Але після розгляду поняття «субкультура» та її взаємозв'язку з культурою, виникає питання: чому субкультури, яким притаманна стійкість, не мають впливу на основний стрижень культури? Чому вони народжуються, живуть і зникають, а провідний устрій культури при цьому зберігається? Коли К. Мангейм звернувся до цієї проблеми, він зрозумів її в традиційних рамках філософії життя. Культурні цілі він уподібнив життєвим, біологічним і тому визнав, що субкультури – це наслідок тих розбіжностей, які характерні для різних поколінь людей.
7.3 Молодіжна субкультура
У культурології проблема субкультури розглядається, як правило, в рамках концепції соціалізації. Припускається, що приєднання до культурних стандартів, входження у світ панівної культури – процес складний і суперечливий. Він постійно наштовхується на психологічні або інші труднощі. Це й породжує особливі життєві прагнення молоді, яка із духовного фонду присвоює собі те, що відповідає її життєвому запалу. Так, на думку багатьох культурологів, народжуються певні культурні цикли, які обумовлені зміною поколінь.
За даними фахівців, на сьогодні лише 2 % української молоді перебуває в офіційно зареєстрованих молодіжних організаціях, натомість понад 25 % знайшли собі місце у неформальних угрупованнях. У соціологічній науці так звані неформальні угруповання узагальнюються терміном «молодіжна субкультура» і відображають ставлення певної групи молоді до процесів у суспільстві. Угруповання мають свої цінності, які є дещо відмінними від загальноприйнятих, специфічну манеру спілкування, стиль поведінки та одягу, певний спосіб мислення і світосприйняття.
Молодь нашої столиці не надто рясніє зовнішніми ознаками приналежності до якогось особливого молодіжного середовища. Трапляються, звичайно, деякі юнаки у відвислих штанях і «блайзерах», що називали себе реперами, бо зібравши по можливості навколо себе весь контингент дискотеки, могли вразити його кількома суто реперськими «па». Проте, їх не можна було б виділити в окрему віху молодіжної субкультури. Скоріше це було звичайнісіньким мавпуванням Заходу, що, на жаль, часто у нашій свідомості асоціюється з чимось «продвинутішим», тобто модним і прогресивним. Між іншим реп як музичний напрямок виник у США у 80-і роки і був музикою молоді «чорних кварталів». Виник він на основі реґґі та етнічних груп і з’явився у першій половині 90-х рр. Перші популярні серед молоді реп-групи: «Dr. Alban» та «HIP-HOP». Сформувався і класичний «прикид» українського репера: штани «дизелі», дуті короткі куртки – все ніби на кілька розмірів більше. Репери поділяються на ортодоксальних і поміркованих. Ортодоксальні слухають виключно реп-групи та намагаються якомога менше контактувати з навколишнім світом.
Справжній репер має знати напам’ять близько сорока реперських груп. Для них нехарактерним є вживання «важких» наркотиків та великої кількості алкоголю. На відміну від ортодоксів, помірковані репери знаходять спільну мову з брейкерами. На сьогодні вони фактично утворюють одне ціле. Відмінності полягають у вмінні одних танцювати брейк, а інших – впізнавати реп-групи. Для реперів характерним є підвищена необхідність спілкування з однолітками. Вони найбільше цінують індивідуальність, а своєю корпоративністю протестують проти усамітнення і обмеження сучасної людини.
Звичайно, молодь втілює в собі нову історичну реальність. Вона створює власну субкультуру. Філософія представника субкультури зводиться до того, щоб будь-що звертати на себе увагу і не губитися в натовпі. За його логікою, бути оригінальним – чи не найголовніша життєва установка. І не важливо, яким чином вона виконується. Скажімо, можна давати фортепіанні концерти, не маючи слуху і не знаючи нот; або писати нецензурні віршики, говорити, що життя це лайно, а смерть – найкраще, що може спіткати людину. Можна запевняти, що чоловікам більше пасує довге волосся і «художнє оформлення» обличчя, і що жінка – суцільна незграбність. Можна врешті-решт ставитись до Мерліна Менсона, як віруючий до розп’яття і вважати його тіло (в якому бракує кількох ребер) еталоном чоловічої краси. Головне – це відрізнятись!
Зокрема, ще у 50-60-ті роки минулого століття вулиці і майданчики Великої Британії заповнила молодь у яскравому одязі – хіпі. Вони називали себе «діти квітів» і закликали до любові до ближнього. Це були переважно студенти вищих навчальних закладів, діти з високоінтелігентних родин. Хіпінамагались звернути на себе увагу, протестували проти споживацького способу життя, загального снобізму (сноб – це людина, яка ретельно стежить за смаками, манерами сучасної моди і претендує на вишуканість, особливу інтелектуальність), «масовізму», де людина перестає бути помітною, де тиражуються цінності, умови та сенс життя, відбувається обездуховлення. Хіпі проголошували гасла рівності, радості, свободи і любові до всіх людей. Проголошували нову еру – Еру Любові.
