3. Поклав початок книгодрукуванню в Європі:
а) Йоганн Гутенберг; б) Миколай Копернік; в) Йоганн Кеплер.
4. Автором одного із визначних творів класичного напрямку “Мандри Гулівера” є:
а) Джонатан Свіфт. б) Йоганн-Фрідріх Шіллер; в) Даніель Дефо.
5. У Франції в епоху Просвітництва переважав стиль:
а) класицизму; б) бароко; в) рококо.
6. Вистава епохи Просвітництва, що писалася віршами і будувалася на основі трьох єдностей: єдності часу, місця і сюжету, належала до жанру:
а) драми; б) комедії; в) опери.
7. Перші драми з музикою, тобто опери, з’явилися в:
а) Італії; б) Франції; в) Німеччині.
8. Автором збірки поезій “Сад божественних пісень” та збірки байок “Басні харківські” є:
а) Дмитро Туптало; б) Феофан Прокопович; в) Григорій Сковорода.
9. Розвиток українського театру періоду Гетьманщини пов’язаний з: а) Києво-Могилянською академією; б) Острозькою академією; в) Львівською братською школою.
10. Видатні українські композитори, творці української музики Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель отримали музичну освіту в: а) Глухові; б) Москві; в) Санкт-Петербурзі.
ТЕМА 9.
“УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Х1Х – ХХ СТ.”
План
1. Українська культура в лещатах Російської імперії.
2. Стан української культури в Австрійській та Австро-Угорській імперії.
3. Українська культура доби визвольних змагань 1917-1920 рр. та в умовах радянської доби.
4. Проблеми розвитку культури суверенної України.
1.Українська культура в лещатах Російської імперії
У другій половині ХУШ ст. Україна була остаточно колоніально уярмлена Російською імперією. Нагадаємо, що саме в цей період відбулися: ліквідація гетьманства (1764 р.), зруйнування Запорізької Січі (1775 р.), поділ українських земель на губернії, юридичне оформлення на Лівобережжі і Слобожанщині кріпосного права (1783 р.).
Відтак були знищені всі ознаки й до того фактично відносної автономії. Наприкінці ХУШ ст. територія України була остаточно поділена між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. До першої відійшло 80 % українських земель, до другої – 20 %.
Політика російського царату ставила за мету повністю нівелювати український народ, влити його у великоросійську націю. Відтак почався фронтальний наступ на українську культуру, навіть заборонялася українська мова, яка була оголошена “малороссийским наречием”.
У важкому стані знаходилася освітянська справа, яка закладала фундамент культури народу. Початкову освіту майже нанівець звело закріпачення селян, які вже не могли навчати своїх дітей грамоті. Реформи Олександра П у сфері освіти по суті не покращили шкільництво, формально замінивши всі типи шкіл (церковно-парафіяльні, повітові) на загальностанові – “початкові народні училища”. У них мова навчання залишалася російська.
Недостатня кількість шкіл, важкий матеріальний стан родин селян і робітників не давав змоги більшості їхніх дітей здобути освіту. Зокрема, такий стан засвідчував загальноросійський перепис 1897 р. Згідно нього кількість неграмотних в Україні становила 83,6 %. Пригадаймо, що в Україні ще в середині ХУП ст. майже все населення було грамотним.
Політика асиміляції призвела до руйнування еліти української нації, яка завжди являлась основним творцем культури. Козацька старшина, отримавши від царату дворянські привілеї та маєтності, зреклася українства. Від нього відцуралася й приєднана до Московської митрополії українська православна церква, яка до цього часу обороняла українську культуру, сприяла розвиткові національної освіти.
Проте навіть в таких умовах відбувався поступовий процес відродження української культури. Його першими проявами стало виникнення посиленого інтересу до історичного минулого рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків.
Практичний інтерес лівобережної старшини до історії своїх родів (а саме права на привілеї) започаткував широкий рух за вивчення історії козацької України. Самим визначним твором цього періоду стала “Історія русів” невідомого автора. Вона просякнута тезою, що правонаступницею Київської Русі є не Росія, а Україна.
Історичні твори пробуджують інтерес освічених верств до життя народу, його побуту, звичаїв. У результаті в 1777 р. у Петербурзі публікується праця Григорія Калиновського “Опис весільних українських простонародних обрядів”. Він став основоположником української етнографії.
Майже через два десятиліття в 1798 р. побачила світ книга Якова Марковича (1776-1804) “Записки про Малоросію, її жителів та виробництва”. Вона відіграла роль своєрідної малої енциклопедії природи, історії, народної поезії і мови України.
Отже, вже у другій половині ХУШ ст. в Україні формується нова верства, яка відрізняється своїми поглядами та інтересами від дворян. Її поповнення йшло із освітніх закладів, що засновувалися в Україні. Першим таким закладом став Харківський університет, відкритий в 1805 р. з ініціативи українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча Василя Каразіна (1773-1842).
