Проте поділ України на Правобережну й Лівобережну спричинив розвиток двох регіональних варіантів у межах одного й того ж стилю.
На Правобережній Україні більш позначилися західноєвропейські культурні впливи, передусім польські. На Лівобережжі національні особливості проявилися більш виразно. Причиною тому був козацький чинник, що суттєво позначився на формуванні культури, яка увійшла в історію під назвою козацького бароко.
В українському бароко присутні не лише його два регіональні варіанти, але й два рівні: “верхній” або аристократичний та “нижній” або демократичний, народний. Ці два рівні відповідали смакам і уподобанням відповідних верст української спільноти. “Верхній” представляли українські шляхта, козацька старшина, “нижній” – українські селяни, міщани, козаки.
Столітнє існування козацької держави – автономної Гетьманщини дало можливість збагачувати духовне й мистецьке життя українства. Демократичний козацький устрій вивів на громадсько-політичну арену нову суспільну верству – козаччину, яка зайняла провідні позиції в економічному й політичному житті Гетьманщини. Правляче становище козаччини обумовило її панування в духовній і культурній сферах. Вищі кола козацтва становили добре освічену верству українського суспільства. Вона й представляла нову національну еліту, яка у кожній країні є рушійною силою в розвитку національної культури.
У своїх вищих колах козацтво становило добре освічену культурну верству українського суспільства. Відтак воно стало основою формування нової творчої еліти.
Козацтво цього періоду випередило навіть українське духовенство, яке протягом століть охороняло й поширювало національні культурні традиції. В свою чергу це дало йому можливість не лише захищати рідну церкву, але творити національні матеріальні й духовні цінності. Таким чином формується феномен козацької культури.