У духовній культурі східних слов’ян посуд займає важливе місце: його знаходять, наприклад, у похованнях та на місцях тризи.
Однак, судячи з основної маси знахідок, ранньослов’янська кераміка не несла у формах та докорі того художнього потенціалу, який робив би її художнього самооцінкою такою мірою, як це було у попередній період. Але певна “генетична пам’ять” посудини, її зв’язок з образами людини та космосу зафіксувались навіть у грубому, майже не прикрашеному, ліпленому начинні.
За архаїчним масивом ліпленого слов’янського посуду, прикрасами якого були прості композиції з прямих та хвилястих ліній та деяких інших скромних мотивів, підкорених примітивній формі речі, а не самостійній художній ідеї, відчування давнє висококультурне підґрунтя. Можливо, через підсвідоме відчуття цієї найдавнішої художньої традиції ми знаходимо у ранньослов’янському посуді своєрідну красу і гармонію.
На цьому етапі вже можна впевнено говорити про початки етнічної традиції в народному гончарстві України.
кераміка слов'янин гончарний посуд
Форма посудини – найвиразніший показчик її приналежності до того чи іншого посуду, національного або професійного художнього стилю, певної функціональної групи. Характер форми перш за все виявляється в її силуеті, через який ми пізнаємо особливості пропорцій та пластики посудини. Саме за силуетом ми найлегше можемо виділити український посуд серед начиння інших народів.
Глечик
І в народній, і в стародавній кераміці такий вид посуду за чисельністю дещо поступається іншим видам посуду (горшкам, макітрам). Однак у декоративному мистецтві в тому числі українському, глечик одна з найулюбленіших форм.
Він має виразний силует, який вступає у різноманітні зв’язки з розписом, ліпним та гравірованим декором. Глечик стає основою для орнаментальних, сюжетних, символічних зображень. Саме форма глечика найбільше співвідноситься з надзвичайно важливим для світової культури образом посудини вмістилища вологи та вогню.
Археологи в оглядах стародавніх глечиків часто порівнюють їх з народними. Особливо цікава в цьому відношенні характеристика В.О. Городкова: “Глечиками названі посудини з високими шийками та одним або двома вушками, пристосовані для переносу води на більш-менш значні відстані. Глечики особливо необхідні при літній обробці ріллі та нив, що часто знаходиться далеко від водних джерел”. І дійсно ми знаходимо цю форму посуду лише у тих доісторичних культурах, в яких було відоме землеробство.
На території України така група глекоподібного посуду з’явилась з початком грецької колонізації. М.Ф. Сумцов спостерігає: “У древніх греків існувало багато горщиків, глечиків, ваз найрізноманітніших форм та назв. Спільними їх якостями були краса і зручність. Спеціальні посудини були для води, вина, молока, масла”. Сумцов виводить термін “глек” з грецького glagos – молоко. О.М. Трубачів ще більш переконливо доводить, що це слово походить від українського “глей” – “глина” та праслов’янського “глек” – “посудина з глини”.
Серед грецької та римської кераміки зустрічаються масові аналоги українським глечикам, точніше – деяким їх поширених різновидам, що викликає асоціації з античними вазами. Розглянемо форми, близькі до глечиків та кринок для молока.
Глечики для молока, з яйцеподібним туловом та циліндричним або трохи розведеним догори горлом, виготовляють майже в усіх регіонах України.
Широке горло в такого глечика, кришки, гладущика, гладилки потрібне, щоб, по-перше, можна було просунути руку й ретельно вимити посудину з середини, по-друге для зручності відстоювання та збирання вершків. За класифікацією В.Ф. Генінга, такі глечики відносяться до роду глечиків з прямим горлом, циліндрична горловина яких переходить у тулово, як правило, не плавно, а через більш-менш помітну грань. Найширший діаметр (пуко) туова знаходиться на середній третині висоти всієї посудини. Висота горла наближається до однієї третини загальної висоти.
Глечики такої форми були поширені в античній кераміці грецького та римського часів. Зустрічаємо подібні форми в іонійській мальованій кераміці VІ ст. до. н. е. в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї, Тірамбі.
У посуді “варварських” племен території України у ІІ ст. до н. е. процес формування глечика йшов двома лініями. По-перше, у ліпній кераміці це форма, виходячи з потреб практики, розвивалась самостійно з високого витягнутого горщика. По-друге, давався взнаки вплив античних розвинутих форм. Одна з його ознак – поява вушка, яке збагачує силует посудини, а також надає їй орієнтації у вертикальній площині.
