Соціально-культурна ентропія є порушенням функціональної цілісності та збалансованості цієї системи, її, так би мовити, дисфункцією, яка спричиняє зниження можливості ефективного регулювання соціального життя людей. У цьому соціально-культурна ентропія пов'язана, в першу чергу, з процесами маргіналізації населення, які збільшуються, з виходом якнайбільшої кількості людей із зони ефективної регуляції їх свідомості та поведінки за допомогою засобів домінантної в даному суспільстві культурної системи і, насамперед, з боку комплексу його культурних інститутів, падінням ефективності процедур соціалізації та інкультуризації особи, членів суспільства засобами виховання, освіти, церкви, панівної ідеології та пропаганди, деградації підсистеми ціннісних орієнтацій, традиції, моралі тощо; падінням престижності легітимних форм досягнення бажаного соціального статусу та доступу до соціальних благ при одночасному зростанні популярності протизаконних та кримінальних методів вирішення цих проблем.
Зона дій, що склалися історично та закріпилися в культурній традиції соціально прийнятної моралі та поведінки людей, поступово скорочується, так само як і процент населення, який контролюється та регулюється з боку впливу «маргінальних полів» культури, де управління формами життєдіяльності людей здійснюється з боку локальних та «маргінальних квазісистем» (на зразок «бандитського закону», «хіпової тусовки», сект тощо), що і складає соціально-культурну ентропію.
Причини виникнення соціально-культурної ентропії пов'язані з різними змінами природних або історичних умов існування суспільства (революція, повстання, бунт, різні зміни в загальній основі соціальної організації, нормах соціального споживання, деградація існуючих та своєчасно не модернізованих інститутів соціального управління тощо; наприклад, криза Римської імперії в IV–V ст., українська національна революція 1917-1920 рр., «перебудова» XX ст.).
Історичні наслідки ентропії можуть бути різні: від фактичної дезінтеграції соціуму, який утратив цілісність, до консолідації та мобілізації його культурної системи (наприклад, загибель Західної Римської імперії в V ст.), до поступового відновлення регулятивної ефективності попередньої системи в її більш-менш традиційній формі (наприклад, відродження Запорізької Січі після монголо-татарських нашесть у XIV ст.) або формування нової системи, заснованої на нових консолідованих цінностях (наприклад, відродження Східної Римсько-Візантійської імперії на християнських, ідеологічних та феодальних соціально-економічних основах або утворення СРСР після революції та громадянської війни на засадах комуністичної ідеології та соціалістичної форми господарювання).
Проте, ентропія у всіх випадках є серйозним випробуванням суспільства на стійкість та міцність його соціокультурної системи як універсального механізму соціальної інтеграції та регуляції.
6.4 Культурний конфлікт
Культурний конфлікт – це критична стадія протиріч у ціннісно-нормативних орієнтаціях, позиціях, судженнях між окремими особами, їх групами, окремою особою і групою, окремою особою і суспільством, групою і суспільством, між різними суспільствами або їх коаліціями. На відміну від більшості інших видів конфліктів, конфлікт культурний є специфічним саме через свою ідеологічну обґрунтованість, несумісність оцінюваних позицій, світобачення, традиційні норми і правила здійснення тієї чи іншої соціально значущої діяльності тощо, тобто основною відмінністю сторін, які конфліктують, є їх різна ідеологія (індивідуальна або групова).
Отже, основною причиною появи культурних конфліктів є виникнення напруженості між різними системами норм та цінностей.
Форми культурного конфлікту можуть мати різні масштаби і характер: від сварки в міжособистісних відносинах до міждержавних та коаліційних війн. Прикладом жорстокості, до якої призвели культурні конфлікти, були хрестові походи, релігійні та громадські революції, частково – національно-визвольні війни, діяльність церковної інквізиції, геноцид, політичні репресії та ін. Так, культурний конфлікт був однією із причин Другої світової війни. Культурний конфлікт, як правило, відрізняється особливою жорстокістю, безкомпромісністю, а у випадку застосування сили переслідує цілі не стільки підкорення, скільки практичного знищення носіїв чужих цінностей. З цим пов'язана і складність винайдення компромісів та примирення сторін, які конфліктують і намагаються відстояти свої погляди «до переможного кінця». Компроміси, як відомо, краще досягаються між сторонами, які конкурують, а ніж між несумісними цінностями та ідеологічними інтересами.
Проблема конфлікту невід'ємно пов'язана із проблемами культурної толерантності та компліментарності, з інтересом до іншої культури та пошуком спільних поглядів, оскільки у всіх людей і суспільств існує багато спільного в розмаїтті культур. Пошук такого роду основи для вирішення конфлікту, зменшення рівня напруженості між обома сторонами є одним з головних завдань усієї політики.
