1930 року виходить «Земля» Олександра Довженка - останній шедевр «великого німого». Основою ігрового сюжету стає випадок, про який повідомлено в пресі, – вбивство місцевого сількора центральних газет, скоєне куркулями. Василь (Семен Свашенко), син середняка Опанаса (Степан Шкурат), приводить до села перший колгоспний трактор і позбавляє куркуля володіння землею, переорюючи його поля заодно з громадськими землями. Хома (Петро Масоха), куркульський син, убиває Василя, коли той повертається місячної ночі з побачення. У присутності всього села на похороні, Хома визнає свій злочин. Серед літніх персонажів – дід Василя Семен (Микола Надемський), який утілює давні традиції. Вдаючись до антиномії, Довженко протиставить природній смерті Семена насильницьку загибель його онука, що нагадує про біблійний злочин Каїна. Оператором фільму виступає Д. Демуцький. Спочатку керівництво «Українфільму» визнає, що «Земля» відповідає за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії, але згодом критика критика заявляє, що картина може бути такою небезпечною, що її не слід показувати глядацькому загалові і що вона викликає у глядача суперечливі почуття. 8 квітня 1930 року «Земля» виходить на київські екрани, проте вже 17-го числа картину знімають з показу, посилаючись на натуралізм і замах на звичаї. Стрічка мала величезний успіх в Європі і принесла своєму авторові визнання. [5, 62-66]
Тему колективізації також висвітлено в інших картинах: у «Перекопі» Івана Кавалерідзе, «Хлібі» Миколи Шпиковського, «Болотяних вогнях» Дмитра Ердманай В. Біязі та агітфільми Луки Ляшенка «Штурм землі». У «Перекопі»
Іван Кавалерідзе зображає епізоди колективізації на тлі громадянської війни та виконання п`ятирічного плану. Ми бачимо доволі органічну єдність обємних постатей першого плану, що неначе стоять на постаменті, і масштабний узагальнений фон. [16, 143] Автор дещо відходить від своїх формалістичних пошуків і задовільняється використанням монтажу атракціонів та близькоплановими епізодами. [5, 67]
Крім теми колективізації, кінематографістів помітно захоплює тема робітничого класу. Зразком такої тематики став фільм Анддрій (Арнольд) Кордюм «Вітер з порогів» (1930), в якому йдеться про проблеми спорудження греблі Дніпрогесу, що тягне за собою соціальні, економічні, екологічні та культурні наслідки. Остап не може змиритися зі зникненням порогів і віддаленням доньки, котра пішла працювати на Дніпробуд. Однієї ночі він вирішує перерубати линви і спрямувати плоти на перемичку, щоб затопити котлован, але сам тоне в вирі, ставши жертвою свого ж лихого вчинку.
Кінопродукцію 1930 року доповнено й історичними та революційними фільмами. Це «Чорні дні» Павла Долини, «Охоронець музею» Бориса Тягна (тут в останнє на екрані з`являється Іван Замичковський), «Мірабо» Арнольда Кордюма. Серед фільмів, присвячених соціалістичному вихованню свідомості можна назвати «Контракт» Євгена Косухіна, «Секрет рапіда» Павла Долини, «Квартали передмістя» Григорія Гричера-Чериковера та «Людина з містечка» Григорія Рошаля. Останніми фільмами, знятими під маркою ВУКФУ стали світські драми «Дві жінки» Григорія Рошаля, «Пять наречених» Олександра Соловйова й «Тобі дарую» Василя Радиша. [5, 68-69]
Ще одною запропонованою темою для кіномистецтва була боротьба комуністичної партії з куркулями. Продуктами даного напряму 1931 року стали срічки «Вовчі стежки» Луки Ляшенка та «Чатуй!» Павла Долини. Не забута й стара тематика – картин про індустріалізацію, перевиховання й залучення людини до соціалістичного суспільства безліч: «Життя в руках» Давида Маряна, «Свій хлопець» і «Останній каталь» Лазара Френкеля, «Чорна шкіра» Петра Коломойцева, «Штурмові ночі» Івана Кавалерідзе, «Італійка» Леоніда Лукова.
Історико-революційним картинам все ще належить вагоме місце в кінопродукції: «Полумя» Арнольда Кордюма, «Гннеральна репетиція» Павла Коломойцева та Мирона Білинського, «Кармелюк» Фавста Лопатинського, «Фата-моргана» Бориса Тягна. Картина «Кармелюк» Фавста Лопатинського – це пригодницький фільм, пройнятий романтизмом та духом історії, що відає нам про народного героя Устима Кармелюка, що кинув виклик царському режиму ХІХ століття. «Фата-моргана» Бориса Тягна розповідає про події, що відбувалися в селі Петрівці до й під час революції 1905 року – повсталі селяни й робітники грабують винокурню села, та після придушення революції власник повертає собі майно й бере участь у покаранні ватажків. Всупереч очікуваному успіху, фільм зазнає осуду за нібито хибне тлумачення революції, проте має значну мистецьку вартість, серед українського кіно.
