Вклад Джона Ноймайєра в мистецтво балету (стр. 3 из 4)
«Месію» (1999) Зозуліна називає «ліричною поемою, або щоденниковими роздумами митця» [5, с. 11]. Дж. Ноймайєр вибудовує цей твір, як сюїту на чергуванні різноманітних хореографічних структур: від одночастинних до багаточастинних і циклічних, від сольних до ансамблевих, з драматургічним навантаженням та без нього. Цій партитурі передує пролог на музику А.П'ярта, який умовно можна позначити «Вигнання з раю», при чому партію Адама танцює той же виконавець, що і Христа. Адам та Єва у білих трико, які туго облягають їх тіла, скочуються з крутого похилого пандусу, піднятися на який вже немає жодної можливості. Пересуваючись навшпиньки, на чотирьох кінцівках, по кругляках, розкиданих по сцені, вони символізують
важкий шлях до мети, перетворюючи дует на хореографічну притчу, продовженням якої стає власне «Месія».Історія Месії викладена Ноймайєром пунктирно, з граничним узагальненням та переносом акцентів на людський аспект його месіанства. Зозуліна вважає, що Ноймайєр робить Христа людиною, яка готова до цієї місії не більше, ніж інші. Одержуючи такий жереб, ця людина опиняється у декількох ситуаціях, подібних до долі Христа, та проживає їх, як власну долю [5, с. 11].
Несподіваним в цьому контексті стає рух чечітки, яку вибиває головний герой, як привітання. За спостереженням Зозуліної, він швидко «набирає міць ансамблевого висловлення» [5,с.11]. Однак простонародність виявляється ознакою внутрішнього розладу людської спільноти, у якій вже запущено маховик ворожості. Епілог до «Месії» Ноймайєра — короткий постскриптум до біографії героя. На завершенні танцювальної «Алілуї» одне за одним на сцену виходять мандрівники босоніж та у чорних пальтах. В одному з них танцівниця (Марія Магдаліна чи Єва) впізнає Христа та з ніжністю припадає йому на груди.
Балет «Сага про Короля Артура» (1982, на музику Я. Сібеліуса та X. В. Хенце) створено Ноймайєром на тему середньовічної легенди про короля Артура та лицарів Круглого столу. Ідея їх дружби, безкорисного кохання, бездоганної моральної чистоти та ідеального щастя, до якого звертаються вічні мрії та прагнення людей (Грааль), проходить у епічній течії подій багато випробувань. Через «складні взаємовідносини героїв, злодіяння, підступність та зрадництво розкривається ідея загальної катастрофічності світу, багато в чому співзвучна сучасному світосприйняттю» [9, с. 56]. При цьому згадується тема лицарської шляхетності у творчості Лифаря, неоромантичні тенеденції його балетів. Аналогічно, у Ноймайєра моделювання «ідеального людського світу, котрий протистоїть деформаціям та потворності реального життя, набуває романтичного забарвлення» [9, с.56].
1.3 Балетні жанри Ноймайера
Визначення жанру балетів Ноймайєра — складна теоретична проблема у паралельному розгляді балетів-симфоній та балетів-драм. Відбувається дифузія жанрів. Перші виходять за межі безсюжетного балету, бо Ноймайєр у розгорнуті композиції симфонічного характеру вплітає окремі сюжетні моменти, привносить метафори та символи, накреслює стани та характери, робить натяки на взаємовідносини людей. Такі балети Ванслов називає «балетами-симфоніями із символічними образами та елементами сюжетності» [9, с.57].
«У симфонічних балетах змисл та сюжет виходять з музики, доводить Ноймайєр. Проте іноді, як у «Дамі з камеліями», існує первинна ідея, під яку треба знайти музику» [1]. У 1978 р. Ноймайєр використав для цього твори Шопена. Цей балет подається хореографом як «есе про невичерпні лабіринти пам'яті та нетрі психоаналізу. Предмети гардеробу, щоденник Маргарити Готьє народжують у свідомості Альфреда та його батька низку спогадів та асоціацій. Вони, своєї черги, перетікають у знамениті любовні adagio[8, с. 14].
Цікавий режисерський хід хореограф-режисер пропонує, коли герої дивляться епізод з історії Манон Леско та Де Гріє. Це пророчить скороминущість щастя та вносить щемливу ноту, яка стає камертоном вистави. Подібні прийоми «театру у театрі» взагалі властиві творчій вдачі Ноймайєра. У виставі «Сон літньої ночі» (1977) герої дивляться виставу за твором Овідія, де відтворюється доля Спартака (звичайно, історичного, а не балетного героя), проте у сценічному контексті це має викликати іронію. У балеті «Одісей» (1995) винесений у зал сценічний поміст має наблизити глядачів до ідей оповіді, яку веде син Одісея Телемак. У виставі «Ілюзії як Лебедине озеро» (1976), навпаки, Принц, дивлячись фрагмент однойменної вистави у класичній редакції Петіпа-Іванова, занурююється у романтичну дію, перетворюючись на персонажа первісного твору.
«Ілюзії як Лебедине озеро» (1976) — це балет про поодинокість обранця, його трагічну долю. Сутінки свідомості, фрейдистські комплекси, протиріччя мучать Людвіга Баварського, який за своєю природою не може адаптуватися до дійсності. Ноймайєр створив психологічно та художньо переконливу концепцію вистави, яка живиться музикою П. Чайковського та відповідає особливостям інтимного світу самого композитора.