Багато глечиків виготовлялось майстрами черняхівської культури. Високий рівень гончарства давав можливість створювати різноманітні складні глечики. Основні форми черняхівських глечиків походять від характерних дакійських. Окрім деяких інших впливів у черняхівських формах відчуваються також і античні (греко-римські) впливи. Саме такі глечики в черняхівській кераміці стоять найближче до форм українських народних глечиків.
Близькими до українських є окремі гончарні, доброго ґатунку, глечики культури карпатських курганів
Миска
Ця форма української народної кераміки займає особливе місце в декоративно-прикладному мистецтві, не лише завдяки своєму силуету й пластичним особливостям, а тому, що є основою для різноманітних декоративних композицій – ритованих, мальованих, лискованих. Миски в Україні служать важливим елементом хатнього вбрання. У народних обрядах вони виконують природну роль необхідного столового начиння. Саме слово “миска” походить від народно латинського mesa – стіл.
Форми мисок дуже різноманітні. Миска з ребром, походження якої давно цікавить мистецтвознавців. Діаметр вінець цієї поширеної столової посуди пересічно удвічі більший за висоту, а стінки на середині висоти або її верхній третині утворюють горизонтальну грань – так зване ребро. Нижня частина таких мисок формує нагадує широко розведений зрізаний конус, над гранню стінки піднімаються майже вертикально. Таки тип мисок існує в багатьох різновидах від Закарпаття до Лівобережної України, включаючи Львівщину, Волинь, Поділля, Подніпров′я, Полтавщину.
Вічне полум’я горна
Може, то від найпершої блискавки, що вдарила в землю з небес, закарбувався загадковий слід творчості керамічного зліпка. Відтоді людина збагнула, що вогонь – рятівник її життя: він і зігріє, і нагодує, і увічнить предметний світ.
Спливали віки, творчість пращурів не вгасала у кераміці, вона стала вічною потребує і виявом їх творчого духу.
Дзвін випаленої глини пробився з глибин віків до наших днів. Зникли найвеличніші палаци, храми, фортеці навіть не так ніби й далекої доби Середньовіччя, але вціліли уламки посуду, зброї, знарядь праці. По них можна прочитати історію стародавніх народів, серед них розкішну гілку слов’янства, те неповторне мистецтво, яке передалося майстрам Київської Русі. Глина була невичерпним багатством країни, тож недаремно називали її в Європі керамічною державою.
Гончарне ремесло мало наподив сталі форми. Навіть пічні кахлі нагадували глечики, котрі майстри вкладали отвором на зовні. А з часом вони розпласталися у прямокутники. За колоритом, формою і декором вирізняються ті чи інші школи. Поряд із давніми осередками такими як Київ, Львів і Чернігів з’являються свої виробництва в Опішні та Василькові, Батурині і Дибильцях, Межигір’я й Потеличі, Миргороді й Коломиї, Умані і Косові.
“Атенами й Коринфом української кераміки” стала Опішня, яка забезпечувала мисками та глечиками все Лівобережжя. Тут найкраща глина – побіл як кажуть гончарі, з неї і досі виробляють посуд і дрібні речі.
Випалювання для гончаря – то підсумок великої і важкої праці. Цей процес освячується певним ритуалом (у кожного регіона були свої) взагалі, народні звичаї та обряди – то невичерпна тема для дослідників.
Усі знають: Бог створив світ. Так і гончар створює кожнго разу у своїх виробах якусь частину всесвіту. У нього глина, як люди в Бога, - що задумав, те й зробив. Подивіться на звичайну миску. Вона ж нагадує за своєю довершеною формою півсвіту. А ще як він зуміє поставити його “на копитця” – ото вже мастак. Не кожному вдається таке. Своєрідна підставка до глечика у вигляді кінського копита – то вже фірмовий знак.
Побутувало раніше у гончарів і таке: робили вони посудини для чаклунів і відьом. То старалися гончарити при цьому якось незвичайно: руками навиворіт, аби нечиста сила не втручалася в роботу, не швендяла по хаті. Бо хата – то родина, в ній сходяться шляхи і стежки нашого життя, в ній завжди присутній вогонь сімейних гараздів. Родинне вогнище мусить незгасимо палати, то наш завтрашній день – діти, духовний розвід, успадкування ремесел і вмінь, пізнання світу.
Хатній вогонь – то не просто багаття в печі, а вогонь єднання – відчуття роду, нації, Батьківщини. Вирушаючи у світи людина не має права забути рідних стежок повернення до праоснов, до народних традицій, до відчуття теплоти материнських долонь.