Особливості впливу художнього напряму неокласицизм на формування та розвиток хореограічних стилів неокласика та постнеокласика у балетах ХХ-ХХІ століття (стр. 3 из 6)

Художники, які були орієнтовані на неокласицизм, притримувалися іншої лінії. Для них античність, яка переведена в естетични план "чистого мистецтва", була "золотим віком", в якому можна простежити риси гармонії, цільності та вдосконаленості. Журнал "Аполлон" пропагував еллінський культ вдосконаленої форми; у драматургії Анненського та Цвєтаєвої можна побачити процес інтелектуалізації і модернізації давньогрецького міфу. Подібні тенденції можна простежити і в творчості інших художників — Гумільова, Мандельштама, Ахматової (перш за все у ліриці); в музиці — у Танєєва, Скрябіна, Стравінського, в живописі і графіці — у В. Сєрова, Бакста, Врубєля, скульптурі — у Трубецького, Коненкова, А. Матвєєва, в архітектурі — у Ф. Лидваля, М. Лялевича, Н. Фоміна, И. Жолтовського.

1.3Вплив художнього напряму неокласицизм на формування хореографічних стилів неокласика, соцреалістичного класика та постнеокласика

Художній напрям слід розглядати як складову художнього процесу, що дозволяє визначати окремі історичні етапи розвитку мистецтва, невіддільні від певних явищ суспільногодуховного життя; його основу становить певна концепція світу і людини [26, с.250]. Хореографічний напрям - це сукупність найпоказовіших стильових характеристик певного художнього явища в хореографічному мистецтві. Основу напряму становить чітко визначена концепція сприйняття світу й людини. Серед напрямів сучасної хореографії визначаємо такі: імпресіонізм, неокласицизм, модернізм,постмодернізм. Поняття стилістичного різновиду в сучасній хореографії слід розглядати як танцювальні форми, позначені певним індивідуальним, авторським стилем в межах загального напряму.

Неокласицизм [36, с.212-214] - напрям в сучасній хореографії російсько-європейського походження. На сьогодні філософською основою напряму можна вважати естетику ідеалу-антична естетика, естетика Ренесансу. Значний вплив на розвиток цього напряму мали філософські ідеї А.Бергсона, М.Хайдегера, К.ІОнга, Ф.Достоєвського, В.Соловйова. Фундаментом даного напряму є классицизм.

Класицизм (від лат. classicus - зразковий) - метод художнього мислення, естетична система, напрям і стиль в мистецтві й культурі, в основі якого лежить античність. Кредо напряму - розумна закономірність, шляхетність, вираження піднесених моральних ідеалів, сувора організованість, міць та велич, логічний і гармонійний образ, рівновага та симетрія в композиційній побудові. Класицизм являє собою канон та зразок [5, с.158], він є певним етичним та естетичним чинником авторської художньої творчості.

Можна вважати, що в сучасній хореографії неокласицизм запозичує деякі художні форми з мистецтва античності (архаїки), мистецтва Нового часу (бароко) та імпресіонізму. Безперечно, неокласицизм включає та використовує інші стилістичні форми:

експресіонізму,абстракціонізму, сюрреалізмому, кубізму, футуризму, модерну, джазу,мистецтва Стародавнього світу, Середньовіччя тощо. Попри це, неокласицизм будує власну художню лінію та авторський елемент, не змішуючи усі стилі, як це можна бачити у постмодернізмі. Стилістичними різновидами неокласицизму є фокінізм, соцреалістична класика, постнеокласика.

На формування неокласицизму як напряму сучасної хореографії суттєво вплинула хореографія Михайла Фокіна - фокінізм[30, с.312-313]; головною особливістю якої є звернення до античних, міфологічних, біблійних сюжетів, літературних творів, а також безсюжетний балет. Головним є однодійний балет і хореографічна мініатюра (solodouetto, tгіо, quartetto, quintettо). Притаманні експресіоністичні, імпресіоністичні та кубічні відтінки, авторські експерименти. У побудові хореографічної композиції, її лексики значна увага звертається на танцсимфонію, класичний танець, ритмопластику. Безперечною ознакою є стилізація інших художніх форм (східного, давньогрецького, давньоруського, характерного танцю, танцювальна пантоміма тощо). Слід звернути увагу на те, що виражальні форми та засоби хореографії Фокіна й соціалістичної класики набули своєрідного переломлення в постнеокласиці.

Соцреалістична класика - різновид неокласицизму, пов'язаний з методом соцреалізму. Головною особливістю цього різновиду є багатодійовий драматичний балет, піднесення героїчних тем, а також: балетна симфонізація, танцювальна пантоміма, класичний, характерний і ритмопластичний танець.

