Анімізм – віра в існування в тілі людини її двійника – душі, від якої залежить життя особи, фізіологічний і психологічний стан. Анімістичні образи – це, по-перше, душі живих людей; по-друге, духи померлих пращурів (тому анімізм нерозривно пов'язаний з культом предків); по-третє, уособлення сил природи (душі озер, гаїв, вітрів тощо).
Анімізм бере початок з приписування якостей двійників матеріальним об’єктам: людському тілу, тваринам, знаряддям праці тощо. З часом до анімізму ввійшли уявлення про двійників матеріальних процесів: хвороби, війни, ковальська справа та ін.
У сучасних релігіях анімістичний елемент посідає значне місце. Уявлення про Бога, сатану, ангелів, безсмертні душі – все це є ускладненим анімізмом. Самостійно анімізм живе у вірі в привиди, спіритизмі (віра у можливість спілкування з душею померлого за допомогою блюдця, що крутиться).
Обряд поховання у прадавніх людей був досить складний. Померлих ховали в заглибленнях і ямах, клали на спину чи на бік в зігнутому положенні, іноді голови огороджували кам'яними плитами. Мертвих наряджали і клали поруч з ними посуд, знаряддя праці, їжу і різні цінні предмети. Наявність поховального інвентарю пояснюється по-різному: або люди намагалися таким чином відігнати смерть від себе, запобігти помсті померлого, або хотіли забезпечити всім необхідним для життя в потойбічному світі, або давали речі в дорогу, щоб померлий добрався до світу предків і знайшов там спокій. У більшості поховань знаходять червону охру – своїм кольором вона нагадує кров – символ життя. Вичерпного пояснення цього ритуалу поки що не існує.
Етнографи зібрали великий матеріал, що характеризує первісні уявлення про душу і потойбічний світ. Ці уявлення містять картини «відлітання» душі померлої людини зі світу живих, її мандрівок у далеку країну мертвих, а також описи життя, що чекає душу в потойбічному світі. Розташування країни духів могло бути різним – під землею, на землі, на Місяці, на зірках. Але вони чітко діляться на дві великі категорії. Одні вважають, що життя душі в царстві мертвих буде щасливим, на думку інших – частина душ у потойбічному світі втішається, а частина – страждає. Більшість народів вважала, що душі померлих можуть приходити з царства тіней, відвідувати живих уві сні, протегувати їм у земних справах або ж, навпаки, заважати.
Так перші магічні, тотемічні, анімістичні вірування переважають протягом усього верхнього палеоліту. Наприкінці цього періоду вони переросли в певні культи. Таким був, вірогідно, культ жінки-праматері («палеолітичні Венери»). З виникненням землеробства і скотарства в неоліті пов'язана поява землеробських культів, поклоніння Сонцю, стихіям, виникнення певної картини світу. Поступово утвердилася трирівнева система світобудови: підземний світ – мешкання божеств, зміїв, чудовиськ; земний світ – світ людей, живої природи; небесний світ – помешкання більшості божеств і душ померлих. Ці три світи втілювали в орнаментах на неолітичній кераміці, уявлення про них залишаються й потім. Виникли стійкі міфологічні образи, що пізніше склалися в цільну міфологію.
Протягом первісної епохи внаслідок дуже тривалого біологічного розвитку самої людини, вдосконалення її матеріальної культури, розвитку видів діяльності (від мисливства і збиральництва до землеробства і скотарства), еволюції мистецтва (від перших примітивних зображень через розквіт первісного реалістичного мистецтва до складних абстрактних образів, виражених в орнаменті), ускладнення і розшарування суспільства, поглиблення уявлень про навколишній світ були закладені фундаментальні основи всієї сучасної людської культури.
ТЕМА 3. СПІВВІДНОШЕННЯ КУЛЬТУРИ ТА ЦИВІЛІЗАЦІЇ
3.1 Суть і визначення цивілізації
Слово «цивілізація» походить від латинського кореня «сіvitas», що означає «громадянство», «міське населення», «громадянин», «община». Спочатку використовується як прикметник «сіvilis», тобто гідний громадянин, вихований, чемний, і лише в середині XVIII ст. вживається для характеристики якісного стану суспільства, маючи на увазі його зрілість. На думку багатьох вчених, поняття «цивілізація» було введене в науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває дотепер. Це поняття багатозначне. Ніхто не може сказати, скільки цивілізацій на Землі. Навіть А. Тойнбі називає різну кількість цивілізацій. Починаючи з 21 цивілізації, він пізніше збільшує їх кількість до 23, потім до 26, а вже наприкінці своєї діяльності втрачає вісім і ніби не помічає цього.
