Крім того, існує багато визначень культури, де одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші – звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна «культура» в конкретних дисциплінах.
Суть соціального призначення культури розкривається в цілому ряді дефініцій (визначень). Наприклад, культура це:
1) надбіологічний спосіб адаптації (пристосування) людства до природного середовища, яке змінюється;
2) форми і способи комунікації людей;
3) соціальна пам'ять людства;
4) нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки людей;
5) характеристика типу суспільства або певної стадії його розвитку;
6) єдність людських дій, стосунків, які забезпечують соціальну стабільність.
Сучасне розуміння культури в контексті соціальної історії розглядає її як систему життєвих орієнтацій людини. Культура – це сфера духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, яка визначає норми поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і націй у цілому.
Культуру можна визначити і як сукупність знаків, об'єднаних у системи. Знаки – це сигнали, предмети, взагалі все, що може бути носієм значення (наприклад, звуки мови, букви, цифри, слова і числа, символи, зображення тощо). Розрізняють «природні» знаки, тобто ті, які виникли стихійно, і «штучні», спеціально вигадані людьми для досягнення свідомо поставлених цілей (наприклад, математичні формули або знаки дорожнього руху). Завдяки системній організації, яка властива всім знакам загального користування, соціальна інформація зберігається, накопичується і передається від людини до людини, від покоління до покоління. У зв'язку з тим, що обсяг соціальної пам'яті не безмежний, культуру також визначають як спосіб організації та відбору знаків відповідно до їх значущості для майбутньої діяльності людей.
Однак, як і попередні визначення, знакова теорія спирається лише на зовнішні сторони буття культури. Якщо ж внаслідок якоїсь страшної епідемії люди зникнуть, то всі створені людством і зафіксовані у знаках культурні цінності втратять значення. Інакше кажучи, існування знаків має сенс тільки тоді, коли живуть люди, які їх створюють, відтворюють і, головне, розуміють. Тому у філософському значенні слова, в культурі розкривається творчий характер людського буття, здатність людини змінювати природу, суспільство і саму себе, а також наділяти продукти своєї діяльності загальнозначущими функціями.
Цінності стають фактом культури за допомогою їх семіотизації. Ніщо не може перетворитись на щось, доки не буде з'ясовано його ціннісне значення для культури. Для семіотиків, які досліджують знакові способи збереження та передачі інформації, органічним є уявлення про культуру як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань, вірувань, моральні уявлення тощо. Так, Ю.Лотман визначає культуру як механізм, що створює сукупність текстів, а Б. Успенський – як знакову систему.
Для знаково-інформаційної концепції принциповим є вивчення культури як системи висловлювань, текстів, мов, що матеріалізують смисли. Смисловий світ культури зберігається і передається нащадкам як значущі принципи світобачення і способи буття людей. Мови культури є універсальним способом утвердження смислу людського життя. Множинність мов культури (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, спеціальні обрядові, ритуальні, церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції у філософських, політичних, релігійних, літературних текстах) розкриває багатогранність її змістів. Відповідно, чим ґрунтовнішим є семіотичний фундамент індивідуальної культури особистості, тим глибше у процесі розпредмечення культурних смислів актуалізується для неї людський досвід. Розуміння культури як сфери знакової діяльності людини відображає її семіотичний вимір, міру символічної, смислової та інформаційної насиченості. Кожна культура творить свій світ як неповторний, однак і не замкнений на собі. Кожна культура, за образним висловленням В. Біблера, є своєрідним Дволиким Янусом, обличчя якого настільки напружено звернене до інших культур, до свого буття в інших світах, наскільки і всередину себе, в намагання змінити й доповнити своє власне буття.
Визначення культури як специфічного способу людської діяльності дає можливість феноменологічно виділити культуру. Культура розглядається в такому контексті як цілісна єдність способів і продуктів людської діяльності, в яких реалізується її активність і яка слугує її самовдосконаленню, задоволенню потреб, гармонізації відносин між людиною і суспільством, людиною і природою. Проте людина та її розвиток за таким трактуванням стають похідними щодо способів, прийомів, засобів, технологій діяльності, тобто культура виступає тільки в предметній формі існування.
Розуміння культури як сфери самоствердження та розвитку сутнісних сил людини істотно поглиблює уявлення про людський вимір культури. Культура і людина в певному розумінні – одне ціле: культура живе в людях, в їх творчості, діяльності, переживаннях, водночас люди живуть у культурі. Культура, з одного боку, постійно занурює людину в протиріччя і ситуації, які вимагають вирішення, а з іншого – пропонує матеріальні та ідеальні знаряддя і засоби, за допомогою яких людина утверджує себе в цьому світі.
Усі інтерпретації культури можна розглядати не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі. Кожне з визначень об'єктивно оцінюється лише в тому разі, якщо не буде розглядатись ізольовано від інших і тим більш не абсолютизуватиметься шляхом редукування культури лише до нього. Компліментарність представлених концепцій феномена культури, кожна з яких певною мірою обмежена сама по собі й тому потребує доповнення іншими, породжена всеохоплюючим характером культури в просторі людського буття.
Таким чином, культура – це поняття, яке означає певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, втілений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у цінностях, які створюються ними.
1.3 Основні концептуальні парадигми культурології
Культурологія – порівняно молода наука. Оформлення її специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов’язана з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля. Уперше термін «культурологія» використав американський культурантрополог Л. Уайт. Більшість культурологів сходяться на тому, що в розвитку культурології можна виділити декілька основних теоретичних концепцій або парадигм як більш-менш відрефлексованих теоретичних і методологічних положень, на які спираються культурологічні дослідження. Вони простежуються в аналітичних моделях сучасної культурології як способи впорядкування емпіричних даних і пояснення культурних фактів. Ними є такі домінуючі напрямки:
- циклічний;
- еволюціоністський;
- психологічний;
- соціологічний;
- функціоналістський;
- ігровий;
- теологічний;
- структуралістський.
Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де стосунки між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху Середньовіччя Віко, наприклад, трактує як «друге варварство».
Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях М. Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.
Формуванню еволюціоністської парадигми культурології передували емпіричні етнографічні дослідження культури, які будувались на порівняльному аналізі багатьох культур і на природничо-науковій концепції розвитку (специфіка попереднього стану культури розглядається як причина появи наступного). Основні ідеї еволюціоністів полягають у встановленні лінійної спрямованості розвитку культури, у розрізненні соціокультурних феноменів за ступенем складності їхньої організації та можливості їх впорядкування за шкалою еволюції (від простого до складного).
Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л. Моргана (1818-1881), англійського історика Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. Суть цієї концепції культури полягає у тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.
Англійський антрополог Е. Тейлор (1832-1917) запропонував одне з перших наукових визначень культури як сукупності знань, вірувань, мистецтва, моралі, законів, звичаїв, засвоєних людиною як членом суспільства. Таке розуміння культури ототожнює її з цивілізацією.
Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму – це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.
Англійський соціолог Г. Спенсер (1820-1903) вважав, що суспільство розвивається під впливом зовнішніх (географічне середовище) та внутрішніх (фізична і психічна природа людини) факторів. У праці «Основи соціології» він уподібнював культуру організму, виділяючи в ній «харчувальну» систему (виробництво), «розподільчу» (торгівля) та «регулятивну» (держава) систему. Йому належить сама концепція еволюціонізму як послідовності незворотних змін культурних феноменів.