Міністерство освіти і науки
Львівський національний університет імені Івана Франка
факультет культури і мистецтв
кафедра театрознавства і акторської майстерності
театр культурний репертуар глядач
Практична робота № 2
"Український театр. Традиції і новації (особисті враження)"
Виконала студентка
групи КМК – 31
Крижевич Юля
Перевірила доцент кафедри
історії та теорії культури
Мадей Н. М.
2011
ВСТУП
Театр - одне з найдавніших мистецтв. Його елементи можна спостерігати вже у дитячій грі, у звичаях і обрядах - у весільному, наприклад. Але саме театр, як ніяке інше мистецтво, вбирає в себе безліч елементів. Театр різноманітний і багатоманітним. Людська пам'ять зберігає уявлення про велич театрів самих різних епох. Давньогрецькі і давньоримські театри досі полонять уяву своєю масштабною і грандіозною архітектурою, своїм дивовижним чином організованим простором. Але, театр може жити не тільки в чудових архітектурних будівлях, він може жити і на вулиці, зовсім не втрачаючи при цьому своєї магічної привабливості. Такий Театр Петрушки, для якого тільки й потрібна була ширма, та ще шарманщик. Розкішні театри Італії, чудові театральні споруди Європи, театри як пам'ятки архітектури - все це розмаїття пройде перед очима глядача.
Суперечки про те, що театр помре як вид мистецтва, виникали в історії не раз. Те церква забороняла театральні вистави, то виникло нове мистецтво кіно мало, на думку фахівців, знищити театр. А тепер ось у театру з'явився ще більш потужний конкурент у вигляді засобів масової інформації та Світової мережі Інтернет. Театрам дійсно дуже часто доводилося виживати, бо театр - це дорога "іграшка". Театрам дійсно не раз доводилося боротися за глядача найнеймовірнішими способами - від зниження ціни на квитки до відверто профанують реклами. Театр не раз поступався смакам публіки і, почавшись як серйозне художнє підприємство, скочувався на втоптаний доріжку примітивних розваг. Але все ж театр вижив. І він як і раніше приваблює публіку. Привертає тим, чим не володіє ні одна спокуса - мистецтвом живої людини, неповторністю безпосереднього контакту живого мистецтва з публікою, чарівністю того, що штучне творення театру унікально - тільки вона твориться "тут", в даний момент, на очах у глядачів.
Театральне мистецтво сьогодні сприймається скоріше в ряду мистецтв аристократичних - адже відвідування театру для всіх нас є обрядом, до якого ми повинні підготуватися. Історія театру - це ще й історія людської душі, її падінь і сходжень. Здійснюючи рух від античного театру до сучасного ми зможемо багато чого дізнатися і про людину, про ті зміни свідомості, моральності, етики і навіть психіки, які відбувалися з людиною. Лише завдяки театру, ми зможемо побачити на сцені боротьбу егоїзмів і імітацію убивств, ми зможемо побачити як сприймався людиною світ - світ після революцій і воєн, після страшних смертей, концтаборів і ГУЛАГу. Лише там, ми відчуємо крайній егоїзм естетів і почуємо крик художника про жорстокість і абсурдність світу. Ми відчуємо, як світ втрачав свою рівновагу і як болісно було нове набуття якщо не гармонії, то хоча б стійкості. Адже, наш львівський театр завжди був звернений до людини.
Одні з спектаклі викликали в ньому катарсис, жах і співчуття, інші радість, легкі і чисті сльози, заспокоєння.
Тому, історія театру - це ще й парад блискучих людських здібностей, унікальних талантів. Історія театру - це історія людського творчого дару, яким ми розпоряджаємося далеко не завжди гідно.
Український театр. Традиції і новації (особисті враження)
Театри у Львові збирають глядачів, незважаючи на сильну конкуренцію з боку телебачення, Інтернету та інших новинок "цифрового століття". На початку осені, коли традиційно починається театральний сезон, нові афіші привертають увагу театралів.
Загальна програма базового комплексного соціологічного дослідження, котре базувалося на вивченні специфіки роботи українських театрів, проведеного на початку 1990-х років включала вивчення об'єктивних показників діяльності театрів, опитування театральної публіки, провідних акторів драмтеатрів, директорів, режисерів, рядових акторів, експертне опитування театральних критиків і театрознавців, потенційної публіки.
♦ Отримані вперше на Україні соціологічні дані по трьох масивах:
"провідні актори", "інші актори театрів", "керівництво театрів";
експертно визначеним трьом типам театрів за рівнем художньої діяльності ("відмінно", "добре", "посередньо" і нижче);
аналіз експертних оцінок реального поточного репертуару та "ідеального репертуару" за 8 показниками (репертуарна відповідність запитам публіки, громадянська актуальність, художній рівень спектаклю, режисури, гри акторів, оцінка прийому спектаклю публікою і критикою).
