Багато чого з творчих пошуків Л. Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.
Л. Курбас і М. Куліш у співпраці з В. Меллером та найкращими силами «Березіля» вирішили «Маклену Грасу» як спектакль про деформацію логіки розвитку світу, в якому вторинні цінності – гроші та кастові («партійні», кланові) інтереси вбивають людську індивідуальність і відчужують дух. Країна дихає повітрям тотальної несвободи. Спектакль тяжів до жанру філософської трагікомедії і був генетично пов’язаний з «іронічною трагедією» «Народний Малахій».
Лесь Курбас досяг рідкісної невимушеності та розкутості режисерського «письма». Правда характерів поєднувалася з гіперболічним акцентуванням спотвореності життя; гротеск – з іронією, витончена поетичність межувала тут із натуралістичною правдоподібністю, реальність події – з майже символічною окресленістю історичної перспективи доль. Це був фантастичний реалізм, що перегукувався з основами гоголівської поетики та елементами барокового химеричного українського роману, який у ХХ ст. згорнув свою традицію.
Етика вистави розкріпачувала сучасну свідомість і встановлювала чітку дистанцію щодо таких понять, як «здоровий глузд», духовне рабство, звертала особливу увагу на ідею морального і громадського обов’язку.
Після прем’єри, що відбулася 24 вересня 1933 року, вистава пройшла кілька разів і була знята з репертуару. Філософський театр Леся Курбаса був приречений. Втілюючи упереджувальну стратегію національного театрального руху, український режисер досяг приголомшливого успіху й увійшов у вирішальну стадію конфлікту за формулою «митець – влада».
Як квіти обертаються за рухом сонця, так само нові молоді театральні групи на Україні імітували Курбаса. І то не диво, бо керівниками в них часто були молоді режисери, вихованці студій, закладених Курбасом при «Березілі».
Але, не зважаючи на свій мистецький престиж, «Березіль» і його керівник Курбас були політично приречені, бо їхнє мистецтво було непотрібне, а то й незрозуміле керівним верхам. Митцям «Березолю» довелося пережити тяжкі хвилини на сесії художньо-політичної наради, що відбулася в Харкові у вересні 1930 року. Різка критика «Березоля» оберталася довкола одного дразливого питання: про брак визначеної політичної настанови й відсутність п’єс, які відбивають класову боротьбу, показуючи позитивні наслідки соціалістичного життя.
Політична компанія проти Курбаса наростала й скінчилася його вигнанням в кінці 1933 року з «Березоля», а згодом арештом й засланням до концентраційних таборів…
Уряд навіть змінив театрові «Березіль» назву і він став тепер Державним драматичним театром імені Т. Шевченка. А з початком 1934 року взагалі було заборонено вживати в мистецтві форми, які б мали будь-чого спільного з новаторськими естетичними шуканнями. Митцям, а зокрема – в театрі, довелося знизити свою творчість до рівня так званого «соціалістичного реалізму».
Рутина, застій і глибокий провінціаналізм потроху взяли гору й надовго запанували в українському театрі…
5. Театральне відлуння в Українському музеї Нью-Йорка
театр містерійний курбасовий
У суботу по обіді, 28 квітня зацікавленим відвідувачам музею була запропонована тема: «Вшанування режисера-новатора Леся Курбаса», який як, відомо, розпочав свої театральні експерименти саме в 20-х роках. Було представлено дві доповіді з наочним документальними матеріалами, які демонструвались як прозірки. Це виступи Вірляни Ткач – художнього керівника експериментальної модерної «Яра мистецька група» в Нью-Йорку та гості з Канади, професора університету Оттави Ірени Макарик.
Вірляна Ткач – спеціаліст з творчості Леся Курбаса, постановник вистави «Світло зі Сходу» за текстом його «Щоденника», учасник кількох Березільських фестивалей в Україні.
Ірена Макарик – професор англійської літератури, спеціаліст-шекспірознавець, в тому числі теми «Шекспір y ранньому українському радянському театрі», – ось чому Курбас, як постать №1. Всі заходи цього фестивального дня – англомовні.
Тема Курбаса була доречною не тільки моментом резонації з модерністською виставкою, а ще й як давнина круглій даті: 25 лютого минуло 120 років з дня його народження. З цього приводу нагадаємо кілька біографічних штрихів Леся Курбаса, який розділив трагічну долю тисяч української національно-свідомої інтелігенції, загнаних у сталінські ГУЛАГи, а потім розстріляних в розквіті сил. Він був людиною надзвичайно високої загальної культури, університетської освіти (Віденський та Львівський університети), зі знанням кількох іноземних мов (сам перекладав п'єси закордонних драматургів), мав великий досвід акторської праці, а, головне, народжений генієм на обраній стезі. Йшлося про пошук нової естетики, нових виразних засобів, відмови від фотографування життя на сцені, як це було до цього. Своє бачення модерного саме режисерського театру, експериментальні пошуки він втілював на практиці у створених ним спочатку Молодому Театрі в Києві (1917–1919), а потім у всесвітньовідомому театрі «Березіль» (1922–1933, Київ-Харків). Це був новий почерк, новий стиль, це був авангард у театральному мистецтві. Але… Він відмовив владі публічно осудити Миколу Хвильового, Миколу Скрипника, деяких акторів театру «Березіль». Його звільняють з посади художнього керівника та директора «Березолю», в кінці 1934 року арештують, звинувачують у насадженні формалізму, націоналістичних ідей та відриві від російської драматургії. Відбував «перевиховання» на сумнозвісних Соловках, де його, в числі інших 1100 жертв, за рішенням Особливої Трійки УНКВД розстріляли 3 листопада 1937 року… Тому Вірляна Ткач наголосила ще й на містичному числі «7» в його житті: народився 1887 р, доленосний Молодий Театр заснував у 1917 р, загинув у 1937 р.