Наступними стали Київський університет (1834), Одеський університет (1865), Київський політехнічний інститут (1898), Катеринославське вище гірниче училище (1899).
У Х1Х ст. продовжується вивчення народної спадщини. В 1818 р. вийшла друком “Граматика малоросійського наріччя” Олексія Павловського (1773-р.см.н.) Вона є першою друкованою граматикою живої української мови.
Грузин за походженням князь Микола Цертелєв (1790-1869), який народився на Полтавщині й працював в Україні, став основоположником української фольклористики, видавши у 1819 р. збірку “Досвід збирання старовинних малоросійських пісень”. В ній вперше опубліковані українські думи.
Отже, збереження українським народом в умовах кризи рубежу XVШ-XIX ст. мови, побутових традицій, історичної пам’яті, дало можливість започаткувати українське культурне відродження. Його початковим етапом були саме етнографічні, фольклористичні, лінгвістичні дослідження.
У цей же час починають з’являтися й перші узагальнюючі роботи з історії України. Такими були дослідження Дмитра Бантиш-Каменського “История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства” та “Источники малороссийской истории”.
Естафету Дмитра Бантиш-Каменського прийняли відомі українські історики Микола Костомаров (1817-1885), Володимир Антонович (1834-1908), Михайло Грушевський (1866-1934), Дмитро Яворницький (1855-1940), Микола Маркевич (1804-1860), Пантелеймон Куліш (1819-1897), Михайло Драгоманов (1841-1895) та ін. З-під їхнього пера виходять узагальнюючі монографії з історії України, хоча свої твори вони починали писати російської мовою, а Україну вимушені були називати Малоросією. Щоправда, такий підхід був згодом переломлений у працях Михайла Грушевського й Пантелеймона Куліша.
Колоніальний режим позначився на стані української літератури. В умовах урядових заборон (Валуєвського циркуляру й Емського указу) процес її становлення був особливо важким.
Оформлення сучасної української літературної мови розпочалося з поеми Івана Котляревського (1769-1838) “Енеїда” – першого твору, написаного народною мовою. Вона була опублікована у Петербурзі в 1798 р.
Основоположником української художньої прози став Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843). Зокрема, великою популярністю користувалася його повість “Конотопська відьма”, пронизана народними віруваннями й переказами. Квітка-Основ’яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.
Переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури є творчість Тараса Шевченка (1814-1861). Вихід у світ у Петербурзі в 1840 р. його “Кобзаря” стало знаменною подією в українському культурному житті. Особистість і творчість Шевченка – символ всієї української культури.
Справу Тараса Шевченка продовжив поет, прозаїк, перекладач, журналіст, історик, мовознавець Пантелеймон Куліш. Самим відомим став його роман “Чорна рада”. В ній займає центральне місце правдиве відображення визвольної війни українського народу проти польського панування.
В українській прозі реалістичний напрямок розвивала Марко Вовчок (Марія Віленська, 1833-1907). Послідовно реалізм проявився у творчості таких видатних письменників, як Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), Панас Мирний (Рудченко, 1849-1920).
Українську класичну сатиричну поезію увінчали твори знаменитого українського байкаря Леоніда Глібова (1827-1893) та сатиричні вірші (так звані співомовки) Степана Руданського (1833-1873).
Романтизм і символізм присутні у творчості поета-емігранта Олександра Олеся (Олександр Кандиба, 1878-1944). Представником української емігрантської літератури був і Богдан Лепкий (1872-1941), на поетичному доробку якого позначилися впливи декадентської західноєвропейської поезії. Його перу належить також кілька романів (серед них “Мазепа”).
Видатним явищем не лише української, але й світової літератури є творчість Лесі Українки (Лариса Косач-Квітка, 1871-1913). Вершина її творчості – поетична драма “Лісова пісня ”, за мотивами якої створені балет (музика М.Скорульського) і опера (композитор В.Кирейко).
У творчості видатного українського літератора Михайла Коцюбинського (1864-1913) досягнення реалізму, поєднані з новими імпресіоністичними засобами, розвинулися у жанр соціально-психологічних новел.
Різнобічно представлена творчість класика української літератури – поета, новеліста, драматурга, публіциста, художника, філософа, політика Володимира Винниченка (1880-1951). Романи, драми, повісті Володимира Винниченка (єдиного з українських письменників) ще до революції були перекладені й видані в ряді країн Європи.
У Х1Х ст. відбулося оформлення нового українського національного мистецтва. Його важливою складовою став театр, який ніс живе українське слово у різні верстви українського суспільства і таким чином поглиблював національну самосвідомість, протидіяв російщенню.