♦ Було з’ясовано, що розвиток національного театру 90-х років пов’язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсєєв, В. Петров та ін. До режисерських творів С. Данченка належать вистави "Тев’є-Тевель" за Шолом-Алейхом (1989) і "Біла ворона" Ю. Рибчинського та Г. Татарченка (1991), поставлені на сцені Київського театру ім. І. Франка.
Деякі з львівських театрів починають втілювати традиції минувшини на сцені, знову ж таки Національному театрі ім. М. Заньковецької, де вперше був одягнений на сцені Львова традиційний народний костюм, і до наших днів існує у своїй незмінності. Проте, знову ж таки причини труднощів розвитку цього театру його працівники вбачають у тому, що театр ім. М. Заньковецької, має надто вузький репертуар і тяжіє до традиційності, тоді як рівень художньої культури глядача, як і його театральних потреб, зріс і часто не знаходить задоволення. Театр надто орієнтується на невибагливі смаки і цим обмежує широту своїх художніх пошуків.
♦ Виявлена значна залежність соціально-театральних характеристик від художнього рівня театру. Чим вищий цей рівень, тим вища міра задоволеності працівників театру сукупністю умов життя, тим вищий їх оптимізм в оцінках різних явищ дійсності. Наприклад, вистава у Національному театрі ім. М. Заньковецької завжди супроводжувався музичним оформленням. Власне починаючи ще з ХІХ ст. традиційні музичні інструменти використовувалися під час театральної вистави. У сучасному театрі спектакль немислимий без яскравого світлового оформлення, без використання складної машинерії. Хоча, справедливості заради, варто сказати, що вже в середньовічному театрі будувалися театральні будівлі з унікальними сценічними машинами.
Національний театр імені Марії Заньковецької у всі часи має свої особливості, і нескінченні експерименти на сцені не змінили його суті. Прагматичні, комерційні установки, типові для англомовної культури, не прижилися у Львові. Театр, як колектив творчих особистостей, з досить великим репертуаром, щорічно оновлюється, але зберігає "зіркові" вистави з року в рік - це явище, типове для нашого міста.
Ці дані дали змогу описати ряд моделей театрально-художніх відносин, виявити рівень погодженості цільових установок основних учасників театрального процесу в управлінському механізмі, певну суголосність, єдність спільної мети і вимог соціально-інституалізованого суб'єкта (критика, управління, реклама тощо) і безпосереднього партнера театру — публіки.
Вивчення показало значну залежність рівня художніх досягнень театру від орієнтації його суб'єктів на позитивні соціально значимі цілі, на вияв особистісного ставлення до дійсності, усвідомлення себе і глядача як морально і соціально відповідальної особистості. Трупа високохудожнього театру ім . М. Заньковецької значно більшою мірою орієнтована у своїй діяльності на формування особистості, на емоційне, інтелектуальне, моральне виховання".
Високий рівень задоволеності умовами життя визначається в акторів провідних театрів успішністю основної професійної діяльності. Між тим в акторів провідних театрів разом із значною вимогливістю до себе зростає інтерес до проблем естетики, мистецтвознавства, удосконалення своєї професійної майстерності, їм притаманна вища задоволеність виконуваною громадською роботою.
Ефективність діяльності театру, як свідчать чисельні соціологічні дослідження, значною мірою залежить від реалізації творчих потенцій актора, від його соціального і художнього статусу. У порівняльних оцінках митців творчих спілок України соціальний престиж професії актора оцінений найнижче. Для акторів характерним є ранній вибір професії, переважно міське культурне середовище (75 % провідних акторів — вихідці з великих міст). Чим вищий художньо-професійний статус актора, тим ширший діапазон його діяльності.
♦ Соціально-творче становлення актора відбувається в діалектиці процесів художнього покликання і визнання його таланту. Хоч більшість провідних акторів вважають, що їхні творчі молодіжні плани реалізувались або продовжують реалізовуватись, проте майже третина мають проблеми в реалізації свого покликання.
Увага театру до свого актора — важливий соціальний стимул його творчості, достатність якого, однак, визнає лише чверть провідних акторів, хоч більшість їх вважають, що отримали достатнє визнання "постійних глядачів театру", "колег-акторів" та "широкої публіки, громадськості". Однак для більшості провідних акторів таке визнання з боку театральної критики та адміністрації театру залишається недостатнім. Існує проблема "своєчасності творчого визнання" митця як стимулу його художнього зростання, безперервності розвитку таланту. Останнє значною мірою залежить в театрі від творчої зайнятості.
Однак театральні працівники, реалістично мислячи, вважають, що в структурі мотивів художнього освоєння театру публікою провідними є мотиви споживацького ставлення до мистецтва, пов'язані з рекреативними його можливостями, тобто театр тепер задовольняє насамперед неспецифічні для мистецтва потреби.