Виняткова роль належить Н.X.Онацькому в розгортанні культурного життя на Сумщині. Своєрідним незгасаючим вогнищем культурного життя на Сумщині став створений у 1920 р. з ініціативи Никанора Харитоновича історико-художній музей, яким він керував протягом одинадцяти років, що й буде предметом розгляду другого розділу нашого дослідження. Ті, хто цікавився культурним життям на Україні, не могли не помітити нарис Н.X.Онацького "Сім років існування Сумського музею", написаний з великим знанням справи, усвідомленням неперехідного значення культури минулого для духовного розкріпачення людини.
На 1 жовтня 1925 р. в музеї налічувалось 10279 експонатів. Серед них: 6416 стародруків, безцінні полотна І. Рєпіна, Л. Боровиковського, В. Сєрова, старовинні козацькі парсуни Полуботків, Апостолів, інші унікальні пам'ятки. Чимало експонатів було відшукано безпосередньо Н. X. Онацьким. Особливу цінність мали офорт Т. Г. Шевченка "У шинку" ("Приятелі"), "Кобзар" з дарчим написом поета та інші.
Поповненню музейних експозицій, поглибленому вивченню рідного краю служили археологічні експозиції на Сумщині за участю провідних археологів України. Одна з них була проведена 20 серпня - 6 вересня 1926 р. спільними зусиллями Миколи Макаренка, Сільвестра Магури, Никанора Онацького. В результаті напруженої роботи було розкопано близько 20 курганів, здійснене натурне обстеження ряду археологічних пам'яток на околиці Сум. З тих часів у дочки Н. X. Онацького - Наталії Никанорівни збереглися три фотокартки батька, майстерно відзняті Миколою Омеляновичем Макаренком.
Необхідно зазначити, що дослідження археологічних пам'яток Н.X.Онацький проводив як разом з іншими науковими працівниками, так і самостійно, отримавши повноваження на це від Всеукраїнського археологічного комітету, Українського комітету охорони пам'яток культури.
Був уповноваженим у справі охорони та дослідженні пам'яток культури по Сумському повіту. Для заснованого музею зібрав багато рідкісних творів українського, російського і зарубіжних митців, меблі, старовинні килими, фарфорові і фаянсові вироби, колекцію художнього скла, предмети, знайдені ним під час археологічних розкопок на Сумщині. Зокрема, у Славгороді (нині Краснопільський район) знайшов картину Рубенса “Христос на соломі”, яка, ймовірно, була ескізом до центральної частини Рубенсівського триптиху, що зберігається в Антверпенському музеї.
У 1920 р. очолив комісію зі спорудження пам'ятника Т. Г. Шевченку в Сумах.
Наслідком багаторічної наукової роботи дослідника рідного краю стала публікація ряду цікавих розвідок, що привернули увагу широкої громадськості. Зокрема, не втратили свого значення такі праці, як "Старовинні кахлі Сумщини", "Українська порцеляна", "Межигірський фаянс", "Українське гутне скло" тощо.
Подібне зацікавлене ставлення до української національної культури не залишилось поза увагою органів ДПУ, які вбачали в цьому рецидиви українського буржуазного націоналізму. На фоні таких фактів особливого політичного забарвлення набувала і колишня участь Н. X. Онацького в акціях УПСР. Все це дало привід для переслідування, цькування вже немолодої людини. Від нього вимагали публічного каяття, визнання своїх минулих ідейних збочень. Мабуть, думаючи більше про власний спокій, ніж про власну гідність, Никанор Харитонович іде на цей не легкий для нього крок. В 1929 р. сумська газета "Плуг і молот" публікує його заяву:
"З 1905 року, беручи участь у визвольному русі, ідеологічно я близько стояв до народницьких угрупувань і після лютневої революції 1917 року був одним з активних організаторів партії українських соціалістів-революціонерів в м. Суми. Подальший розвиток революції і громадянської війни переконав мене, що політика партії УПСР не відповідає інтересам пролетаріату (покликали німців на Україну, боротьба з Радянською владою), і тому я вийшов з названої партії, порвавши з нею як ідеологічні, так і формальні зв'язки. З того часу я незмінно працюю в галузі радянської культури й освіти (чотири роки в Червоній Армії) і визнаю, що лише Комуністична партія с дійсним і єдиним провідником пролетаріату і що лише під її керівництвом суспільство досягне соціалізму" [23].
На якийсь короткий час заява приносить жаданий результат. Н.X.Онацького більше не турбують, дають можливість нормально працювати на культурній ниві. А це чи не найбільше хвилювало Никанора Харитоновича. В той час, наприклад, він був особливо занепокоєний долею неповторних архітектурних пам'яток - Покровської церкви, збудованої на початку XVIІІ ст. з втіленням у камені традицій української дерев'яної архітектури, та Воскресенської церкви кінця XVIІ ст. Спираючись на поради відомого мистецтвознавця С. А. Таранущенка, його практичну допомогу, Н.X.Онацький розробляє свої конкретні пропозиції по збереженню названих пам'яток, їх найбільш раціональному використанню.
