Швейцарський письменник Г. Гессе (1877-1962) в романі «Гра в бісер» розкриває сутність гри як культурного явища, що має здатність відтворення множинності смислових ситуацій людської життєдіяльності. Г. Гессе звертає увагу на те, що абсолютизація гри призводить до руйнування цілісності людського буття, чим заперечує можливості елітарних шляхів порятунку культури.
Структуралістська парадигма культурології виникла на шляху поширення методів сучасного мовознавства та семіотики. Структуралізм формувався як антитеза екзистенціальній спрямованості культурології. Структуралізм базується на таких уявленнях: культура є сукупністю знакових систем і культурних текстів; існують неусвідомлені універсальні інваріантні психічні структури, що визначають реакцію людини на оточення; культурна динаміка визнається як рух не самих цих структур, а їх конфігурацій.
Французький антрополог К. Леві-Строс (1908-1990) в аналізі культурних елементів, традиційних для суспільства як мови культури («Міфологіка», «Первісне мислення»), намагався виявити ті, що повторюються («бінарні опозиції», «медіатори»), і тим самим відтворити систему символів, що змістовно відображає структуру культури у всій її багатоманітності. Культура в його розумінні – це здатність людини позначити середовище свого існування.
Естонський вчений Ю. Лотман («Структура художнього тексту») застосовував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлумачення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їх внутрішньої будови і зв'язку з соціокультурним контекстом існування.
Французький філософ Ж. Дерріда визнається основоположником постструктуралізму. Йому належить ідея універсального прийому освоєння культурного тексту – деконструкція-реконструкція. Деконструкція Ж. Дерріда проголошує естетику хаосу, артефакти культури трактуються як метафори, що набувають смислу в грі зміщених значень. Відповідно, смисл культури вбачається ним не в раціональній впорядкованості, а в невпорядкованості хаосу. Тому й реальна дійсність, на його думку – ще один культурний текст.
Французький дослідник М. Фуко пов'язує культурологічний аналіз з інтерпретацією, підкреслюючи її безкінечність і незавершеність («Слова і речі», «Археологія знання»). Інтерпретація не може бути завершеною, оскільки їй підлягає не знак як річ, а як наявна інтерпретація інших знаків. Тому основним у процесі інтерпретації виступає сам інтерпретатор.
Французький філософ Ж. Лакан відводить головну роль у психіці людини символічному, що є сукупністю соціальних норм і заборон. Людина у Ж. Лакана є перехрестям символічних структур, порожниною, що заповнюється культурним змістом. А несвідомі структури й механізми повністю володіють людською свідомістю.
Французький дослідник Р. Барт обґрунтовував можливість опису культурної ситуації на основі лінгвістичних засобів метамови. Він визначає культурний текст як нелінійний багатовимірний простір, де поєднуються і дискутують одне з одним різні види письма. Тексту культури завжди притаманна множинність смислів та цитат, що відсилає до множинності культурних джерел («Смерть Автора»).
Методологія структуралізму завдяки абсолютизації формалізованих структур позбавляє культурологічний аналіз звернення до суб'єктної природи людини, проте реабілітує можливості об'єктивного пізнання у сфері культурології.
Представлені культурологічні парадигми не заперечують одна одній. Вони взаємодіють у своєму намаганні проникнути в сутність поліфонічного феномена культури, відображають його складність і багатофакторність. Кожна з них є окремим зрізом суперечної, але цілісної і відкритої системи культури людства, яка набуває своєї повноти лише у взаємовпливі та взаємодоповненні.
Представлені культурологічні парадигми вплинули на розвиток української культурологічної думки, яка має свою славну історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до культурних універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відображено глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова «Книга буття українського народу», нарис І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу». Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським: Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали роботи Я. Яреми «Українська духовність в її культурно-історичних виявах», І. Мірчука «Головніриси українського світогляду в українській культурі», Д. Донцова «Дух нашої давнини», О. Кульчицького «Світовідчування українця», М. Шлемкевича «Душа і пісня», Є. Маланюка «Нариси з історії нашої культури», І. Огієнка «Українська культура», їх традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи В. Горський, О. Забужко, С. Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський, які зараховують українську традицію до світового загальнокультурного простору, вбачаючи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.
