У руслі розвитку світової архітектури збагачувалося українське архітектурне мистецтво. Українське бароко поступово витісняється, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще зводяться. Прикладом може служити будівля Сільськогосподарської Академії у Києві.
Поширення набули нові архітектурні стилі, зокрема, два близькі – раціоналізм і конструктивізм. Вони мали багато спільних рис, оскільки обстоювали раціональну доцільність, економність, лаконізм у засобах виразу, засвоєння досягнень науки і техніки. До цих стилів відносяться головпоштамт і комплекс адміністративних будівель (“Держпром”) у Харкові.
Утвердження тоталітарного режиму на початку 1930-х рр. мало негативні наслідки стосовно української культури. Не лише згортається політика українізації, але й починається винищення української творчої еліти. Масові репресії розпочалися процесом над так званою Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Потім настала черга національних комуністів, які прагнули побудувати в Україні соціалізм з національним обличчям. Нищівного удару українській культурі завдав голодомор 1932-33 рр., оскільки українське село було носієм традиційної національної культури.
Про масштаби репресій говорять наступні факти: було репресовано 238 українських письменників і 62 українських вчених мовознавців (із 85). Лише наркомат освіти, який очолив проведення в життя політики українізації, “очистили” від 2 тисяч співробітників. На межі 1920-1930-х рр. була заборонена українська автокефальна церква, створена на хвилі національного революційного піднесення. Після Другої світової війни така ж доля спіткала й греко-католицьку церкву. Усього ж в міжвоєнний період зруйновано 8 тисяч церковних споруд, тобто більше половини усіх храмів.
Для культури це мало трагічні наслідки, оскільки вона була поставлена під суворий партійний контроль. Для його полегшення створені крім Спілки письменників, Спілки композиторів, художників, архітекторів. Влада призупиняла всі творчі пошуки. “Соціалістичний реалізм” (сам термін виник у 1932 р.) проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва.
Усі митці повинні були прославляти радянський спосіб життя. Це призвело до того, що в живописі такі жанри як пейзаж, натюрморт, портрет відсувалися на другий план, оскільки не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був утверджувати стабільність режиму. В Україні найбільш відомою спорудою стилю неокласицизму є будівля Верховної Ради у Києві.
Для українського народу важким випробуванням стала Велика Вітчизняна війна. У творчості літераторів, художників, музикантів, діячів кіно (в першу чергу документального) головним мотивом стала тема захисту Батьківщини.
Потерпіла крах спроба патріотично налаштованих письменників налагодити видавничу діяльність в умовах німецької окупації. У Києві були закриті “Українське слово” і “Літаври”, а їхні організатори Олена Теліга (1906-1942) та Іван Ірлявський страчені гестапо, Олег Ольжич (1907-1944) загинув у німецькому концентраційному таборі.
У післявоєнні роки відновлюються переслідування, ідеологічний тиск. На хвилі боротьби з так званим українським буржуазним націоналізмом піддаються критиці романи Юрія Яновського “Жива вода”, Івана Сенченка (1901-1975) “Його покоління”, повість Петра Панча “Блакитні ешелони”, вірш Володимира Сосюри (1897-1965) “Любіть Україну”.
Певна демократизація, свобода творчості, реабілітація засуджених сталися в період “хрущовської відлиги”, що настала після смерті Сталіна. Саме на цей період припадає діяльність так званих “шестидесятників” –вчених, письменників, художників. Вони виступали проти ідеологічного диктату, поважали свободу особистості, національні культурні цінності.
Позитивні зміни в ідеологічному житті сприяли розвитку культури. З метою подолання відставання Радянського Союзу в галузі науки й техніки від провідних західних країн в СРСР, в тому числі й в Україні, створюються нові галузеві науково-дослідні й проектно-конструкторські інститути, у Харкові, Донецьку, Львові відкриваються відділення Академії наук УРСР. Зміни відбулися і в освітній справі. В 1959 р. стає обов’язковою восьмирічна освіта.
Однак реформи не були доведені до кінця, не відбулося корінних змін в галузі політики, економіки й культури. Прихід до влади в 1964 р. Л.І. Брежнєва призвів до призупинення перетворень, до “застою”. Ця ситуація негативно вплинула на культурне життя. Поступально, але суперечливо розвивається українська культура. В першу чергу концентрується увага на розвитку наукових галузей, що обслуговували військово-промисловий комплекс.
