Для скульптури друга половина Х1Х ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи. Її основоположниками стали випускник Петербурзької академії мистецтв, її член з 1869 р. Пармен Забіла (1830-1917) і академік цієї ж академії з 1894 р. (хоча й не мав спеціальної художньої освіти), член Товариства пересувних художніх виставок Леонід Позен (1849-1921). Перший працював в жанрі скульптурного портрету, другий крім згаданого жанру проявив свій талант й у галузі скульптури малих форм.
На початку XIX ст. в архітектурі на зміну українському бароко прийшли класичний стиль та ампір. Стиль ампір (в перекладі з французької “імперія”) склався в період правління Наполеона. Він характеризується як парадний класичний стиль, що відображав силу і могутність імперії. Проте українське архітектурне мистецтво хоча й зазнавало іноземних впливів, але не втратило своєї самобутності, мало своє національне обличчя.
Яскравою була творчість українського архітектора Андрія Меленського (1766-1833), який протягом трьох десятиліть займав посаду головного архітектора міста Києва. За цей період під його керівництвом споруджено чимало будівель, в тому числі ансамбль Контрактової площі на Подолі, новий корпус Київської духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі та ін.
У другій половині XIX ст. відбуваються суттєві зміни в архітектурному мистецтві, з’являються нові матеріали, нові замовники, а відповідно й нові стилі. Саме в цей час оформляється напрям, який отримав назву еклектизм (з грецької – “вибраний”, тобто вибраний замовником). Для нього характерне об’єднання елементів різних стилів. Зокрема, у зведених тогочасних київських будівлях можна зустріти елементи і готики, і класики, і бароко.
На початку ХХ ст. у Києві розцвів талант архітектора Владислава Городецького (1863-1930). Митець широко використав еклектичне поєднання старих стилів. У скарбницю українського мистецтва увійшли будівлі Владислава Городецького, серед них так званий будинок з химерами (прикрашений скульптурами на міфологічні й мисливські теми), державний музей українського образотворчого мистецтва, костьол по вул. Васильківській та ін.
На Х1Х ст. припадає мода влаштування при палацах магнатів декоративно-пейзажних парків. Зокрема, стали всесвітньо відомими українські парки “Олександрія” (Біла Церква, 1797-1829) та “Софіївка” (Умань, 1796-1801).
На початку Х1Х ст. московський синод заборонив будувати церкви в українському стилі й тому національне церковне будівництво занепадає. Останньою спорудою, в архітектурі якої відчутні українські традиції, був Троїцький собор Мотронинського монастиря на Чернігівщині (1801). Нові церковні будівлі починають зводити головно в стилі ампір або у псевдовізантійському стилі.
Саме у псевдовізантійському стилі за проектами Івана Строма (1823-1887) й Олександра Беретті (бл.1817-1895, син архітектора Вінченцо Беретті) побудований у Києві до 1000-ліття хрещення Русі кафедральний Володимирський собор. Розписи собору у виконанні Віктора Васнецова, Михайла Врубеля, Сергія Костенка зробили його видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві.
2. Стан української культури в Австрійській та Австро-Угорській імперії
Порівняно із станом української культури в Російській імперії становище української культури на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, було кращим.
Перш за все така ситуація пояснюється більш демократичним устроєм цієї імперії. З метою приглушення національно-визвольного руху народів, які входили до складу Австрійської імперії, її влада йшла на певні політичні, соціальні і культурні поступки підвладним народам, в тому числі й українському. Західноєвропейська революція 1848 р., що захопила й Австрію, посилила цей процес.
Цим широко користувалися українці, як й інші поневолені народи. Прикладом може бути створення у 1868 р. вже дуалістичної Австро-Угорської імперії.
Стосовно українців, то це дало їм змогу створювати політичні й культурні організації. Однією з них була заснована ще в 1833 р. у Львові студентами Львівської семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким перша в українській історії національно-культурна організація “Руська трійка”.
Гуртківці зобов’язувалися утверджувати права рідної мови, робити все для воскресіння української нації. Вищим досягненням гуртка стала поява в 1837 p. альманаху “Русалка Дністровая”.
Після революції 1848 р. в Австрійській імперії нерівність української мови було формально усунено. У Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. Це при тому, що Львівський університет був заснований ще у 1661 р. Нагадаємо, що в Наддніпрянській Україні (а саме у Харкові) перший університет було відкрито у 1805 р. Чернівецький університет постав пізніше – в 1875 р.