Сучасні процеси в хореографічній культурі кінця XX ст. не обмежуються загальними характеристиками неокласицизму, тому вважаємо за доцільне назвати ці новітні явища постнеокласикою. Постнеокласика (від фр.post- після, neoclasssque -нова класика) - пізня авторська неокласика 1976-2000 рр. [24, с.243]. Розвиток постнеокласики відбувався головним чином в Нідерландах (І.Кіліан) та Німеччині (Дж.Нойєрмаєр).

Постнеокласика включає різні балетні форми - традиційні, балетну мініатюру, включаючи: безсюжетні (І.Кіліан - асоціативна абстракція, авторський експеримент); сюжетні (Дж.Нойєрмаєр, О.Ротманський - літературна або авторська мотивація, А.Рехвіашвілі - сюжетна мініатюра і масові композиції), авторський сюжет та змішані. До представників постнеокласики належать Дж.Нойєрмаєр, І.Кіліан, О.Ротманський, А.Рехвіашвілі, Д.Багуе [33, c.128]. .

Отже, стисло розглянемо два балети постнеокласики хореографів сьогодення: Іржі Кіліана та Аніко Рехвіашвілі. Балет Іржі Кіліана „Симфонія ре-мажор" на музику И.Гайдна за жанром є безсюжетним, абстрактно-асоціативним балетом. Єдина його мета - показати комічність манерних прийомів класичного танцю, його вичсрпаність. Танець створений як чергування виходів чоловічих та жіночих квартетів, тріо, видозмінених класичних „pas", побудованих так, щоб підкреслити іронічність і комічність манер класичних прийомів танцю.

Балет Аніко Рехвіашвілі „Романтичний альбом", музика Ж.-П.Ревербері, Г.Черненка, Я.Сібеліуса, М.Равеля, Ж.-М.Жарра. За своїм жанром змішаний балет, в якому поєднуються авторський сюжет та абстрактна асоціація. Тут масові композиції, ансамблевий танець (болеро, рондо), хореографічні мініатюри. Головна тема балету - показ психологічних відносин між чоловіком та жінкою. Перша дія балету просякнута експресіоністичною репрезентацією на глядача, друга - сповнена романтично-імпресіоністичного настрою. Техніка балету синтезує сучасні види хореографії XXст. - модерн джаз танець,імпровізацію, контемпорарі данс.

Ще одним з представників стилю класицизм та неокласицизм у балеті, провідником традицій "Російських сезонів" між двома поколіннями французьких балетмейстерів був Серж (Сергій Михайлович) Лифар, який тривалий час перебував під впливом естетичних та художніх уподобань свого метра та наставника С. П. Дягілєва. Водночас Лифар спирався на творчий досвід таких законодавців сучасного йому мистецтва, як вже згадуваний Ж. Кокто, що бачив у постаті Лифаря спадкоємця слави Новерра, Вестріса та Фокіна" [32, с. 49].

Лифар захоплювався думкою П. Валері про те, що "наше тіло має досить влади аби однією своєю силою, своїм рухом змінити природу речей так глибоко, як це не пощастить зробити духу в його умоглядностях та мріях. Тіло танцівника, продовжував цей тезіс Лифар — союз емоції та геометрії, завдяки своїй дієвості стає досконалим художнім інструментом: воно творить" [32 с. 50].

У Францію Лифар прибув у 1923 році. Свої "університети" він проходив вже на практиці, працюючи в трупі Дягілєва. Тут водночас опанував школу академічного танцю у славетних педагогів Е. Чекетті та М. Легата. Завдяки яскравим здібностям та , певною мірою, протекції Дягілєва, швидко висунувся у число провідних солістів, танцюючи у балетах М. Фокіна, Л. М’ясіна ,Д.Баланчіна, Б. Ніжинської. Класичний репертуар Лифара тривалий час був дуже обмеженим ( "Жизель", "Лебедине озеро"), що почасти пояснює, чому пізніше балетмейстер досить вільно поводився з академічними рухами, переробляючи їх за власним смаком та уподобаннями та називаючи неокласикою.

Лифар хотів зробити незвичайний балет, у якому ритм народжувався би з танцю, а не навпаки. Тому ритмічну канву він намітив самотужки, а видатний композитор А. Онеггер та диригент Ж. Сіфер зробили партитуру для ансамблю ударних інструментів, який супроводжував спектакль.

"В "Ікарі", писав у захопленні Кокто, танець кидає виклик небу, танцівник використовує всі земні сили аби злетіти у простір. Міф ламає герою крила, але його рятує геній танцю, залишаючи шанс бути людиною" [32, с. 53].