Незважаючи на такий підхід, українські вчені мали значний науковий доробок у фундаментальних і прикладних науках. Світове визнання отримали наукові досягнення математика Миколи Боголюбова (1909-1992), математика і кібернетика Віктора Глушкова (1923-1982), конструкторів космічних апаратів Сергія Корольова (1906-1966), Михайла Янгеля (1911-1971) і Валентина Глушко (1908-1989).
Завдяки науковій діяльності офтальмолога Володимира Філатова, генетика Івана Шмальгаузена (1884-1963), кардіолога Миколи Амосова (1913-2002), нейрохірурга Миколи Бурденка (1876-1946) та багатьох інших вчених високого рівня досягла українська медицина.
Певні успіхи були і в галузі освіти. В 1977 р. стала обов’язковою середня освіта. Проте в освіті кількісне зростання не супроводжувалося поліпшенням якості. Все більше скорочувалося застосування української мови, обмежувався доступ до зарубіжної інформації.
Так само плідно, але суперечливо збагачувалися всі сфери художньої творчості. В першу чергу це стосується літератури. Деякі письменники намагалися вийти за межі “соціалістичного реалізму”. В цьому ключі працювали Олесь Гончар (1918-1995), Юрій Збанацький (1914-1994), Павло Загребельний, Василь Козаченко. Український читач мав змогу познайомитися із творчістю Василя Симоненка (1935-1963), Миколи Вінграновського (1936-2004), Івана Драча, Ліни Костенко. Про себе заявила школа українського літературного перекладу, яка отримала міжнародне визнання.
У той же час творча праця продовжувала регламентуватися, зазнавати цензури, заборонявся ввіз в Україну творів українських письменників-емігрантів.
Все це було однією з причин виникнення в епоху “застою” опозиційного руху, названого дисидентським (від латинської – “незгідний”). Дисиденти зазнавали переслідувань. Їх заарештовували, ув’язнювали, примусово лікували в так званих “психушках”. Прикладом може служити трагічна доля поета Василя Стуса (1938-1985), який загалом провів у радянських таборах 20 років, так і не доживши до радикальних змін. У 1990 р. Василь Стус був посмертно реабілітований і посмертно отримав Державну премію ім. Тараса Шевченка.
Заборона новаторства, пошуку нових форм негативно вплинула на розвиток українського живопису. Водночас деякі художники намагалися вирватися з офіційних пут і подарувати широкому загалу майстерно виконані полотна. Перш за все в цьому плані слід відмітити творчість Олексія Шовкуненка, Михайла Дерегуса (1904-1985), Тетяни Яблонської (1917-2005), Тетяни Голембієвської й безперечно Івана Марчука, ім’я якого увійшло до списку самих геніальних людей планети.
Традиційно значними є досягнення української музики. У творчому доробку Бориса Лятошинського (1894-1968), Костянтина Данькевича (1905-1984), Георгія Майбороди (1913-1992) та інших українських композиторів були нові опери, балети, симфонії. Національну школу вокального мистецтва прославили Анатолій Солов’яненко (1932-1999), Дмитро Гнатюк, Бела Руденко, Євгенія Мірошниченко.
Не менші досягнення були і в українському кінематографу. На світовий рівень його вивели фільми Сергія Параджанова (1924-1990) “Тіні забутих предків”, Леоніда Осики (1940-2001) “Захар Беркут”, Леоніда Бикова (1928-1979) “В бій ідуть одні старики”, Івана Миколайчика (1941-1987) “Вавілон XX”. Водночас на полицях залежувалися неприйнятні для режиму фільми, митцям нав’язувалася тематика. Отже, значні культурні досягнення співіснували з глибокою системною кризою, в тому числі і в галузі культури.
Політика перебудови, гласності і демократизації, започаткована М.С. Горбачовим, мала свої наслідки й для культурного життя. Піднесення національної свідомості дало змогу заснувати у 1989 р. Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, яке поставило завдання утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку. Цю ж мету переслідував “Закон про мови в Українській РСР”, прийнятий Верховною Радою УРСР в тому ж році. В 1989 р. у Львові було відновлене Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, розпущене радянською владою після приєднання Західної України до СРСР. Творча інтелігенція стала ініціатором створення Народного Руху України, який був покликаний започаткувати її національне, в тому числі й культурне, відродження.
4. Проблеми розвитку культури суверенної України
Після здобуття Україною незалежності в 1991 p. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, розпочалися радикальні реформи, в тому числі і в галузі культури.
Перш за все почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Проте російська мова продовжувала панувати на сході й півдні України, в Криму, дискутувалося питання введення російської мови як офіційної.