Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Кафедра культурології
Письмова робота на тему:
«О. Архипенко – новатор і традиціоналіст»
Виконала:
Зінченко Лілія,
студентка ІІ-го курсу.
Перевірила:
Ременяка О. С.
Київ, 2008
План
Вступ
Становлення О. Архипенка як митця
Мистецтво зі Всесвіту
Новаторство як скульптора і художника
Традиційні тенденції у творчості митця
Роль О. Архипенка в українському мистецтві та його визнання
Висновок
Посилання
Список використаних джерел
Вступ
Метою даної роботи є характеристика основних моментів, що підтверджують новаторство і традиційність такого геніального скульптора, як Олександр Архипенко, що став громадянином всього світу, одним із найвизначніших митців ХХ століття. Також важливим аспектом є підкреслення значущості та індивідуальності митця, акцент на психологічному впливі та символічному значенні його творів.
Мотив обрання саме цієї теми полягає в тому, що О. Архипенко – знакова постать із філософським складом розуму, унікальна і неординарна особистість, яка заслуговує на увагу, особливо у тих, хто цікавиться таким жанром мистецтва, як скульптура. Цей митець – в основному, новатор, адже його традиційність полягає лише в тому, що він запозичував певні традиційні засоби мистецтва, зокрема живопису. Однак використовував всі досягнення по-своєму. Цей майстер намагався творчо осмислювати кожен засіб для створення свого виробу. Саме тому він вдавався і до плексигласу, і до металевих пластин, і до техніки. Хоча його батько був розчарований у виборі свого сина, оскільки прагнув бачити його у ролі інженера, проте О. Архипенко, хоча й не відразу, все ж вдавався до конструктивних методів, що пов’язано зі сферою діяльності його батька (оскільки останній був винахідником все своє життя).
Оскільки дуже часто можна почути байдужість до національної належності цього митця, то потрібно достовірно ідентифікувати його до українського мистецтва, дарма що його твори розпорошені по всьому світу і складають невід’ємну частку творів скульптури і загалом мистецтва. Незважаючи на те, що лише 11 творів українського майстра знаходяться на території його батьківщини, все ж він є об’єктом нашої національної гордості. Потрібно пишатися великими досягненнями і здобутками дітей матері України і захищати своє мистецтво, як це зробили працівники Львівського музею, які під час обшуку і вилучення творів О. Архипенка назвали його праці «творами невідомого автора», що й врятувало витвори митця і склало сучасну експозицію музею.
Тож у даній роботі спочатку вияснимо, які чинники стали першопоштовхом О. Архипенка, і з’ясуємо, за яких умов він формувався як митець. Потім виокремимо ті риси його творчості, що вказують на новаторство майстра, і зосередимо увагу на відкриття скульптора, акцентуючи на символічності як матерії, так і простору у його творах. Потім вкажемо ті аспекти, що дають змогу говорити про певну традиційність його творів, яка, однак, не була характерною властивістю його мистецтва, що є досить важливим для розуміння психології скульптора. В останньому розділі цієї роботи спробуємо підтвердити значущу роль О. Архипенка як у сфері скульптури як жанру, так і загалом всього світового, зокрема й українського, мистецтва.
Становлення О. Архипенка як митця
Олександр Порфирович Архипенко народився у Києві 1887 року у сім’ї Параскевії Василівни Махової Архипенко й Порфирія Антоновича Архипенка. Батько працював механіком у Київському університеті, був закоханий у свою справу, майстер на всі руки, винахідник і фантазер. Інженерія була його поезією. Невеликі прибутки, що їх йому іноді при- носили блискучі конструктивні знахідки, запроваджені у виробництво, знову йшли на купівлю матеріалів, здійснення нових задумів, які найчастіше не знаходили підтримки. Ті, хто пам’ятав його на схилі віку, розповідали, що він до пізньої ночі просиджував над кресленнями, схемами, майстрував якісь моделі. Батько тяжко переживав, що молодий Олександр не захотів стати інженером.1
Виникає думка про те, що ж стало першопоштовхом митця? Як говорив сам О. Архипенко: «… народився я в Києві, або, точніше, в Київському університеті… Пластики, які було створено раніше і які я бачив у дитинстві в міських садах, були, очевидно, тотемічними ідолами, витесаними з каменю. Одна така скульптура стояла в університетському саду. Це була сувора, похмура брила з невиразною подобою людської постаті. Була вона півтора метра заввишки й називалася «Чоловік». Добре пам’ятаю, як я вилазив на неї, коли був хлопчаком. І я, і мої товариші наважувалися навіть сідати їй на голову. Або кидати в неї камінням. Зате ввечері, коли ворота зачиняли й сад порожнів, я боявся її й обходив десятою дорогою. Вона була якась темна й страшна. Можливо, простота цієї похмурої брили теж вплинула на мою уяву…»2
Оті половецькі «баби», степові сторожі вічності, збудили архаїчний шар Архипенкової свідомості. Він дивував пізніше тим, як легко відкривалися перед ним культурні пласти сивої давнини, як швидко настроювалась його психіка на емоційну хвилю неоліту та Єгипту, Еллади чи Візантії. Ритми старожитностей він блискуче перекладав на мову сучасного мистецтва… Юність спливла у стінах Київського художнього училища (1902-1905), де скульптуру викладав Саля, автор пластичного декору таких достопам’ятних будівель Києва, як Музей українського мистецтва і «будинок із химерами» Городецького. Саме тут майбутній митець вивчав живопис і скульптуру, проте його не влаштовував той академізм та застаріла методика викладання. З училища Архипенко пішов несамохіть: за участь у студентських заворушеннях десятки студентів позбулися права навчання.3
Період формування юного Архипенка припадає на час, коли з великим захопленням було відкрито культуру неолітичного Трипілля. Її драматичні керамічні узори звивистого заокругленого кшталту в гостроконтрастуючих кольорах, переважно чорного й червоно-брунатного, залишили помітний слід у творчій свідомості України, зокрема й Архипенка. Ніхто зі скульпторів ХХ століття не думав про колір більш винахідливо й послідовно впродовж своєї кар’єри, як це робив Архипенко. Його здатність переносити експресивні колірні експерименти авангардних живописців у скульптурний контекст великою мірою сформувалася завдяки ранньому й тривалому контакту з народним мистецтвом свого рідного краю.
