Інша небезпека – етноцентризм, коли дослідник тлумачить цілу світову історію виключно через історичні потреби й реалії етносу, до якого він належить, розглядаючи історію інших народів тільки як складову частину історії свого етносу. Часто етноцентризм дослідника віддзеркалює етноцентризм його народу, усталений у масовій ментальності, в моделі природного і соціального світу, що властива свідомості та підсвідомості цього народу. Інколи це набуває крайніх форм, наприклад, у давньоєгипетській мові слово «люди» позначало лише єгиптян.
Але в науці така позиція абсолютно неприпустима, бо несумісна з об'єктивністю та правдивістю дослідження. У культурі кожного народу є те, що видатний німецький соціолог Макс Вебер називав «своя раціональність», тобто те, що виступає надзвичайно логічним, послідовним і раціональним у межах власної культури. А це означає, що кожна культура має бути оцінена за її власними критеріями, адже вона утворювалася часто в унікальному природному середовищі й за особливих соціально-історичних умов.
Етноцентризм може набувати рис релігійного чи політичного явища, коли уявлення про найправдивішу віру, передове вчення зливаються з уявленнями про «великий народ», що уособлює цю віру, вчення.
Ще один суттєвий аспект перебігу культурних процесів у межах етнічних культур – «архаїзація» та «етнографізація» культури, повернення до витоків зі спробою штучно воскресити минулі, давно втрачені культурні феномени, які вже не здатні природно функціонувати за нових умов, тобто приєднання до сучасного культурного організму старих, архаїчних образів, ідей, традицій водночас.
Буває, що певні історичні епохи прагнуть використати у своїх цілях потужний культурний потенціал попередніх, особливо, коли знаходять там щось конгеніальне собі. Причому слід відрізняти ідеологічно забарвлену архаїзацію культури від примітивної етнографізації, що не зважає на сучасні урбаністичні форми життя і перетворює функціонування складного організму національної культури на різновид етнографічного заповідника, який попри всі зусилля однаково залишається на узбіччі реального буття нації. В умовах етноциду широка етнографізація часто стає для етносу чи не єдиною можливістю вижити і зберегти ідентичність хоча б на рівні спогадів, відчуттів і ледве вцілілого вміння розрізняти «своє» і «чуже». Але в незалежній державі, відкритому поліетнічному суспільстві, за умов конкуренції культур і потужного іншоетнічного культурного впливу, ззовні етнографізація, фольклоризація культури корінного етносу й нації загалом – шлях у безвихідь, шлях, історично приречений. Не можна заперечити вельми корисну роль етнографічної і культурної просвіти, перш за все, у вихованні етнічної й національної самосвідомості молоді, проте, необхідно мати почуття міри і добре розуміти динаміку сучасних культурних процесів. Культура тісно пов'язана з політикою, політика здійснюється націями, нації ведуть безупинну боротьбу за свої національні інтереси. Але нації намагаються розширити не лише свій екологічний, політичний, географічний, але й культурний простір. Реалії міжкультурної боротьби досить однозначні. Не всі національні культури її витримують. Культури, які є недостатньо модерними, провінційними, «хуторянськими», або гинуть, або ледь жевріють, що теж є загибеллю, уповільненою в часі. Культурна поразка нації – пролог усякої іншої поразки.
Етноцентризм і культурний месіанізм спонукають до утворення національно-культурних міфів, що розчиняються в масовій ментальності і стають рушіями історичної активності народів. Такі міфи поділяються на:
- «божественні» – їх завдання полягає в тому, щоб обожнювати історію та культуру власної нації, милуватися ними (це своєрідний феномен національно-культурного нарцисизму), закликати свій народ іти вперед, породжувати в ньому ентузіазм;
- «сатанинські» – міфи, спрямовані на створення «образу ворога», його «примітивної», «другорядної», «жалюгідної» культури. Набуваючи усталеності, такі міфи стають виправданням мільйонів людей та їх частих злочинних дій.
9.4 Методологічні засади розуміння національної культури
Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.
Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації і складний процес переходу до нового суспільства на зламі епох вимагають нового висвітлення культурологічних проблем, відкривають нові обрії розвитку української культури. Усе це зумовило зростання інтересу до історії та проблем української культури, який, на жаль, задовольняється недостатньо, оскільки в науковому плані особливості української культури досліджені фрагментарно.
Розкрити сутність і національні особливості української культури можна на основі сучасної теорії культури, яку прийнято називати культурологією. Серед перших дослідників, які користувались терміном «культурологія» при аналізі проблем культури, був американський антрополог Леслі Уайт (1900-1975 рр.). Цей термін вийшов за академічні межі й набув значного поширення після публікації праць Л. Уайта, в яких була викладена загальна теорія культури й обґрунтована її об'єктивність.
Сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури, які в наш час прийнято виділяти на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову й національну культури. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все, в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.
За конкретними носіями виділяються культури міська і сільська, класова й етнічна, професійна й молодіжна, культура сім'ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю. Відомий російський учений Н.О. Лосський підкреслював, що «національна культура стає відомою в цілому світі лише тоді, коли цінності, розвинені в ній, стають досягненням усього людства». Перш за все, світове значення мала культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. У наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Світового звучання поступово набуває й українська культура. Проблема співвідношення національного, інтернаціонального і класового в культурі – актуальна і досить складна проблема сучасності. При розгляді цього питання важливо мати чіткі критерії й об'єктивно-історичний погляд на культуру, позбавлений ідеологізації та політичних пристрастей. Протиставлення національного інтернаціональному, загальнолюдському призводить до самоізоляції культури і зрештою до її деградації. На основі різновидів людської діяльності сучасна наука виділяє дві форми культури: матеріальну і духовну. Зрозуміло, що цей поділ доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культури взаємопов'язані.
До матеріальної культури належать такі її різновиди: здобутки праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура. Матеріальна культура є нерівнозначною матеріальному виробництву. Вона характеризує матеріальну діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток особи і створення умов для реалізації творчих здібностей та обдарувань людини.
Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури.
На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які належать і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони пронизують всю систему духовної культури по вертикалі. До таких різновидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури.
Можливе виділення інших елементів культури. За ознакою актуальності можна вирізнити сферу культури, що є найбільш популярною і має масове поширення. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Це підтверджується наявністю моди не лише в одязі, але й в культурі. Актуальність культури – це безпосередній, живий процес, в якому щось народжується, набирає сили, розквітає, а потім завмирає чи зникає.
Структура культури є досить складним і багатогранним явищем. Усі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему культури. У широкому розумінні культура – це штучне явище, створене людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діюча особа, реалізується людське «Я».