Український світський театр виник на початку Х1Х ст. у формі кріпацького та аматорського. Серед них був Полтавський любительський театр, який першим здійснив українські постановки “Наталки Полтавки” і “Москаля-чарівника” Івана Котляревського. В Єлисаветграді силами “Артистичного товариства” вперше поставлено п’єсу Тараса Шевченка “Назар Стодоля” і оперу Семена Гулака-Артемовського (1813-1873) “Запорожець за Дунаєм”.
Заборона Емським указом 1876 р. театральних постановок українською мовою негативно вплинула на подальший розвиток українського театрального мистецтва. Лише завдяки протестам української інтелігенції відновилося право на існування українського театру. Наслідком стало започаткування у Єлисаветграді 1882 р. першої професійної української трупи. У її витоків стояли видатні українські драматурги Михайло Старицький (1840-1904) і Марко Кропивницький (1840-1910), останній до того ж був ще режисером і актором.
Популярності трупі надавала гра талановитих акторів Марії Заньковецької, братів Тобілевичів (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський) та ін. Великим успіхом користувалися п’єси фундаторів театру: комедія Михайла Старицького “За двома зайцями”, драми “Ой, не ходи, Грицю...”, “Маруся Богуславка”, “Богдан Хмельницький”, драми Марка Кропивницького “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Поки сонце зійде, роса очі виїсть” та ін. Творче обличчя першої професійної театральної трупи формувалося на народній традиції, що забезпечувало їй успіх. Згодом вона розділилася на чотири пересувні театральні трупи.
Але творцем української соціальної драми вважається Іван Карпенко-Карий (1845-1907), оскільки Михайло Старицький і Марко Кропивницький в своїй творчості не виходили за межі так званої “етнографічної драматургії”. Його комедії “Сто тисяч”, “Хазяїн”, драми “Безталанна”, “Мартин Боруля” та інші проникнуті гострим соціальним змістом, відзначаються глибокими психологічними конфліктами.
Музично-пісенна обдарованість українства захистила його музичне мистецтво від занепаду в сутінках колоніального ярма. Музична культура продовжувала розвивати в світських та духовних закладах, де вивчалася нотна грамота і теорія музики та існували музичні й хорові капели. Українська музика популяризувалася завдяки концертній діяльності хорів та оркестрів. З них самими відомими були київські хори: під керівництвом Миколи Лисенка (1842-1912) та Олександра Кошиця (1875-1944). До речі, хор останнього вже після поразки УНР виїхав за кордон і там популяризував українську пісенну творчість.
У розвиток музичного життя зробили внесок й церковні хори. Традиції української народної пісні зберегли співаки-кобзарі, серед яких самими талановитими були Остап Вересай (1803-1890), Гнат Гончаренко (1835-бл. 1917), Іван Кравченко-Крюковський (1820-1885), Терентій Пархоменко (1872-1910) та ін.
Народна й церковна музика стали основою для започаткування у Х1Х ст. світської професійної музичної культури. У 1863 р. першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм” створив Семен Гулак-Артемовський. Свій внесок у започаткування світської професійної музики зробили українські композитори Петро Ніщинський (1832-1896) й Микола Аркас (1852-1909). Найвизначнішим твором Петра Ніщинського стала музична картина з народного життя “Вечорниці”, створена в 1875 р. на власний текст як вставна сцена до 2-ої дії драми “Назар Стодоля” Тараса Шевченка і яка пізніше набула самостійного значення. Славнозвісний чоловічий хор з “Вечорниць” – “Закувала та сива зозуля” популярний і в наші дні. А поема Тараса Шевченка “Катерина” надихнула Миколу Аркаса на створення відомої однойменної опери.
Однак основоположником української класичної музики по праву вважається талановитий український композитор, піаніст, диригент, педагог, музикознавець Микола Лисенко. Його яскрава й розмаїта спадщина представлена знаменитими операми “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, “Енеїда” та іншими творами, пройнятими духом народної пісні. В 1904 р. композитор відкрив у Києві Музично-драматичну школу, в якій здобули освіту багато українських музикантів й акторів.
Початок ХХ ст. ознаменувався появою цілої плеяди талановитих композиторів. Серед них були Микола Леонтович (1877-1921), Яків Степовий (1883-1921), Кирило Стеценко (1882-1922) та ін.
Популяризацію української музики здійснював перший в Україні стаціонарний музично-драматичний театр, заснований у Києві в 1907 р. Миколою Садовським (1856-1933). Поряд з драматичними виставами в його репертуар входили опери й оперети.
Х1Х- початок ХХ ст. стали плідними в українському образотворчому мистецтві. Заслуга становлення українського реалістичного малярства належить Тарасу Шевченку. Традиції класицизму, засвоєні ним в Петербурзькій академії мистецтв, поступово витісняються реалізмом. У своїх роботах він перший відтворює побут українського селянства (“Циганка-ворожка”, “Катерина”, “Селянська родина” та ін.).
