Ще в молоді роки Яна Собеського почали зараховувати до найвідоміших особистостей свого часу. Найгучнішу славу йому принесла перемога над турецькими військами під Віднем. Після якої його ім’я вже звучало поруч з іменами найзнаменитіших полководців. Його кінну статую планували навіть встановити навпроти кінної статуї імператора Костянтина у Ватикані.
Та згодом доля ніби відвернулася від цього видатного полководця. Уперше його престиж серйозно похитнувся на початковому етапі ще однієї знаменитої битви поляків з турецькою армією, яка увійшла в історію як битва під Парканами (7-9 жовтня 1683 року). Тоді очолюваний Яном ІІІ Собеським авангард польських військ зненацька заатакувала і повністю знищила турецька кіннота. Сам король тільки чудом залишився живим – ціною власного життя його врятував якийсь рейтар.
Поляки швидко переформували свої сили, розробили новий стратегічний план баталії. 9 жовтня, після запеклого п’ятигодинного бою, ворожа армія була дощенту розгромлена, а Османська імперія повністю усунена з політичної карти Європи, в чому Ян ІІІ Собеський бачив найбільше своє призначення в історії Польщі. Від повного знищення Турків врятували тільки міжопозиційні чвари верхівки польської шляхти, яка боялася свого короля більше, ніж ослаблених турків, і не дозволила йому продовжити похід на територію Туреччини і захопити цю країну повністю.
Підступи шляхти призвели до того, що король вже не зміг повною мірою реалізувати жодного політичного задуму. Доля відвернулася від нього і на полі бою. Невдалими були, зокрема, два його походи на Молдавію. У 1684 році його військо зазнало ще однієї тяжкої поразки – у битві з турками під Жванцем.
Та найбільше політичні позиції Яна ІІІ Собеського похитнулися після підписання так званого Вічного миру з Росією, згідно з яким Річ Посполита остаточно втратила все Лівобережжя включно з Києвом, а також Смоленську, Сіверську та Чернігівську землі.[2]
В 1665 році, оженившись на вдові по Сандомирськім воєводі Якубі Замойськім француженці Марі-Казимирі, помножує свої багатства; а в 1666 році стає коронним гетьманом. Жовква стала центром його величезних приватних землеволодінь, які на той час налічували сотні сіл і десятки міст.
У 1674 році 45-річного Яна Собєського обрано королем Польщі. За його правління Річ Посполита перетворюється в найвпливовішу європейську державу з найсильнішою армією.
Жовква стає приватною королівською резиденцією, розбудовується, набирає рис справжньої європейської столиці.
Король перебудовує замок на міру багатої королівської резиденції. Під керівництвом будівничого Петра Бебера у замку здійснюється ряд змін та добудов. Пишно оздоблює споруду архітектор Августин Лоцці.[3]
Наметові дахи башт, які були покриті дахівкою, замінено на банеподібні, покриті позолоченою мідною бляхою. У замку збільшено габарити більшості віконних проємів, а також встановлено нові білокам’яні різьблені обрамлення. У південно-західному корпусі замінено форму щипців, а над боковими корпусами добудовано ще по одному ярусу. З південного заходу від замку, між наріжниками п’ятикутних бастіонів, закладено регулярний парк, входами в який служили одноповерхові відкриті підсіння, прибудовані до замку.[4]
Парк, замкнутий з трьох сторін високим шпалерами, було закладено на двох терасах. На верхній терасі влаштовано чотири клумби, у кожній з яких викладено квітами герб Собеських „Яніна”. Між ними, по центру, було споруджено мармуровий фонтан восьмигранної форми. Між терасами заклали поперечну алею, яка замикалась двома альтанками. На нижній терасі, відділеній від верхньої кам’яною балюстрадою, було закладено два квіткових партери. Поза парком (по його осі) над ставом, у напрямку до звіринцю, було влаштовано поміст на дерев’яних палях, на якому було споруджено два павільйони лазень з фонтаном між ними.[5]
Французький мандрівник, відвідавши Жовкву у 1688 році, писав, що величезний замковий звіринець, оточений дерев’яним парканом, простягався далеко за місто. Одну половину звіринця займав ліс, другу – луки на яких паслося безліч сарн і оленів.
В замку формують великі колекції цінної зброї, живопису і графіки італійських, голландських, французьких та жовківських майстрів, збірки медалей, монет, карт та інших творів мистецтва.[6]
Протягом кількох десятиліть королем і міщанами вкладено колосальні кошти в розбудову міста і громадських споруд. Король закладає в Жовкві Василіянський монастир, монастир Домініканок, розбудовує монастир Домініканів, допомагає в будівництві нової великої синагоги. Тоді ж на запрошення короля в Жовкву перебралися нові багаті купці і майстри, надзвичайно розвинулися ремесла і промисли, досягнення жовківських малярів і різьбярів славилися далеко за межами держави. Під час великої пожежі 1691 року згоріло ціле середмістя, проте місто швидко відбудувалося, стало ще красивішим, завдяки зусиллям багатих міщан та короля.