Виростати у Києві означало зіткнутися із прототипом слов’янської Візантії. Традиційно заокруглені форми численних столичних церковних золотих бань надають Києву своєрідної ідентичності і наділяють місто особливою красою. Архипенко неодноразово вказував на важливість духовності в своїй творчості.
Так як і інші молоді митці, Архипенко переїхав у Москву в 1906 році, де провів наступних два роки, поринаючи в мистецьке середовище, відвідуючи й беручи участь у виставках. Російське мистецтво й життя в Росії знаходилися в перехідному періоді. Революція 1905 року на вулицях Санкт-Петербурга сповіщала прийдешнє. Домінуючою мистецькою течією був російський символізм, а головним представником – М. Врубель. Малевич, який переїхав у Москву з Києва в 1904 році, творив у символічній манері, так далекій від його пізніших революційних супрематистських творів. Це період, в якому формувалися важливі зв’язки між Росією і Парижем. У 1906 році паризький «Салон д’Отон” (Salond’Automne) виділив російському мистецтву тринадцять кімнат для виставки, зорганізованої Сержем Дяґілевим, засновником руху «Світ мистецтва» і редактором журналу під таким же заголовком. Згодом він здобув славу й визнання, представляючи у 1909 році паризькій аудиторії революційний «BalletsRusses»4
На виставці дисидентів міська преса виокремила добродія Архипенка: в молодого скульптора є іскра божа. Найкраща, здається, його «Думка» («Мысль»)5. на тій же виставці скульптор показав «Запорожця», «Відчай», «Юду» і жіночий портрет. Звернімо увагу, не мислитель – мисль, не людина у розпачі – відчай. Наступав символізм, і початківець цікавиться не побутом, не конкретними випадками; його бентежили емоційні стани – духовні сутності людського буття. Так працюватиме і надалі: не мати – ідея материнства, не мужчина – мужність, рвійність, пружність… З кожним етапом свого розвою він поширював поняття духовності. Перебравшись до Парижа (1908), переконавшись, що в місцевій академії навчають того самого (академічні програми скрізь однакові), пішов до Лувра вивчати архаїку. Архаїчні богатирі Греції й Африки нагадали про половецькі статуї, про те, як нездоланно і вперто випручуються ті брили з первісного жаху, з хаосу небуття. Куди й подівся витончено-химерний, нематеріально-поетичний світ зажури й безвілля (символізм). Архаїка (магічне мистецтво) пробуджує волю до життя; народжена колективною жагою виживання серед природних стихій, вона не знала самотньої приреченості. Наш майстер, збагнувши це, поклав собі звідтоді ретранслювати глядачам життєтворчу енергію, черпаючи її з надр культури, а також із джерела, що його називав «космічним динамізмом».
Архипенка прозвали «Пікассо скульптури», і він увійшов як свій до кола паризьких кубістів, де побачив також земляків-киян: художників О. Екстер і С. Ястребцова.6
Саме так народжувався скульптурний геній із власним баченням світу.
Мистецтво зі Всесвіту
архипенко мистець скульптор художник
Розглядаючи його твори, дивуєшся, звідки бралася така енергія, таке натхнення. Та перечитуючи його «Теоретичні нотатки», розумієш, що це дійсно був митець із Всесвіту. Він, перш за все, – новатор, оскільки саме він зробив безліч досліджень і феноменальних відкриттів, які змінили певним чином хід розвитку мистецтва, зокрема такого його різновиду, як скульптура. Тому, перш ніж перейти до викладення змісту його нововведень-винаходів, хотілося б зазначити, які саме погляди він мав щодо мистецтва, зокрема його філософії.