На початку XXI ст. можна говорити про культурологічний підхід як такий, що визначає контекст сучасних принципів організації змісту навчання. Це виявляється не стільки в загальній гуманізації процесу навчання, скільки в урахуванні єдності онтогенетичних та філогенетичних процесів. Відповідно система навчання має стати відтворенням ситуації зростання особистості в культурі і разом з культурою, повторенням процесу культурогенезу на індивідуальному рівні. Так досягається максимальна відповідність змісту навчання психофізіологічним особливостям певного віку людини. Про результативність подібного підходу свідчить позитивний досвід так званої школи «діалогу культур» В. Біблера.
1.4 Види, форми та функції культури
Морфологія культури вивчає її внутрішню структуру, її організаційно-функціональну будову. Поділ культури на матеріальну і духовну не можна вважати достатнім з огляду на розкриття її смислового аспекту. Сучасні погляди на будову штучного середовища існування людини ґрунтуються на концепції російських дослідників Е. Орлової та А. Флієра, які виділяють два рівні функціонування культури – спеціалізований і буденний. Буденна культура пов'язана із побутовою практикою людини, засвоюється на рівні виховання і соціальних контактів. Спеціалізована культура вимагає спеціальної освіти.
У межах спеціалізованої культури виокремлюються її кумулятивний і трансляційний компоненти. Кумулятивний компонент реалізує процеси накопичення професійного соціокультурного досвіду, акумуляції цінностей суспільства. Кожному кумулятивному елементу на спеціалізованому рівні відповідає елемент на буденному рівні. Відповідно кумулятивний компонент складається з культури соціальної організації і регуляції (господарська, правова, політична культури на спеціалізованому рівні, домашнє господарство, мораль і суспільна думка, міжособистісні стосунки і звичаї на буденному рівні); культури пізнання і рефлексії світу та людини (філософська, наукова, релігійна, художня культури на спеціалізованому рівні, буденний світогляд, практичні технології, магія і містика, ужиткове мистецтво на буденному рівні); культури фізичної репродукції, реабілітації і рекреації людини (сексуальна культура, культура фізичного розвитку, медична культура, культура відновлення енергобалансу людини (кулінарія), культура відпочинку на спеціалізованому рівні, масовий спорт, самолікування, традиції споживання (неорганізовані форми відпочинку на буденному рівні).
На трансляційному рівні здійснюється взаємодія між кумулятивними і побутовими рівнями, відбувається обмін культурною інформацією. Він об'єднує культуру міжпоколінної трансляції соціального досвіду, культуру масової інформації, інформаційно-кумулятивну культуру (освіта, телебачення, радіо і преса, музеї, бібліотеки, архіви на спеціалізованому рівні, домашнє виховання й народна педагогіка, чутки й плітки, вірування й легенди на буденному рівні).
Оскільки будь-яка культура багатогранна і багатолика, її зміст має різні форми. Формальна структура культури може бути представлена єдністю духовної і матеріальної культур. У дидактичних цілях зручно відокремлювати від власне матеріальної, духовної культури фізичну і соціальну. Таким чином, міфологічний «зріз» культури може бути представлений чотирма елементами.
Форми культури. Першим структурним елементом морфології культури є матеріальна культура – перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження й розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює й задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення. Традиційно культурологи виділяють у ролі її об'єктів знаряддя праці, засоби виробництва, одяг, побут, житло, засоби повідомлення – все те, що потім одержало назву штучного середовища проживання людства; процес та результат матеріальної діяльності людини.
Матеріальна культура включає такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. До неї входять також:
1) будівлі і споруди;
2) інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності;
3) шляхи повідомлення і засоби транспорту;
4) зв'язок і засоби зв'язку;
5) технології.
Духовна культура – продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття й переживання, доступні свідомості й розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує й задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби; це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає в продукуванні свідомості.