У Західній Україні кращим ніж у Східній Україні було становище й початкової освіти. Формально в 1869 р. тут вводиться обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Однак більша частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною. У Наддніпрянській Україні обов’язкове початкове навчання вводиться лише за радянської влади.
З 1868 р. свою історію веде товариство “Просвіта”. Воно займалося виданням українською мовою книг, журналів. Визначною подією в українському науковому житті XIX ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році “Літературного товариства ім. Шевченка”. Згодом воно під назвою “Наукове товариство ім. Шевченка” по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію.
З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства – “Записки Наукового товариства ім. Шевченка”. З 1895 р. Михайло Грушевський став редактором цього видання, а через 2 роки з 1897 р. – головою названого товариства. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів “Записок НТШ”.
Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках. Мали за честь бути його членами: Михайло Грушевський, Іван Огієнко, Іван Франко, Іван Крип’якевич, а згодом видатні постаті світової науки – фізики Альберт Ейнштейн іМакс Планк, філолог Андре Мазон, математик Давид Гільберт.
Великий доробок західноукраїнських письменників у літературі. Серед великої плеяди західноукраїнських літераторів перш за все слід виділити творчість письменників-реалістів: Ольги Кобилянської (1863-1942), Юрія Федьковича (1834-1888), Василя Стефаника (1871-1936).
Чільне місце в українській літературі посіла творчість Івана Франка (1856-1916). Як різносторонньо обдарована людина, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці.
Значним внеском в українську літературну спадщину стали його ліричні збірки “З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, історична повість “Захар Беркут” і гостросоціальний “Борислав сміється”, поема “Мойсей”, психологічна драма “Украдене щастя” та ін.
Іван Франко багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами, був обраний членом багатьох наукових товариств. Він перекладав Байрона, Гейне, Гете, а також визначних поетів і письменників різних часів і різних народів.
Не менші досягнення галичан і в розвитку театрального мистецтва. І хоча перші аматорські спектаклі тут з’явилися у 30-х роках Х1Х ст. (на десятиріччя пізніше, ніж в Наддніпрянській Україні), але професійний театр тут започатковано майже на 20 років раніше. Як вже загадувалося, у Східній Україні його розвиток затримав Емський указ.
У Галичині перший професійний театр був заснований в 1864 р. з ініціативи “Руської бесіди”. Із перервами цей мистецький колектив проіснував більше півстоліття – до Першої світової війни. У репертуарі театру були п’єси як авторів із Східної України (І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, М.Кропивницького, М.Старицького, І.Карпенка-Карого), так і Західної України. В 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики – “Украдене щастя” І.Франка.
Значний внесок галичан і у розвиток музичного мистецтва. Перше українське музичне товариство було започатковано саме у Львові в 1838 р., у Чернівцях – у 1871 р. Першу в Україні консерваторію також було створено у Львові в 1880 р.
Плідну діяльність проводило Музичне товариство ім. Миколи Лисенка у Львові. Причому при останньому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. Миколи Лисенка. У його створенні брав активну участь український композитор, музикознавець, фольклорист, педагог Станіслав Людкевич (1879-1979), який був його директором у 1910-1915 рр.
Широко популяризували українську музично-пісенну творчість хори, зокрема “Боян”, “Бандурист”, “Сурма”.
На західноукраїнських землях консолідуються художні сили. В цій справі велику роль зіграло мистецьке об’єднання художників – Товариство для розвою руської штуки (тобто українського мистецтва). Воно було створене у Львові в 1898 р.
Велика плеяда західноукраїнських художників навчалася у західноєвропейських художніх закладах. Багато з них зробили великий внесок у розвиток як українського, так і західноєвропейського мистецтва.
У Західній Україні першим до народної тематики звернувся Корнило Устиянович (1839-1903). Наприкінці Х1Х ст. у західноукраїнському малярстві остаточно утверджується реалізм. Саме тоді починають творити Антон Манастирський (1878-1919), Осип Курилас (1870-1951), Олекса Новаківський (1872-1935), Іван Труш (1869-1941), Микола Бурачек (1871-1942), Олена Кульчицька (1877-1967), Модест Сосенко (1875-1920) та інші відомі художники нового покоління. Вони зуміли поєднати реалізм з досягненнями європейських імпресіоністів.
В Україні засновником школи монументалістів вважається галичанин Михайло Бойчук (1882-1939).
Західноєвропейські впливи позначилися і на розвитку західноукраїнської скульптури, що мала давнє історичне коріння. Наприкінці Х1Х - початку ХХ ст. українська скульптура поповнилася набутками прихильників імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи.