Отже, культурна криза – це не випадковий феномен. Культура не може розвиватися без криз, які супроводжують її на всьому шляху історичного процесу.
К. Ясперс у праці «Джерела історії та її цілі» пов'язує кризові явища з розпадом інтегрованої єдності. Культурна криза, за його словами, пов'язана з розпадом конкретного типу цілісності.
Вік існування безкризового розвитку культури остаточно визначити неможна, оскільки всередині культури, за О. Шпенглером, відбуваються метаморфози, які характеризують різні етапи розвитку культури.
Культурна криза може бути викликана причинами як внутрішнього, так і зовнішнього походження. До зовнішніх причин можуть бути віднесені:
- великі зміни природно-кліматичних умов у зоні проживання населення та неспроможність суспільства адаптуватися до таких змін;
- агресія або підкорення одного народу іншим, при якому завойовник прагне не тільки до встановлення свого політичного правління, але й до руйнування традиційних устроїв, інститутів соціальної організації, релігійних і ціннісних орієнтацій підкореного народу.
У цих двох випадках змінюються умови існування суспільства, що призводять до серйозних змін у стереотипах свідомості та поведінці людей, девальвації традиційних норм та правил, соціальній взаємодії моралі, ціннісних імперативів і табу; починає руйнуватися система соціально інтегрованих мотивацій, функціональних взаємодій між людьми; у свідомості людей починає домінувати принцип «кожний за себе», тобто настає криза соціокультурних зв'язків та норм, де суспільство починає самостійно виживати без їх дотримання.
Внутрішні причини культурної кризи можуть бути пов’язані:
- з політичною кризою в суспільстві та падінням ефективності роботи інститутів соціальної регуляції, що в свою чергу веде до збільшення кримінальних та інших девіантних форм поведінки населення (включаючи революційні); з деградацією консолідованої ідеології;
- із соціально-економічною кризою, яка веде до серйозних змін у характері соціальних інтересів та потреб людей, по відношенню до яких існують норми та цінності;
- з кризою панівної ідеології, коли втрачається ефективний вплив на свідомість мас;
- з нерівномірним розвитком різних частин соціальної життєдіяльності в суспільстві, який при підвищенні окремих розбіжностей може призвести до соціального вибуху та насильницького руйнування застарілих нормативно-ціннісних правил та організаційних норм (революцій);
- з неефективністю перебігу процесів соціокультурної модернізації, коли в суспільстві попередні нормативно-ціннісні регулятори соціального життя вже деградували, а нові ще не склалися або не почали повноцінно функціонувати.
Практичні форми, в яких з'являються культурні кризи, ініційовані внутрішніми причинами, по суті, аналогічні варіантам криз культури, викликаних причинами зовнішніми. І в тому, і в іншому випадку спостерігаються, насамперед, зниження рівня соціальної інтегрованості суспільства, падіння мотивації щодо здійснення діяльності, яка відповідає колективним інтересам, деградація нормативно-ціннісних регуляторів спільної та узгодженої життєдіяльності. Наслідки культурної кризи можуть бути різні й залежати від сукупності конкретно-історичних факторів, які його породили. В одних випадках культурна криза веде до деструкції та депопуляції суспільства. Класичним прикладом є загибель Римської імперії в IV-V ст. В інших випадках суспільство знаходить внутрішні резерви для мобілізації та відновлення структури своєї соціокультурної організації, ефективності роботи політичних, економічних та ідеологічних регулятивних механізмів. Наприклад, патріотичний вибух французів, ініційований Жанною д’Арк у роки Столітньої війни XIV-XV ст.
Технології виходу з кризи, як свідчить історія, також дуже різні. Але у всіх випадках спостерігаються дві постійні умови:
- накопичення критичної маси населення, яке зацікавлене в збереженні або встановленні тих або інших форм своєї соціальної інтегрованості (політичної структури, релігійної єдності тощо);
- формування нової ідеології або функціональне відновлення традицій, за допомогою яких досить чітко формуються цільові настанови, що вимагають соціальної мобілізації.
6.2 Історія розвитку культурних криз
В історії світової культури першою великою кризою був час руйнування первісних культур і створення імперій.
На думку К. Ясперса, майже одночасно в трьох місцях земної кулі виникли найдавніші культури: шумеро-вавилонська, єгипетська та егейська (IV тис.); відкрита в розкопках доарійська культура долини Інду (III тис.) і мало досліджений архаїчний світ Китаю (ІІ тис. до н.е.).
Появі цих культур, на думку К. Ясперса, сприяв духовний переворот. У той час було розроблено основні поняття та категорії, якими користуємося і сьогодні, закладено основи світових релігій, що на сьогодні визначають життя мільйонів людей.