Доповідачка своєрідно розповіла про ранній Київський період його творчості, зокрема в Молодому театрі (1917–1919), й аж до переїзду «Березолю» до Харкова. Розповідала, демонструючи прозірки фотографій сценографії та окремі сцени вистав: «Цар Едіп», «Вертеп»,» Газ»,» Джімі Гікенс». На той час новаторство полягало в тому, щоб відмовитися від буквального відтворення життя на сцені. І як модерне мистецтво в галузі живопису і скульптури відмовилося від імітації життя, що майже поруч продемонстровано виставкою, так і театр відмовляється від фотографування життя. Театр із театру актора та драматурга перетворюється на театр режисера. Новатором, автором нової естетики стає режисер Курбас та сценографи, які працюють у його театрі: Вадим Меллер, Петрицький та інші (їхні сценічні праці ще представлені на виставці). Професор Ірена Макарик свій виступ назвала інтригуюче: «На світовій сцені, «Березіль» в Парижі і в Нью-Йорку». Вона розповіла про Міжнародну виставку мистецтв, яка відбулася в Парижі в 1925 році. Для нас вона знаменна тим, що Золоту медаль на цій виставці отримав сценограф-березілець Вадим Меллер. У виставці прийняли участь 24 країни. Консервативний театр США та Канади не зміг нічого представити, він значно відставав від модерної Європи. Це була найбільша виставка зачисельністю відвідувачів в історії світового мистецтва. Її відвідали 15 мільйонів людей.
А відвідувачі побачили прозірки унікальних фото-експонатів: макетів сценографії, костюмів, сцени з вистав та інше, звичайно, з коментарями. Радянське мистецтво представляли перш за все модерністські московські театри (Камерний, Театр Мейєрхольда, Єврейський), з республіканських – Білорусія, Грузія та Україна театром «Березіль». Наші українці пишалися такою перемогою, але одночасно були й пригнічені. Тому що скрізь говорилося і писалося: переможець – «Theater Berezil Кіеv Russia». І, звичайно, світ сприймав, як перемогу російського мистецтва. Медаль отримана за сценографію вистави березільців «Секретар профспілки» за мотивами американського роману Лероя Скотта, режисер – Борис Тягно, сценограф – Вадим Меллер, художній керівник театру – Лесь Курбас. Але до підготовки інформаційних матеріалів для виставки Москва їх не допустила. Тому в афіші читаємо прикрі помилки: Direсtor Tiaguno (замість Tіahno) та Direсtor (замість сценограф) Meller. Влада не видала віз до столиці Франції жодному з українців – ні Курбасу, ні Меллеру. Тому нікому було захищати український акцент.
Виставку відвідало кілька американських спеціалістів, серед яких була й редактор Джейн Гіп. З її ініціативи та за рахунок австрійця з Відня Фрідріха Кізлера (до речі, народженого в Україні, в Чернівцях) виставка з 1500 експонатами була показана в Америці. Бродвей навчався у європейців. Два тижні по 12 годин на добу тривала ця виставка в Нью – Йорку, була широка преса з тими ж посиланнями на «Russia». Але факт залишається фактом: Український «Березіль» – переможець побував і в Парижі, і в Нью-Йорку. А хто є хто тепер відомо світу.
А слухачі і глядачі – були безмежно вдячні за те пізнання, яке в такому сконцентрованому вигляді та на підставі унікальних документів, в жодному іншому місці не можливо було одержати.
Висновки
На мою думку, велич Леся Курбаса полягає в тому, що він один за 15 років виконав роботу, яку в інших культурних народів створюють кілька генерацій режисерів. Трьома великими кроками Лесь Курбас:
1) європеїзував український театр, що доти був виключно національно-етнографічним побутовим театром силою заборон і утисків («Молодий театр», 1917–19 роки);
2) створив експериментальний театр українського модернізму, вивівши його на лінію передових мистецьких шукань заходу («Березіль», 1922–26 роки);
3) встиг дати етюд оригінальної синтези українського театру, у якому глибокі національні традиції поєднались разом із найновішими формами («Березіль», 1927–33 роки, вистави «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Диктатура» і «Маклена Ґраса»).