Особливим типом культурного конфлікту є творчий конфлікт між напрямками, школами або окремими корифеями науки, філософії, художньої культури. Тут, насамперед, має місце суперництво між різними методами пізнання, конфлікт для визначення критеріїв істинності того чи іншого методу. Близьким до цього типу є конфлікт інтерпретацій, притаманний як галузям інтелектуально-творчої діяльності, так і сферам релігії, права, освіти тощо, в якому також велику роль відіграє питання про критерії істинності тієї чи іншої інтерпретації тексту. Вирішення таких конфліктів пов'язане з укладанням конвенції, яка вивчає рівноправність та взаємодоповнюваність різних позицій, методів. У таких випадках мова йде про конфлікти не спільних інтересів, а про амбіції осіб, груп суспільства. Можливо тому культурні конфлікти відрізняються такою безкомпромісністю. Крім таких конфліктів можуть виникати конфлікти культурні між різними етнічними групами (наприклад, між українцями і кримськими татарами); між різними поколіннями (проблема «батьків і дітей»); між законослухняними громадянами і кримінальним світом. Можуть бути культурні конфлікти і між застарілими політичними лідерами, які ще не зійшли з політичного олімпу, і новими силами.
Якщо в рамках одного суспільства є декілька субкультур, то контакти між ними завжди викликають проблеми, які інколи набувають конфліктної ситуації або переходять, інакше кажучи, у конфлікт.
Ще один фактор появи конфлікту культурного – це наявність у суспільстві інтелігенції. Чим її більше, тим більша вірогідність розхитування нормативної системи культури. Якщо ж матеріальний рівень життя населення високий, то ймовірність конфліктів менша.
Слід також зауважити, що загроза моральним засадам суспільства йде від кращої її частини, а не від гіршої.
Ще один фактор, який впливає на виникнення культурних конфліктів, – це рівень правової культури населення. Якщо демократія приходить в державу, в якій немає відповідної правової основи, немає жорстких законів, то зростає кількість тих, хто вважає себе вище над законом. У суспільстві розквітає культ вседозволеності, причому чим частіше закони порушують «верхи», тим частіше їх починають порушувати «низи». А це в свою чергу призводить до конфліктів культурних.
ТЕМА 7. КУЛЬТУРА. СУБКУЛЬТУРА. КОНТРКУЛЬТУРА
7.1 Культура як продукт суспільної практики
Поняття «культура» надто багатозначне, має різний зміст і сенс не лише в мові, а й у різних науках, у тому числі філософії. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва.
Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору.
Культура у світі наукового підходу до історії ґрунтується на динаміці суспільно-історичного розвитку. Це означає, що «культура» фіксує змістовно-людський аспект суспільних відносин. Його можна визначити завдяки залученню до процесу суспільного виробництва об'єктів (предмети, знання, символічні системи та ін.), способів діяльності та взаємодії людей, механізмів організації й регуляції їх зв'язків з оточенням, критеріїв оцінок оточення та зв'язків з ним. Тут культура розуміється як процес, результат і поле здійснення потенцій людьми у певний час.
Поняття «культура» необхідно розглядати в його диференційно-динамічних аспектах, що вимагає використання категорій «суспільна практика» та «діяльність», які пов'язують між собою категорії «суспільне буття» та «суспільна свідомість», «об'єктивне та суб'єктивне» в історичному процесі. У науковій філософській літературі поняття «діяльність» постає як одна з найфундаментальніших характеристик людського буття. К. Маркс і Ф. Енгельс писали: «Історія – не що інше, як діяльність людини, яка переслідує свою мету». Таким чином, поняття діяльності вміщує специфіку соціальної форми руху матерії.
Предметна діяльність людини є основою, дійсною субстанцією реальної історії людського роду. Вся сукупність предметної діяльності є рушійною передумовою історії людства, всієї історії культури. І якщо діяльність – це спосіб буття суспільної людини, то культура – спосіб діяльності людини, технологія цієї діяльності. Можна сказати, що культура є історично й соціально обумовленою формою людської діяльності, є історично змінною й історично конкурентною сукупністю засобів, процедур і норм, які характеризують рівень і спрямованість людської діяльності, взятої в усіх її вимірах і взаємостосунках. Іншими словами, культура – це спосіб регулювання, збереження, відтворення й розвитку всього суспільного життя. А кожний окремий індивід лише тоді може вважатися «культурною людиною», коли навчиться користуватися досягненнями суспільства, в якому живе. Адже суспільне виробництво виступає як умова й передумова її діяльності. Культура ж є принципом зв'язку з людиною, способом її вступу до соціального життя. Розвиток здібностей до користування тим, що вже створено й накопичено суспільством, оволодіння способами цього користування – ось що характеризує процес культивування людини.