В листопаді 1933 р. Н.X.Онацький переїздить до Полтави, де йому було запропоновано організувати і очолити відділ етнографії місцевого музею. Наскільки складною і небезпечною була ця справа і які трагічні наслідки готувала вона для вже визнаного музейного працівника, свідчить прискіплива увага Полтавського міськвідділу ДПУ до даного питання.
З точки зору Полтавського міськвідділу ДПУ, (надалі цитуємо) «для того, щоб були зрозумілі вчинки і настрої Онацького, слід сказати про значення етнографії на Україні. Справа в тому, що етнографія як наука про чисті етнічні одиниці була використана як зброя для збудження націоналізму та ще, мабуть, в дусі фашизму на Україні і на Кавказі, особливо в Грузії. Такий напрям етнографічних відділів був помічений Всесоюзним Наркомпросом, і вони були фактично ліквідовані ще в 1931 році. Однак у новій схемі музеїв на Україні відділ етнографії залишився повністю і його лише замаскували новою назвою "Відділ феодалізму".
Як приклад феодалізму-етнографізму може бути Харківський історичний музей, буквально заповнений українським шовіністичним матеріалом, замазаним якимось написом у дусі марксизму. Якщо на тому ж написі з зворотного боку дати націоналістичний напис, то вийде наймахровіший український фашистський музей. Вся справа в оберті цих написів. Речі і так говорять самі за себе. В такому ж дусі проводитиме реорганізацію й Онацький.
Справа в тому, що всі вишивки, всі керамічні вироби, різьба та інше в умілому розміщенні показуватимуть і підкреслюватимуть етнічну відокремленість України і для хоч трішки настроєної романтично голови даватимуть поживу національної відокремленості [8, 29].
Як буде розміщувати Онацький, покаже майбутнє. Зараз він пробує влаштувати виставку вишивок. Викликаючи на периферії інтерес у окремих одиниць до питань етнографії, Онацький може, не створюючи ніяких організацій, зробити готовий кадр-шовіністичної української інтелігенції, готовий при першому зручному випадкові вийти на арену, як з полум'я "фенікс".
Подальші події передбачити було неважко. У вересні 1937 р. Н.X.Онацького заарештували і 23 листопада розстріляли за постановою особливої трійки при УНКВС. Всупереч усім слідчим матеріалам у обвинувачувальному висновку вказувалось, що він був "завербований полтавським націоналістом Майфетом у контрреволюційну націоналістичну організацію, яка готувала кадри для збройного повстання в країні".
Про взаємовідносини між Онацьким і Майфетом у справі також є один важливий документ, який повністю суперечить обвинуваченню. З нього довідуємось, що Н.X.Онацький прагнув перетворити музей не в осередок контрреволюційної діяльності, а у справжній центр по дослідженню історії і культури українського народу. Мріяв залучити до цієї роботи і талановитого поета та літературознавця Григорія Майфета, пропонував йому посаду бібліотекаря.
"Я дуже хотів би попрацювати в музейній бібліотеці,- говорив Г.Й.Майфет,- та боюсь іти в музей. Він до цього часу вважається шовіністичним вогнищем. З моїм здоров'ям, якщо я потраплю до ДПУ, я не витримаю. Тепер черга вже за нами, молодими українськими інтелігентами".
37-й рік повністю перекреслив заслуги Никанора Харитоновича Онацького. Криваву риску під його неспокійним талановитим життям підвели сфабриковані слідчим обвинувачувальні висновки. Та за невблаганною логікою історії фальсифікатора чекала не краща доля. Невдовзі після завершення справи Н. X.Онацького оперуповноважений, що займався нею, і сам був репресований на підставі вигаданих матеріалів щодо його шпигунської діяльності на користь Польщі та участі в антирадянському троцькістському утрупуванні, яке нібито існувало в стінах Полтавського міськвідділу НКВС.
У 1960-1980 рр. родина художника (його вдова Н.В.Онацька жила у полтаві у 30-60 роки) передала твори Онацького до Сумського художнього музею. Треба віддати належне Надії Василівні: завдяки її зусиллям поволі виходило з непам’яті ім’я Н. X. Онацького. Ще в 70-х роках відбулися виставки збережених нею художніх полотен. На щастя, не справдились розпачливі рядки поета, написані між в’язничних стін: «Все піде в царство небуття, Сліду жаданого не кине...» Наприкінці 1995 р. його ім'я було присвоєно Сумському художньому музею.
Мистецька й життєва доля Никанора Онацького досить типова для українського інтелігента, який народився в простій селянській родині, де любили народні пісні, малярство, вишиванки. Тому невипадково, що змалку Никанор разом зі своїм братом Омеляном писав вірші, малював. Він сам торував шлях у мистецтво. Всі твори Н.Х.Онацького - це духовний портрет художника в різні пори року, з різним психологічним станом. Взагалі Никанор Онацький був оптимістом, палко вірив у прийдешнє і був людиною свого часу.
В даному параграфі нашого дослідження ми відтворимо образ митця, життя та творчість якого пов'язана з Сумщиною.