Етнічні і національні культури характеризують проблему культури і суспільства. Розгляд цих типів культури обумовлено змістом понять «етнос» і «нація», які часто ототожнюються, мають багато спільного.
Під етнічною розуміють культуру, в основі якої лежать цінності, що належать тій або іншій етнічній групі. Ознаками такої групи є спільність походження (аж до міфологічної), расові антропологічні особливості, мова, релігія, традиції і звичаї, фольклор, побут тощо. Але найголовнішим є відчуття етнічної ідентичності – загальної історії і культури, яка відрізняє «нас» від «них». Етнічною є культура, носії якої, перш за все, чітко усвідомлюють свою приналежність до своєї культури (причому, що дуже важливо, незалежно від місця проживання або від самоназви), мають особливий психічний склад, менталітет групового характеру.
На відміну від етнічної, національна культура, перш за все, характеризується єдністю території, державністю, спільністю економічного життя, тоді як ідентифікаційні ментальні ознаки йдуть на другий план. Національна культура втілюється в цінностях способу життя конкретної країни, яку розділяють етнічні групи.
Тому іноді говорять, що, з одного боку, етнічні культури формують національну в рамках держави, а з іншого – національна залишає свої відбитки на етнічних культурах. Якщо останні мають відгук культури міфу, то національні – культури Логоса, держави, політики, економіки.
Етнічні й національні культури утворюють органічну єдність, вони неможливі одна без одної. Задача культурної людини – бачити і поважати етнічні складові національної культури, з одного боку, а з іншого – не допускати розчинення національної культури в «загальносвітовій», заміни національних і етнічних культурних цінностей якимись «загальнолюдськими», оскільки останні так чи інакше присутні в будь-яких етнонаціональних культурах.
3.3 Взаємозв’язок культури та цивілізації
Як культуру, так і суспільство часто ототожнюють із цивілізацією. Це поняття було введено французькими просвітителями на позначення суспільства, заснованого на засадах Розуму, Справедливості, Закону. З кінця XVIII ст. термін «цивілізація» практично виступає синонімом культури. Цивілізація втілює цілісність усіх культур, їх єдність, що протистоїть варварству, уособлює єдність та ідеал прогресу людства. Але в той же час формуються й інші, менш широкі уявлення про цивілізацію – вона розглядається як матеріальна культура, як сфера речей і послуг, тоді як за власне культурою закріплюється лише духовна творчість. На межі XIX–XX ст. такий «розподіл» цих понять посилюється до протиставлення. О. Шпенглер, М. Вебер, М. Бердяєв характеризують цивілізацію як свого роду антигуманне виродження культури, пов’язане з пануванням техніки, урбанізації, грошей, матеріальних потреб і спадом моралі, духовності. У марксистській теорії цивілізація є ступенем суспільної історії, культури, що слідує за варварством, характер якої визначається матеріальним розвитком, станом способу виробництва.
У наш час цивілізація частіше за все розглядається як стан культури, що виникає (разом з державою) на певному історичному етапі розвитку. При цьому, якщо культура акцентує ступінь розвитку людини, її внутрішній світ, духовні сили, то цивілізація перш за все втілюється в організації суспільного життя, у формах присвоєння культурних цінностей, характеризує «зовнішнє», соціальне буття культури, створює ті чи інші умови для її розвитку (в руслі цього підходу виділяють аграрну, індустріальну і постіндустріальну цивілізації).
Крім того, цивілізаціями називають також унікальні історичні утворення, обмежені просторово-часовими рамками, що відрізняються характером свого відношення до світу природи, суспільства, самої людини. У руслі культурологічного підходу цивілізація розглядається як соціально-культурне утворення, основу якого складає унікальна однорідна культура, що є свого роду «перетином» культури і суспільства.
Спроби зрозуміти відношення поняття «культура» і «цивілізація», визначити їх взаємодію та застосування часом призводять до різних результатів: одні дослідники доводять, що цивілізація породжує культуру, є більш загальним по відношенню до неї поняттям; інші – висловлюють цілком протилежну думку. Наприклад, згідно з концепцією А. Флієра, культура є «механізмом цивілізації», тобто похідною від цивілізації. При цьому цивілізацію пропонують розуміти як історично складний спосіб існування великої спільноти людей, специфічну форму її самоорганізації та регулювання процесів колективної життєдіяльності. Культура тоді виконує деякі функції в рамках цивілізації. В іншому підході цивілізація і культура опиняються зануреними в особливу технологію. Культура тут входить до технології як її компонент і є «натуральним органічним акумулятором знань та інформації». На думку А.І. Ракітова, автора даної концепції, цивілізація також є особливим соціальним феноменом, народженим технологією, свого роду «сукупністю раціональних загальноприйнятих правил» або «загальноприйнятих і загальнозначущих для відповідного соціуму стандартів, правил та еталонів поведінки і їх гармонією з боку державних структур».
