Сюжетна (драматична) неокласика бере початок у творчості Ф.Аштона і має англо-французьке походження. Особливостями цього різновиду є оновлення балетної лексики (зокрема балетів класичної спадщини), ускладнення класичної танцювальної лексики для посилення психологізму балету; зростання уваги драматичного чи літературного сюжету, наявність реалістичних, експресіоністичних і сюрреалістичних принципів, використання пантоміми, модерних, джазових, популярних, фольклорних танцювальних виражальних засобів, танцсимфонії та академічних балетних принципів.
На сьогодні безсюжетний різновид представлений найбільш яскравим митцем у Європі та країнах СНД вітчизняним балетмейстером Аніко Рехвіашвілі [4, с.2]. Абстрактно-асоціативна неокласика представлена однодійним балетом „Пори року" на і музику А.Вівальді. В балеті розкривається психологія взаємовідносин між чоловіком та жінкою, що асоціюються із порами року - зимою, весною, літом, осінню у душі людини. Сюжет побудовано на конфлікті фатальної неможливості; в гармонійні стосунки Весни і Літа вносить розлад, інтригу Зима. Літо зраджує Весні через постійні спроби привернути до себе увагу Зими. Осінь в постійному потязі і залицяннях до Зими, але так само постійно зневажена нею. Танцювальними прелюдіями - грос фатерами є ансамбльовий танець, що психологічно насичує і розкриває абстрактно-асоціативні форми балету. Хореографія в балеті побудована на танцсимфонії, кожен рух, варіація, комбінація, дует, pasd’ensemble відтворюють композицію, зміст і характер музики Вівальді. Костюми головних виконавців індивідуалізовані таким чином: зима - блакитна, весна - рожева, літо - салатове, осінь - коричнева. Костюми ансамблю чорні. Техніка балету побудована на академічних зразках класичного танцю і техніці контемпорарі данс. Сюжетний різновид неокласики представлений балетом „Віденський вальс" на музику І.Штрауса-батька, Р.Штрауса, І.Штрауса-сина. Сюжет і побудований на романтичній історії з життя відомого австрійського композитора Іогана Штрауса (сина). У балеті присутні всі компоненти та аспекти драматичного багатодійового балету: характерні танці, пантоміма, пересувальні декорації, pasd’action, pasdedeux. Костюми солістів та ансамблю точно відповідають добі кінця XIX ст. Хореографія побудована за принципом танцсимфонії, досить чітко висвітлючи складні взаємовідносини між головними героями. У балеті також присутні абстрактно-асоціативні образи. Техніка балету побудована на неокласичних прийомах, балетних формах Європи та Америки другої половини XX ст. Комбінації мають складну лексику як чоловічого, так і жіночого танцю. Танець насичений великими стрибками, portdebrascombreдрібною технікою рухів, широкою амплітудою руху[33, c.113].
8. Постнеокласика – сучасні процеси в хореографії кінця ХХ століття, які не включені в загальне поняття неокласицизму. Пізня авторська неокласика, бере свій початок від авторських неокласичних труп. Постнеокласика включає різні балетні форми – традиційні, балетну мініатюру; серед її жанрів - безсюжетні ( асоціативна абстракція, авторський експеримент), сюжетні (літературна або авторська мотивація, сюжетна мініатюра і масові композиції), авторський сюжет та змішаний[33, c.29].
1.2 Характерні особливості художнього напряму неокласицизм у мистецтві ХХ століття
Неокласицизм (від „нео"- новий) [36, с.212-214] - це термін, що означає різні художні явища останньої третини ХІХ-ХХ ст., вони тяжіють до традицій античного мистецтва: архаїки (800-500рр. до н.е.), в архітектурі, живописі та музиці - стилістики бароко (1570-1770рр.) Ширше – неокласицизм прагне до відродження будь-яких напрямів чи ідеалів мистецтва попередніх епох.
На відміну від „класицизму" доби італійського Відродження (1400-1600) або від французького класицизму (1640- 1840), неокласицизм розглядає античність не як культурний ідеал, а як матеріал для символізації асоціативних варіацій і деконструкції для відображення сучасних соціокультурних та інтелектуальних проблем.
Сюжети і герої античних міфів, образотворчі форми античного мистецтва, загальні уявлення про античну культуру і цивілізацію в контексті світової історії постають в неокласицизмі як умовний код сучасних культурних рефлексій; архетипічний каркас художньо-філософських ілюзій XX ст., культурно-історичне тло вирішення „вічних проблем людства" в цілому стрімко і трагічно мінливому світі сучасної культури й цивілізації.
Термін „неокласицизм" вживається для позначення класичних тенденцій в образотворчому мистецтві та музиці другої половини XIX - першої половини XXст. Виникнення неокласицизму зумовлене прагненням протиставити сучасній реальності, з її трагізмом і відчуженістю людської особистості,вічні цінності, відродити високий стиль класичного мистецтва. Неокласицизм утверджує ідеальні, позачасові образи, вільні від усього конкретного, зумовленого плином реальної історії. Однак сама полемічність такої установки викликає до життя здобутки, що яскраво відображають саме свою епоху.
Неокласицизм можна розглядати як дань європейської культури 20 ст. узагальненому "гуманітарному образу" грецької. класики, яка століттями була зразком для наступних художніх напрямів та культурних епох. Зацікавленість античністю активізувалася зазвичай у періоди, коли на перший план у культурі висувалося тяжіння до міри та типізації, яке властиве класичному світосприйняттю як прояв деяких загальних об’єктивних законів, "захоплених" художниками та мислителями. Різні епохи шукали та знаходили у античній культурі деяке близьке власному світогляду, намагаючись. таким чином, глибше зрозуміти свої сподівання. Однак тільки у 20 ст. реалії сучасної культури знаходились у такому протистоянні усім уявленням про міру та типізацію, що їх парадоксальне зіставлення з античністю не могло не отримати сенсу трагічної іронії, гротеску (Уліс у Джойса, Діоніс у Ніцше та його послідовників, Едіп у Фрейда, Сізіф у Камю, Орфей у Маркузе) [28, c.23]..