Проте головну увагу художник приділяв портретному жанру. Він написав близько 130 портретів. Серед них самими цінними, безперечно, є його автопортрети. Значну майстерність проявив митець у художній графіці. В 1860 р. за знамениту серію “Живописна Україна” він отримав звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.
Тарас Шевченко фактично випередив свій час, оскільки утвердження реалістичного напрямку почалося через два роки після його смерті, тобто у 1863 р. Саме тоді у стінах Петербурзької академії мистецтв, де навчалися й українські художники, започаткувався рух “ідейного реалізму”. Суть його відобразило гасло: “Мистецтво – на службу громадським ідеям”.
Ця ідея практично втілилася у діяльності Товариства пересувних художніх виставок, яке до кінця Х1Х ст. активно популяризувало реалістичне мистецтво. Багато художників-передвижників були родом з України: Ілля Репін (1844-1930), Микола Ге (1831-1894), Олександр Литовченко (1835-1890), Микола Ярошенко (1846-1898).
Членом Товариства пересувних художніх виставок був український художник Сергій Світославський (1857-1931), який творив головно в жанрі пейзажу й майстерно показав зв’язок української природи з життям її народу (“Ніч”, “Дніпровські пороги”, “Розлив Дніпра на Оболоні”, “Миргород”, “Паром на Дніпрі”, “Київський Поділ” та ін.).
Близький до передвижників Петро Левченко (1856-1917), який відтворив образи мальовничої української природи (“Село”, “За роботою. Увечері.”, “На Україні” та ін.).
Тематика творів зближує з передвижниками українського живописця й графіка Костянтина Трутовського (1826-1893) – вільного слухача Петербурзької академії мистецтв, а з 1860 р. – її академіка. Більшість його картин присвячені рідній Україні – “Бандурист”, “Український ярмарок”, “Кобзар над Дніпром”, “Колядки на Україні” та ін.
Правдиво й поетично передав красу української природи Володимир Орловський (1842-1914), випускник Петербурзької академії мистецтв, її академік з 1874 р.
Поетичністю, багатством кольорової гами, цілісністю композиції відзначаються твори українського художника Сергія Васильківського (1854-1917). Він проявив себе не лише як знаменитий пейзажист (“Козача левада”, “Дніпровські плавні”, “По Донцю”), але й як автор картин на жанрову (“Козак і дівчина”, “Ярмарок в Полтаві”, “Козак Голота”) та історичну тематики (“Козаки в степу”, “Похід козаків” та ін.).
Майстром батального живопису став випускник Петербурзької академії мистецтв, з 1890 р. її академік Микола Самокиш (1860-1944). Він прославився своїми історичними полотнами, зокрема на визвольну тематику (“Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким”, “Бій під Жовтими Водами”, “В’їзд Богдана Хмельницького в Київ”, “Похід запорожців на Крим” та ін).
Різнобічний талант мав живописець, графік, архітектор Василь Кричевський (1872-1952), який звів і художньо оформив будинок Полтавського земства, Канівський музей-заповідник “Могила Т.Г.Шевченка”, створив відомі полотна “На Дніпрі”, “Сорочинський ярмарок”, “Крим” та ін. Відомим художником був і його брат, випускник Петербурзької академії мистецтв Федір Кричевський (1879-1947), талант якого яскраво проявився в портретному жанрі.
У другій половині Х1Х ст. в Україні оформляються навчальні мистецькі заклади. В 1865 р. силами членів Товариства красних митців засновується Одеська рисувальна школа. Про її авторитет свідчить той факт, що випускники школи мали право продовжувати навчання у Петербурзькій академії мистецтв без вступних іспитів.
Наступну рисувальну школу створив у Києві в 1875 р. відомий український живописець, випускник Петербурзької академії мистецтв Микола Мурашко (1844-1909). Її учнями були Микола Пимоненко (1862-1912), Сергій Костенко (1868-1900), Іван Їжакевич (1864-1962), Олександр Мурашко (1875-1919). Згодом вони стали відомими майстрами українського живопису. Тут навчалися й відомі російські художники Михайло Врубель (1856-1910) і Валентин Сєров (1865-1911).
Видатним майстром живопису став вже згаданий Микола Пимоненко, який продовжив своє навчання в Петербурзькій академії мистецтв, а в 1904 р. був обраний її академіком. За своє порівняно недовге життя художник створив близько 715 картин і малюнків, головно присвячених тематиці селянського життя. Заслуга майстра в тому, що він один із перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж.
Справжніми мистецькими центрами стали творчі об’єднання українських художників. Ними були Київське товариство художніх виставок (виникло в 1887, але організаційно оформилося в 1893 р.) і Товариство південноросійських художників (засноване в Одесі в 1890 р.).
У цей час продовжує розвиватися й граверне мистецтво. Традиції Тараса Шевченка продовжували вже згаданий Костянтин Трутовський, випускники Петербурзької академії мистецтв Лев Жемчужников (1828-1912), Опанас Сластіон (1855-1933) та Георгій Нарбут (1886-1920).