Популярним серед тогочасних хіпі був культ «растафарі». Це напіврелігійний культ, що зародився у 1930 році на Ямайці з суміші афро-християнських, неоафриканських культів та елементів руху за створення автономних «ефіопських» церков, які очікували скорого приходу Месії та визволення чорних з тисячолітнього рабства. Проголошення Т. Мекконена (чи Рас Тафарі – що дало назву руху «растафарі») імператором Ефіопії на ім’я Хайле Селасіє стало початком масового поширення «растафарі». Його проповідники закликали курити «божественну» траву маріхуану, яка очищує від «розумового рабства» західного раціоналізму та дарує проникнення у сутність речей. «Назад до Африки!» – було гаслом растафарі. Специфічною особливістю цього культу була, безсумнівно, музика «реґґі». Соціально-критичний аспект пісень чорношкірих виконавців реґґі став причиною поширення растафарі в США та Європі.
В Україні на початку 90-х років з’явилися растома́ни, якісвоюназву отримали через солідарність з культом растафарі. Тоді поширення цього явища пояснювалось захопленням музикою «реґґі», екзотикою африканських атрибутів та ідеєю «трави» як очищення свідомості. Сьогоднішні растомани мало що знають про рух «растафарі», а саме про походження слова «растоман», яке пов'язують з хіп-хоп напрямком.
Варто згадати ще одну форму прояву субкультури, тобто молодіжної своєрідності – рух скінхе́дів. Скінхеди з'явилися наприкінці 60-х рр. у Великобританії. Їхнім гаслом спочатку було: «Борись за свій клас, а не за расу!». Траплялися навіть чорношкірі скіни. Це була переважно патріотично налаштована робітнича молодь, що захоплювалась реґґі та футболом і не цікавилася політикою. Економічна криза в Англії в кінці 70-х років та збільшення етнічних мешканців з колишніх колоній витіснила пролетарську молодь з робочих місць. Саме хвиля безробіття і безперспективності стала причиною расистського руху скінів. Деякою мірою свою роль у його формуванні відіграли неонацистські партії. Стиль одягу звичайного скіна мав бути, перш за все, адаптованим до вуличних бійок: чорні джинси, важкі шнуровані армійські черевики, короткі куртки-«бомбери», брита чи коротко стрижена голова. Перша хвиля скін-руху в Росії співпала з подіями 1994 року, коли «праві» політичні організації отримали «бойове хрещення». Друга хвиля, що розпочалася у 1998 році, виникла на тлі боротьби російської офіційної влади з кавказьким сепаратизмом. У цей час з'являються перші російські скін-групи «Русское гетто», «Штурм», «Коловрат». Виходять журнали «Русскийхозяин», «Подноль», «Отвертка». Зараз скінхедів у Росії близько 20 тисяч. Дійшли вони і до України. Серйозна українська організація починає формуватись навколо скін-групи «Бульдог» («Сокира Перуна»).
Лідер однієї з молодіжних організацій, В’ячеслав Кононов, доволі скептично ставиться як до офіційних молодіжних угруповань, так і до неформалів. За його словами, скінхедів у Києві налічується близько двох тисяч і це в основному футбольні фанати. Вони крім традиційного «бомбера» і камуфляжних штанів носять ще й шарф улюбленої команди. Нерідко скінів разом з іншими неформалами використовують різні політичні організації в різноманітних акціях. Тоді пересічному скіну можна заробити від 20 гривень до З0 доларів залежно від поблажливості лідера. Особливою національною ідеєю, зі слів самих скінів, вони не переймаються. Не кажучи вже про расизм. Більш сумлінними в плані національної свідомості є львівські скінхеди. Вони, звичайно, розмовляють українською мовою, вигукують гасла на кшталт: «Україна – thе bеst!», не п’ють горілки, а підтримують вітчизняного виробника – пиво «Львівське».
У 60-і рр. продовжував спостерігатися складний спектр різних субкультурних феноменів. Серед них рокери – це вдягнуті з ніг до голови в шкіру мотоциклісти, які наганяють жах на людей. Світ рокерів – їх банда, їх релігія – рок, їх Бог – спортивний Ісус на зразок Джеймса Бонда. Французький соціолог Жозет Аліа зауважував, що самі рокери вважають себе «королями», володарями інших авангардних груп.
Що стосується світосприйняття рокерів, то, як зауважує англійський соціолог П. Уілліс, вони оцінюють світ із «життєстверджуючою надійністю». Їх власні цінності, почуття так сильно укорінились в них самих, що утворюють частину очевидної буденної реальності. Рокери культивують «чоловічий дух», жорстокість і прямоту спілкування.
Живучи у створеному ними однозначному світі, рокери покладаються, головним чином, на власну силу і фізичний самоконтроль. Центральне значення їх принципу полягає у відмові від наркотиків. Загальна орієнтація отримала у рокерів втілення у підкреслено «чоловічому» стилі поведінки. Цей стиль притаманний і внутрішньо груповому спілкуванню. «Шкіряні» чоловіки люблять бійки. Зовнішній вигляд їх підкреслено агресивний. Шкіряний одяг із металічними планками робить їх подібними до машини. Високі черевики нагадують про те, що вони можуть бути застосовані, коли почнеться бійка. На руках і грудях рокерів – татуювання, у вухах – кільця – так звана данина молодіжній моді. Навіть зображення розп'ятого Ісуса Христа використовується як символ залякування.