Оскільки кіно повністю підпорядковане комуністичній партії, вона постійно вимагає переробляти фільми, зупиняти їх випуск чи зупиняє їх прокат. Із 27 фільмів, що над ними працювали 1932 року, – три зупинено в процесі продукування («Авангард» Миколи Шпиковського, «Вогні доків» Петра Чардиріна, «Можливо, завтра» Дмитра Дальського), трьох інших - не закінчено («Океан» Олександра Ржевського, «На заході зміни» й «Морська пристань» Мирона Білинського). З іншого боку – агітфільмів сила-силенна: «Атака» Георгія Тасіна, «Висота №5» Фавста Лопатинського, «Вирішальний старт» Бориса Тягна, «Товариш С-555» Леоніда Лукова, «Марш шахтарів» Йосипа Муріна, «Свято унірі» Павла Долини. Іспит на відповідність канонам агітпропу витримують хіба що картини для дітей: «Народження героїні» та «Діти шахтарів» Олексія Маслюкова, «Люлі-люлі, дитино» Лазаря Френкеля, «Рік народження – 1917» Лазаря Бодика. [5, 70-73]
1932 рік знаменується виходом на екрани кінокартини «Іван» Олександра Довженка. Знятий на початку голодомору, під тиском партії, фільм не відповідає дійсності. Головний герой твору Іван (Петро Масоха) – молодий колгоспник, який прийшов працювати на будівництві Дніпрогесу, вступає до партії і починає навчатись в інституті; йому протиставляється ледар Груба (Степан Шкурат), якого Івану належить перевиховати. Уперше на екрані можна почути українську мову, пісню й музику у їх реальному вимірі, хоч репліки короткі і лаконічні. Через поспіх і імпровізацію він виходить на екрани незавершений і фрагметований. «Іван» визнається фільмом десятиріччя, проте лишається твором з приводу якого Довженко завжди жалкуватиме. [5, 74-76]
Унаслідок проведення земельної реформи, 1933 року на Україну обрушується жахливе лихо. Штучно організований Сталіним, голодомор зачіпає всі верстви населення. Представники кінопрофесії потерпають меншою мірою, однак річний обсяг їхньої продукції зазнає різкого зменшення. Із 18 фільмів, які ставлять після неодноразових переробок, закінчено лише половину. Це, зокрема, звукові – «Зона» Михайла Капчинського, «Каховський плацдарм» Олександра Штрижака, «Любов» Олександра Гавронського й Ольги Улицької, «Коліївщина» Івана Кавалерідзе, «Степові пісні» Якова Урінова, – а також німі – «Приємного апетиту» Ханаана Шмаїна, «Рейд» Ісака Животовського, «Негр із Шерідана» Павла Коломойцева, «Роман міжгіря» Павла Коломойцева (у першій версії), а потім Фавста Лопатинського – у другій. Список фільмів, знятих із виробництва: «Вишневі потоки» Бориса Тягна, «Н.Р.О.» Павла Коломойцева, «Дружна сімя» Дмитра Ердмана, «Кульгаве щастя» Мечислави Маєвської, «Містечко Ладеню» Володимира Вільнера, «Сіль землі» Йосипа Муріна, «Хролін» Георгія Стабового.
Значною подією в кінематографі 1933 року став фільм Івана Кавалерідзе «Коліївщина». Ця картина описує останній епізод селянського повстання 1767-1768 років. Головна дійова особа, Семен Неживий (Лесь Сердюк), пригноблений селянин, котрий утікає від своїх польських панів, аби приєднатися до повстання, переконливіший за Гонту (Іван Мар`яненко) чи Залізняка (Данило Антонович). Кавалерідзе змушений показати головних героїв як зрадників нації у братовбивчій боротьбі між уніатами і православними. Він до сімнадцяти разів переробляє сценарій під час зйомок на веління радників ГУКФу. Так у фінальній сцені спів Шевченкового «Заповіту» усунуто й замінено на похоронний дзвін. [5, 77-78]
Як і повсюди в Радянському Союзі, в Україні від 1934 року література й мистецтво підпорятковується нормам соціалістичного реалізму. [5, 79] В цьому році відбувся Всесоюзний з`їзд письменників, в якому було визначено завдання для «інженерів людської душі»: «…правдивість та історична конкретність художнього зображення має поєднуватись із завданням ідеологічного розвитку і перевиховання трудящихся в дусі соціалізму. Цей метод художньої прози і літературної критики називаємо соціалістичним реалізмом…». Догматизований новий творчий метод, оскільки він офіційно визначався і дикретно нав`язувався митцям, ставав гальмом художнього процесу, шорами для митців, жорсто фіксуючи межі дозволеного. [1, 53]
Із 15 фільмів, запущених у виробництво 1934 року, до кінця доведено девять: німі «Мак цвіте» Йосипа Муріна, «Моє» Олександра Штрижака та звукові «Червона хустина» Лазара Френкеля, «Велика гра» Георгія Тасіна, «Страта» Мирона Білинського, «Кришталевий палац» Григорія Гричера-Чериковера, «Щасливий фініш» Павла Коломийцева, «Молодість» Леоніда Лукова й «Останній порт» Арнольда Кордюма. Зупинені у процесі виробництва або ж не запущені фільми чи їх негативи знищують. Так сталося із «Солдатом» Кавалерідзе, «Петром Роменом» Чатдиніна, «Чотирнадцятою люлькою» Коломойцева, «Полум`я» Капчинського.
Після з`яви в Україні ще наприкінці 1920-х років анімаційне кіно гуртується навколо Іполита Лазарчука, Євгена Горбача й Семена Гуєцького, які ставлять 1934 року «Мурзилку в Африці». [5, 80-81]
У другій половині 30-х років, коли після колективізації починається індустріалізація, радянська влада береться за соціалістичне виховання мас. Половину фільмів, що мали бути випущені за 1935 рік, знову знято з плану виробництва: це «Маскотта» Володимира Рапопорта, «Образа» Олександра Лейна, «Отаман хруст» Бориса Шелонцева, «Прощальна усмішка» за сценарієм Юрія Олеші та «Іван Іванович» за Миколою Гоголем, що його не закінчив Володимир Фрайденберг.