Названим культурам можна протиставити американські культури Мексики та Перу, розквіт яких припадає на пізніші тисячоліття. Вони зникли тоді, коли з’явилася західна культура.
Великі культури давнини мають багато спільних рис, наприклад, писемність. Але між ними існує і багато розбіжностей. У Китаї є тільки засади міфології, космічних уявлень про світовий порядок, живе споглядання природи, якому притаманна природна людяність. Для культури Месопотамії характерні сила, суворість, жорсткість та, деякою мірою, драматичність. В Єгипті ми бачимо розваги, життєрадісність в інтимній сфері, почуття стилю, що характерно для всього мистецтва тієї епохи.
Ці відмінності, за словами К. Ясперса, сприяли і різному ставленню до великих культур давнини з боку більш пізніх культур. Греки та іудеї сприймали стародавні культури як щось далеке та чуже, вони знали та зберігали пам'ять про них. Індійці більш пізнього часу нічого не знали про стародавні культури, повністю забули їх. Китайці цього періоду виділили у великій культурі давнини своє минуле, ідеалізувавши його, перетворивши на взірець, який потрібно наслідувати.
Наслідком культурної кризи був величезний поділ народів, який визначався тим, як вони ставились до великого «прориву» основного часу. Основні народи, за словами П. Гуревича, – це ті, які послідовно продовжували свою історію, здійснили стрибок і ніби вдруге народилися в ньому, тим самим заклавши основу духовної сутності людини та її історії. До цих народів можна віднести індійців, іранців, китайців, греків та іудеїв.
За своїм значенням «прорив» був вирішальним, але не суцільним явищем. Деякі народи великих культур давнини, що існували до «прориву» не були зачеплені ним і залишилися для нього чужими.
До даного періоду належить час розквіту єгипетської та вавилонської культур. За словами К. Ясперса, обидві вони не відчули метаморфоз, не відреагували на «прорив». Вони залишились фактично такими, як і були до виникнення основних культур, досягнувши при цьому величезних успіхів у галузі організації державного та суспільного життя, в архітектурі, живопису, у створенні своєї магічної релігії.
Але все це відбувалося вже на стадії повільного вмирання, оскільки культура в Месопотамії перероджувалася в персидську, а потім в іслам; в Єгипті – в римську і християнську, а пізніше в іслам. І єгипетська, і вавилонська культури мали всесвітньо-історичне значення, бо вплинули на утвердження як культури іудеїв, так і культури греків.
Постає питання: чи є культурні кризи феноменом світової культури чи ці перехідні епохи характерні тільки для Європи? На Заході змінюють одна одну зовсім різні культури: спочатку середньоазіатські та єгипетські, потім греко-римська і, нарешті, романо-германська. Змінюються географічні центри, території, народи. В Азії, навпаки, залишається все незмінним. Та незважаючи на це, східні культури також зазнають кризових явищ. Зберігаючи свій традиційний вигляд, стабільність, ці культури піддаються перетворенням. Тут виникає інша тема – традиціоналізм та динамізм у культурі. Східні культури більше ніж західні спираються на традицію. Але незважаючи на відмінності західної та східної культур, кризові процеси притаманні всій світовій культурі. Вони не є випадковим епізодом «покарання» в її долі чи тяжким вироком. У світовій культурі такого роду процеси супроводжують усю історію. Культура весь час не може розвиватися за єдиною визначеною схемою. У її розвитку настають певні проблеми. Вони можуть, на думку О. Шпенглера, свідчити тільки про закінчення періоду існування даної культури, а про будь-яке переродження культури мови бути не може. Криза – це сигнал остаточної загибелі.
6.3 Соціально-культурна ентропія
Ентропія – це процес зниження рівня системно-ієрархічної структурованості, складності та поліфункціональності культурного комплексу суспільства в цілому або окремих підсистем цього комплексу, тобто повна або часткова деградація даної локальної культури як системи. Незважаючи на те, що будь-яка локальна культура включає і певний пласт зовнішньо-системних явищ («маргінальних полів» та інших феноменів), її соціально-інтегрувальне ядро є порівняно жорсткою структурованою та ієрархічною системою ціннісних орієнтацій, форм та норм соціальної організації та регуляції, мов та канонів соціокультурної комунікації, комплексів культурних інститутів, ідеології, моралі, церемоніальних та ритуальних форм поведінки, механізмів соціалізації та інкультурації особи, нормативних параметрів її соціальної та культурної адекватності суспільства. Частина елементів цього комплексу складається конвенціально, на основі практичного досвіду соціального життя людей та передається від покоління до покоління через традиції. Інша частина формується та регулюється за допомогою різних соціокультурних інститутів, але працюють вони як єдина, дуже складна, поліфункціональна та полісемантична система.