Дуже часто культуру протиставляють цивілізації. Так, у праці «Росія і Європа» М.Я. Данилевським була чітко сформульована концепція про духовність культури та бездуховність цивілізації, де цивілізація протиставлялася західному явищу культури. Автор поділив людство на 11 культурно-історичних типів. Кожний культурно-історичний тип проходить три основні фази розвитку: етнографічну, державну і цивілізаційну.
Німецький філософ і соціолог М. Вебер вважає, що культура – це неповторна і позбавлена будь-якої мети форма вияву духовного змісту світу, наслідком якого є створення неповторних міфів і символів через різні види мистецтва, науки і світогляду. Цивілізація ж, на його думку, має підпорядкований характер. Наприклад, техніка як елемент цивілізації є засобом створення благ для задоволення життєвих потреб людини.
Легко помітити, що протиставлення культури і цивілізації має місце тоді, коли зміст культури зводиться до вужчого її тлумачення – лише як духовної культури. Насправді ж протиставляти культуру цивілізації неправомірно. Поняття «цивілізація» означає в першу чергу рівень соціального прогресу суспільства на певному історичному етапі його розвитку. Характер цивілізації утворює певні виробничі відносини, які складаються між людьми і становлять її частину. В цьому розумінні виділяють античну цивілізацію, буржуазну цивілізацію тощо.
Цивілізацію розглядають ще як етап суспільного розвитку, що настає після варварства. Дехто з дослідників розглядає цивілізацію як характеристику цілісності культур усіх народів світу в минулому і сучасному. Культура в цьому плані виступає суттєвим аспектом цивілізації; ці поняття близькі, але не тотожні. Ми можемо вести мову, наприклад, про сучасну технотронну цивілізацію, але не про технотронну культуру, бо суть культури не в рівні техніки, а в якості духовно-морального потенціалу суспільства, який виражений також і через техніку даного часу. Серед витворів сучасної цивілізації є й атомна бомба, однак нікому не прийде в голову вважати атомну бомбу явищем культури.
Значну роль у розрізненні понять «культура» й «цивілізація» відіграло ознайомлення з життям племен Америки, Австралії, Африки, що зберегли архаїчні культурні комплекси. У результаті термін «цивілізація» дедалі більше використовувався для визначення особливого етносу в культурно-історичному процесі. Значний внесок у розробку поняття «цивілізація» зробили К. Маркс та Ф. Енгельс, які довели зв'язок процесу виникнення цивілізації з появою антагоністичних класів, створенням держави, появою міст і купецтва, а також писемності й мистецтва.
Поряд із марксистською культурологією, яка відстоює концепції висхідної культурно-історичної еволюції людства, існує значна кількість концепцій, де відкидається ідея єдиного культурно-історичного простору й часу. Цю наукову тенденцію заклав німецький учений О. Шпенглер у своїй праці «Занепад Європи», де описав цивілізацію як заключний етап розвитку культури, як «смерть» культури, цим самим показав цивілізацію та культуру як протилежні явища. Якщо культура – це природний розвиток соціальних систем, то цивілізація є знищенням культури. О. Шпенглер вважає головними рисами цивілізації «гостре холодне міркування, інтелектуальний холод, практичний раціоналізм, схиляння перед грошима, розвиток сучасної науки» тощо. Разом з тим перехід до цивілізації означає і відмову від демократії, прав людини, політичних свобод.
Погляди О. Шпенглера на співвідношення культури та цивілізації продовжив англійський мислитель А. Тойнбі, автор 12-томної праці «Дослідження історії». Учений довів, що кожна цивілізація проходить у своєму розвитку 4 стадії: виникнення, ріст, надлом і розпад. Після цього вона гине, а її місце заступає інша цивілізація. Спільне між культурою і цивілізацією – це релігійна приналежність.
Він розвинув також ідею культурно-історичного розвитку людства як коловороту локальних цивілізацій, де зробив спробу пояснити перебіг розвитку всіх людських культур, застосувавши поняття «цивілізація» до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. У результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком незалежних культур, які співіснують. Однак, А. Тойнбі довів, що при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації, і в своєму розвитку рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї Просвітництва, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну цивілізацію: всі люди від природи рівні, кожна людина – неповторна особистість, людина – мета розвитку суспільства, а не засіб, та інші – це доробок європейської культури XVIII ст. Парламент – феномен розвитку англійського генія культури, але поширившись як невід'ємний елемент демократії на всі країни, він є фактором сучасної цивілізації.