Звернення до античності давало можливість неокласицизму реалізувати ідею інтегрального стилю культури та світоглядного універсалізму; при цьому античні образи, сюжети, мотиви, як і сама відтворена атмосфера античності ("діонісійське", "аполонівське" и т.п.) виступали як умовні коди культури, які транспонували сучасність та вічність. Такі власно реінтерпретації античних образів, сюжетів, ідей у п’єсах Ж.Жироду, Ж. Ануя, Сартра, у художньо-філософських, міфопоетичному мисленні Ніцше та Хайдегера, Валері та Камю, в поэтичній творчості Рильке, Сен-Жон Перса, Д. Томаса.
У різноманітних формах ця течія торкнулася національної культури усіх країн Європи. У Німеччині, Франції, Італії, Росії неокласицизм. мав свої індивідуальні особливості, іноді яскраво-своєрідні у художньо-естетичних та у філософсько-інтелектуальному плані. Загальним для різноманітних національних традицій у феномені неокласицизм було те, що антична культура стає тим метафізичним та метаісторичним простором, в якому відображається пафос одночасовості різночасових етапів, діалог культурних епох, традицій та стилів. Культура розуміється її творцями як спілкування культур, у тому числі історично віддалених один від одного. При цьому у неокласицизмі ми знаходимо лише відголоски класичного світогляду та його обізнану модернізацію (воно само стає міфом). Це пов’язано з тим, що неокласицизм формується не без впливу модернізму, у якому головне — переосмислення класики, полемічне, під час демонстративне відштовхування від неї. З категорією Краси (у класичному її розумінні), та з класичною античністю, з близькою класикою 19 ст. модернізм пов’язан за принципом заперечення (перегляду традицій, реінтерпретації спадкоємності, демонстративного новаторства). Неокласицизм багато в чому засвоює дискурс модернізму, акцентує увагу на утвердженні класики (хоча і у переосмисленому, реінтерпретованому вигляді) [28, c.25].
Діапазон античних ремінісценцій в неокласицизмі дуже широкий. Він мав поширення від моди на "грецькі" хітони та зачіски до гіпнозу відповідних ідей (захоплення неоплатонізмом та звернення до жанру трагедії, тяжіння до синтезу мистецтв і ілюзії міфологічних сюжетів, персонажів, мотивів); від хореографії А. Дункан до метрорітмічних пошуків у віршоскладі. При розробці античних сюжетів Вячеслава Іванова цікавила трагедія титанічного початку; Брюсова, Аненського та Цвєтаєву — можливості психологізації та аффектації, які сховані у архетипах античної міфопоетики. Свої трактовки неокласицизму у російській культурі представляли Врубель та Скрябін, М. Кузьмін та Мандельштам, Н. Гумилєв та Ахматова.
У 20 ст. ми маємо справу з інтенсивною "реміфологізацією" усієї культури, причому такої, що йде паралельно на декількох рівнях (художня творчість, наука, етнографія і т.д.). Такі художники, як Джойс, Кафка, Лоренс, Еліот, Кокто, Т. Манн, Маркес, Камю, обізнано звертаються до міфології — або як до інструменту художньої організації матеріалу (для Камю і Джойса "міф як прийом" особливо характерний), або як до засобу вираження "споконвічних" цінностей та психологічних начал (архетипів).
Вже у естетиці символізму ведучу роль грали ритуальні форми мистецтва. У театрі Аненського, Брюсова, Вячеслава Іванова, Ф. Сологуба відтворюються "жрецькі просодії", "музикально-пластичні еволюції I хору", притягуючий "заклінаючий ритм" магічних сцен, "вакхічних оман" та "діонісійських танків"; усі ці характерні риси античного театру — не просто зовнішня стилізація давньогрецької культури, або буквальна реставрація форми античної трагедії (конкретні античні форми символісти дуже вільно переосмислювали), а художні засоби, через взаємодію на емоційний стан глядачів та читачів, які дбали про подолання меж реальності, екстатичного визволення духу. У "новому театрі містичної драми" (Г. Чулков) Вячеслав Іванов ставив за мету досягнення естетичного катарсису — соборного "очищення пристрастей" публіки (яка відображає людство) завдяки переживанням нею афектів, подібних тем, що визивала грецька драма, її образно-символічна мова. "Світ античності" змінювалв зміст лірики, епічних жанрів, філософсько-культурологічне есе, публіцистики символістів, впливая на становлення феномена неокласицизм, який тяжіє до синтезу минулого та майбутнього у безмежності теперішнього, до синхронізації, просторовому трактуванню часу та історії (Л. Баткин).На початку 20 ст. у європейському (у тому числі російському) неокласицизмі поляризується два напрями у сприйнятті та культурних рецепціях античного: ритуально-міфологічне та естетичне, або, якщо використовувати термінологію Ніцше, дуже відому на той час, — діонісійське та аполонівське. Обидві взаємовиключні, на перший погляд, лінії існують паралельно, що особливо наглядно має прояв у російській культурі початку століття. Перший напрям реалізується зокрема у символізмі, другий — в неокласичних стилях мистецтва, "Парнаська" лінія знаменує неокласицизм (Брюсов, Бальмонт, пізніше Гумильов та Мандельштам); релігійно-философська — характерна відповідно символізму (Мережковський, Гіппіус, Вяч. Іванов, А. Білий, Блок) [28, c.29].