Для визначення поняття цивілізації та оцінки конкретних цивілізацій велике значення мають позиції дослідника. Більшість дослідників, визначаючи поняття цивілізації, вказують на труднощі, які передують цьому, а саме: складність внутрішньої системи кожної із цивілізацій; напружена внутрішня боротьба в рамках цивілізації за лідерство над природними та людськими ресурсами; напружена боротьба за гегемонію в символічній сфері у вигляді ідеології та релігії.
Велику роль у поширенні й науковому збагаченні терміну «цивілізація» відіграли твори французького історика Н. Гізо, присвячені історії цивілізації в Європі і окремо у Франції, а також двотомна праця англійського історика Т. Бокля «Історія цивілізації в Англії». На їх думку, вся загальносвітова культура сприймалась як єдина цивілізація. Але з розвитком суспільства та історичних наук стає зрозумілим, що цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства і являє собою якісну межу на еволюційному шляху. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації (рабовласницький тип, феодальний тип тощо). Такий підхід відрізнявся від поглядів інших учених, які пояснюють цивілізацію через взаємодію з культурою.
Єдиного, загальноприйнятого визначення терміну «цивілізація» не існує, в різних контекстах цей термін може означати прямо протилежні поняття.
Сьогодні на Заході поняття цивілізації розуміють як сукупність історичних, географічних, соціокультурних та інших особливостей того чи іншого конкретного суспільства, народу, країни. У той же час словник «Американський спадок» подає такі визначення «цивілізації»:
- розвинений стан інтелектуального, культурного і матеріального розвитку в людському суспільстві, що відзначається прогресом у мистецтві та науках, інтенсивним використанням писемності, появою політичних і соціальних інститутів;
- тип культури та суспільства, розвинений окремою нацією або утворений у певному регіоні чи в конкретній епосі;
- акт або процес удосконалення чи збагачення цивілізаційного стану;
- культурне або інтелектуальне вдосконалення;
- сучасне суспільство з його комфортом.
Інші сучасні західні довідкові видання визначають цивілізацію як стан людського суспільства, що характеризується високим рівнем культурних та технологічних досягнень і відповідним комплексом соціального та політичного розвитку.
Характеризуючи цивілізацію, слід зауважити, що вона з часом змінюється, набуваючи нових рис, які дозволяють нейтралізувати її антигуманні ефекти. Прикладом є перехід до інформаційного суспільства на основі кібернетичних систем. Виробництво, організоване на основі кібернетичних систем, не потребує безпосередньої участі людини на нижчому рівні виробничих процесів, оскільки багато функцій оперативного управління машинами та станками тут передані кібернетичним механізмам, а людина виведена зі сфери безпосереднього впливу на природу. Через це людина перестає бути частиною машини, а жорстка дисципліна праці, народжена індустріальним виробництвом, стає непотрібною.
Цивілізація, таким чином, дає можливість покращити, підняти рівень життя та умови розвитку особистості на новий, більш якісний рівень. Інший приклад доводить, що всередині цивілізації без використання її можливостей та продуктів стають неможливими оптимізація взаємодії суспільства і природи та вирішення екологічних проблем, створення ноосфери.
Фактично під цивілізацією розуміють культурну спільноту людей з певним соціальним генотипом, соціальним стереотипом, що освоїла стійке місце у світі.
Як бачимо, поняття «цивілізація» ще не визначено, хоча в жодного немає сумніву відносно того, що «цивілізація» є основним феноменом історичного розвитку.
3.2 Специфічні й серединні культури. Етнічні та національні культури
Кожна культура має свої особливості, які зберігаються в типологічно однорідному суспільстві. Ця специфічність означає особливість даної культури, її відмінність від усіх інших і виявляється по-різному. По-перше, як специфічна може виступати так звана «маргінальна культура», яку іноді називають периферійною, прикордонною, відмінною від тієї, що домінує в суспільстві (серединної) культури, від способу життя більшості людей. Така культура виникає, як правило, при відмові людей з якихось причин від традиційної (серединної) культури; зокрема, у зв'язку з різкою зміною способу, умов життя (з переїздом із села до міста, до іншої країни, іншого культурного середовища). Люди маргінальної культури мають труднощі з культурною ідентифікацією, не можуть чітко визначитися, хто вони, яка їх культура.
По-друге, специфічна культура може виступати як субкультура – особлива форма організації життя людей (соціальних груп), які прагнуть облаштувати всередині панівної, серединної культури своє власне, відносно автономне культурне існування.
По-третє, специфічна культура може виступати і як контркультура, якщо субкультурні цінності прагнуть проникнути в «ядро» серединної, домінуючої культури, замінити її фундаментальні цінності своїми – часто протилежними.