У «Лускунчику» (1971), першому балеті Чайковського, до якого звернувся Ноймайєр, мрійливий життєвий світ юної героїні перетворювався у світ мистецтва за допомогою балетної символіки. Головним символом цих метаморфоз ставала не зовні потворна лялька Лускунчик (хоча вона існувала, як персонаж), а пуанти, подаровані на день народження. Під музику зростання ялинки кімната Маші ставала танцкласом. У постаті Балетмейстера (за оригінальним лібрето майстра ляльок Дроссельмейєра) Ноймайєр вправно відображав риси хореографів минувщини від Щ. Дідло та М. Петіпа до Е. Чекетті. Наприклад, у одній зі вставних сцен балету під час сновидінь Маші (використовуючи музику зі «Сплячої красуні») Ноймайєр ніби відтворював процес роботи Балетмейстера з Балериною ( відомий також якмініатюра «Паллова та Чекетті»). Проте загадково-фантастична тема Дроссельмейєра у музиці не відповідала образу зовні дивакуватого ревнителя класичної «муштри» у балетному класі.
Сценарна драматургія «Лускунчика», заново створена такими метрами, як Р. Леті або М. Бежар теж порушувала музич-но-драматургічіїу побудову партитури Чайковського, але у першому випадку була паліативною, тобто трохи корегуючою задум лібретиста та композитора, я в другому (М. Бежар) цілком побудованою фантазією балетмейстера, який створив авторську виставу з основних номерів партитури. Версія Ноймайєра за стилем та композицією знаходиться десь посередині цих трактувань.
Пошук гармонії та довершеності світу у естетиці і законах побудови балетного видовища, з одного боку, акція шляхетна. З іншого, вона є ознакою вичерпаності старих методів трактування класичних партитур.
«Чайку» (2002), за однойменною п'єсою А.П. Чехова, Ноймайєр більш природно трансформує у світ танцю. Треплєв у нього молодий хореограф, експерименти якого здійснюються на грубо збитому дерев'яному помості артистами у конструктивно-кубістичних костюмах. Аркадіна — представниця класичного танцю, а Ніна Заречна символізує сучасний танець-модерн, заробляючи на прожиття у кабаре. Аркадіна на сцені імператорського театру зайнята у постановці Тригоріна, де танці лише «жалюгідна пародія на класику».
Якщо у постановці Великого театру «Чайки» Р. Щедріна — М. Плі-сецької(1980) крізь «акваріумну» атмосферу людей-риб увесь час було чутно крик «Я — Чайка!», у Ноймайєра це вистава про поодинокість та нерозуміння митця. «У фіналі московської «Чайки» птиця-символ художньої свободи та творчості нестримно злітала уверх, а в гамбурзькій виставі Треплєв знаходить останній притулок на підмостках, котрі поглинають його, як чорна прірва» [8].
Ізраїльський театрознавець Е. Розік називає «Чайку» Чехова «п'єсою про п'єсу, мистецьким твором про художню творчість». Логічно розповсюдити це визначення на виставу Ноймайєра, як «балет про балет», метафоричність якого є не тільки природною, а й цілком закономірною. Проте концептуальні елементи ноймайерівської «Чайки», пов'язані з використанням музики Шостаковича, емблематики російського авангарду (В. Степанова, О. Екстер), спрацьовують проти метафори чайки, як символу (або еквіваленту) потаємних мрій Треплєва. А його паперовий птах одержує іронічний образотворчий підтекст. І. Черномурова порівнює цю виставу з драматичним спектаклем Люка Бонді у Віденському Бургтеатрі, яка «дала урок російського психологічного театру». «Чайка» Ноймайєра, вважає Черномурова, це «не переказ відомого драматургічного сюжету мовою балету, а яскрава авторська вистава, що активно інтерпретує чеховські образи та характери» [10, с. 110].
Переклад тексту «Чайки» мовою танцю призвів хореографа перш за все до підсилення ліній кохання. Ноймайєр, наголошує. І. Черномурова, «створює яскравий чуттєвий аналог чеховським сценам та монологам. Окрім кохання, тут є й інший змістовний та сюжетний тематизм, включений у пластичну партитуру. Пластика кожного з героїв визначається не тільки проникненням у характери Чехова, а й іноді відповідає тематиці російського мистецтва впритул до 20-х р.» [10, с. 111].
Для Ноймайєра найважливішим є проведення культурно-історичних паралелей, тому актуалізація класики розглядається ним, як найважливіша естетична задача: «Якщо вистава зберігається у театрі лише як музейний експонат, не вступаючи в діалог з сьогоденням, вона губить свою художню цінність, перестає бути живою ...» [11, с. 47].
«Сон літньої ночі» (1977), який поставлено у Великому театрі Росії у 2007 р. — балет на 2 дії з музикою Ф. Мендельсона-Бартольді до однойменної п'єси Шекспіра та композитора-авангардіста Д. Лігеті (твір для органу «Об'єми» та музика для чембало). У партитурі балету використано також мелодії у механічному запису шарманки.
Якщо у ранніх балетах Ноймайєра все ж переважала наративність, як прийом донесення змісту до глядача, вечір з вистав останнього десятиліття XX ст., поставлений у 2001 р. на сцені Марийського театру, підтвердив сучасне тяжіння балетмейстера до абстрактних форм танцю, які не мають життєвої конкретики і розвитку сюжетної основи у звичайному тлумаченні.