Маленька Жовква з населенням 1,5-2 тисячі чоловік, стала відомим центром релігійного життя. Вона вже тоді налічувала п’ять великих монастирів, чотири костьоли і п’ять церков з численними братствами при них, дві великих синагоги, єврейську духовну школу. Жовква була також відомим центром єврейської філософської думки, письменництва і книгодрукування (з кінця XVII століття тут діяли три єврейські друкарні). Завдяки просвіченості власників міста в ньому панувала атмосфера толерантності і співпраці.
В ті часи Жовква вважалася одним з найкрасивіших забудованих приватних міст-резиденцій Європи. Нею захоплювались численні почесні гості і прості прочани. Так, наприклад, Феофан Прокопович, видатний діяч епохи Петра І, ректор Києво-Могилянської Академії, під враженням побаченого писав: “Жолква-город, хоть и мал собой, однако славен стал... Палаты превеликие, каменные, несколько сот изб в себе имущих и как делом архитектурским, так украшенные различными живопишескими картинами и шпалерами и иными дивными уборы зело великолепные…”[7]
У 1683 році з-під мурів Жовкви відправляються в переможні походи на турків під Відень і Паркани величезні об’єднані армії європейсьських держав і народів. В Жовкві відбуваються кількохмісячні тріумфальні урочистості з нагоди великої перемоги над турецькою навалою, сюди прибувають короновані особи і посли з усіх держав Європи з вітаннями і нагородами для переможця.
У 1696 році великий король Польщі Ян ІІІ Собеський помирає. Замок та місто успадковує молодший син короля Костянтин Собєський (1696-1726).
1706 – 1707 роки – Жовква знову в центрі європейських політичних подій (події Північної війни 1700-1721 років). З грудня 1706 року по травень 1707 року в Жовкві розміщувалася ставка російського царя Петра І.[8] Тут російський володар розробляв плани розгрому шведів і реорганізації Гетьманщини, управляв державою, розробляв реформаторські документи, приймав іноземних послів і козацьких старшин. Перебував в ставці також гетьман України Іван Мазепа, тут він готував і вів таємні переговори із шведським королем.[9]
На початку І пол. XVIII ст. відбувається швидкий розвиток військової промисловості. Зокрема вдосконалення артилерії: в декілька разів збільшується дальність обстрілу, вдосконалюється система прицілювання, розвиток системи навісного обстрілу, за яким вогонь проводиться не по земляних насипах, а безпосередньо по стінах та внутрішньому контурі Фортифікації. Це призводить до того, що замкові та міські укріплення стають малоефективним засобом оборони під час ведення боїв.
В 1709 році на постійне місце проживання в Жовкву приїжджає королевич Констянтин Собеський. По його смерті (1726 р.) містом керує його дружина Марія де Весел (1726 – 1728), а згодом передає маєток на управління старшому королевичу Якубові Собеському (1728 – 1737). З 1737 р. містом залишається правити його дочка княжна Кароліна де Войон (1737 – 1740), яка в 1740 році продала весь маєток Радзивілу.
В часи правління нащадків короля ще кілька десятиліть XVIII століття місто зберігало високий престиж, залишалося одним з найбільш шанованих міст королівства, в місті підтримувався певний рівень ремесел і торгівлі, при замку королевичі утримували 1,5-тисячне приватне військо.
В цей період Жовква прославилася таким видатним явищем, як Жовківська школа живопису та різьби по дереву XVII-XVIII століть. Мистецькі традиції, закладені ще за часів гетьмана Жолкевського, за королівських часів у сприятливій атмосфері меценатства досягли небувалого, як для такого маленького міста, високого розвитку. Три покоління потомственних малярів та різьбярів, цілі плеяди видатних живописців та скульпторів з європейською славою, як місцевих, так і запрошених, жили і працювали в Жовкві: скульптори з європейською славою Андреас Шлютер і Стефан Шванер, вихованці Римської Академії Св.Луки Юрій Шимонович і Мартіно Альтамонте, видатні художники Іван Руткович, Йов Кондзелевич, Василь Петранович, Дем’ян Роєвич, Іван Поляхович та десятки інших художників і різьбярів різного таланту, які своїми новаторськими досягненнями створили видатну мистецьку традицію, названу Жовківською школою живопису і різьби. Жовківська школа мала визначальний вплив на становлення і розвиток стилю барокко в мистецтві цілого регіону.
Розділ 2 Архітектура Жовкви - культурна спадщина України
Місто Жовква є відомим і одним з найцікавіших малих історичних міст України. Закладене в кінці XVI століття в бурхливу епоху війн і будівництва оборонних міст, у свій час місто досягло високого розвитку в багатьох сферах мистецтва і культури, зайняло важливе місце в історії Польської держави і Європи.
Непересічна історична культурна спадщина міста сформувалася з чотирьох великих частин: перша, яка сьогодні найбільше впадає в око відвідувачам і дослідникам міста, - це видатна архітектурна спадщина Жовкви - замок, вежі, оборонні мури, монастирі, костели, церкви, синагога; друга, менш представлена в місті, проте, не менш вражаюча, а в мистецькому відношенні, можливо, цінніша від першої, - видатна спадщина українського бароко і модерну в живописі та різьбі по дереву; третя - видатна історична традиція єврейської філософської думки, письменництва і книгодрукування; і четверта, найбільш значима для нашої історії та слави, - безпосереднє пов'язання міста з найвидатнішими історичними особистостями трьох сусідніх народів - українців, поляків і росіян, та із визначними подіями європейської історії.