Справді, це прикро, адже Хвильовий сам того не бажаючи підставив під удар тоталітарної машини, своїх «соратників по перу». Сам він пішов із життя добровільно, як герой, а вони мусіли скніти у таборах смерті. Адже, тоді за привабливою ширмою широкої пропаганди проведених перших п'ятирічок, котрі будувалися на вміло використав чистому ентузіазмі працівників і рабській працю "архіпелагу ГУЛАГ", наступ на творчу національну інтелігенцію супроводжувався ліквідацією українського народу як давньої землеробської нації. Цю роль виконав штучно створений комуністичною владою голодомор, наслідки відчутні навіть у сучасності: катастрофічне падіння демографії.
Прямий виконавець волі компартії П. Постишев з гордістю пояснював результати цього більшовицького "експерименту", спланованого тоталітарним режимом злочину: "У 1933 році ми, висловлюючись образно, наступили ногою пролетарської диктатури на осине гніздо націоналістичної контрреволюції".
Власне тому, можна справедливо констатувати, що саме у таких складних умовах пошуку українського літературного шляху виникла творча думка, котра пізніше сформувалась у літературну дискусію 1925 - 1928 рр., в ході якої піднімався багато питань: ставлення до класичної спадщини, яке пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва, що спровокувало у 1930-х рр. наступ компартії на духовно-національне відродження.
Проте, потрібно відійти від літератури і звернути увагу на «справи насущні», тобто про геополітику, про векторне спрямування нашої держави чи на Схід чи на Захід. Справді, усі світові, європейські, російські, українські ЗМІ рясніють публікаціями про євроінтеграційні процеси на просторі колишнього СРСР. Цій проблемі присвячено багато праць в економічній літературі. Це випливає з багатьох причин і стосується усіх, тих політичних процесів, що відбуваються на території Європи.
Насправді євроінтеграція, як і для України, так і для Росії не є метою. У ЄС можливо і не входити (приклад Швейцарії, Норвегії, Андорри), але бути повноважним партнером європейських держав в край необхідно. Без переходу на євростандарти в Україні немає майбутнього. Адже, прогрес і розвиток будь-якої країни залежить від його вміння співпрацювати з іншими державами.
За 20 років української незалежності сформувалися принципові відмінності між російською і українською економікою, які можуть кваліфікуватися як відмінності сутнісного характеру:
● Відомо, що експортна орієнтація Росії – це природничі ресурси. Власне, світовий досвід вказує на зворотну залежність між експортно-ресурсним потенціалом і можливостями високотехнологічного розвитку.
Економіка нашої країни є більш відкрита, ніж сусіда. Справді, стосовно українського експорту діє близько 150 митних обмежень, їх кількість постійно збільшується. Ці бар'єри інакше як штучні не назвеш. Одначе, вони ще раз підтверджують, що українська економіка є більш конкурентоспроможною, ніж російська. Як, пишеться у економічному журналі "Експерт": "Розвиток за рахунок орієнтованих на експорт сировинних галузей не можна назвати зростанням, що гарантує розвиток. Російська економіка значно дорожче. Це через розміри території РФ".
Справді, у РФ із розрахунку на одну людину є дорожчим утримання інфраструктури, опалення житла, вища собівартість сільськогосподарських перевезень одиниці вантажів тощо.
● Росія і Україна розходяться у протилежних напрямах у своїх бізнес-циклах. Різні і джерела накопичення: у Росії - це нафтодолари, у нас - потенціал росту економіки. Провідна галузь у Росії, що забезпечує розвиток економіки - нафтогазовий комплекс. В Україні- аграрна промисловість і машинобудування.
І, Росія не зацікавлена у виконанні своїх інтеграційних функцій на пострадянському просторі, їй це економічно невигідно. Тому всі угоди про ЄЕП, якщо навіть і будуть підписані, працювати не будуть.
Тому проблема багатовікового економічного відставання для Росії - це не тільки проблема комуністичного "експерименту". На всіх історичних етапах свого розвитку вона була занадто консервативною, а отже, не могла оперативно реагувати на світові імпульси економічної модернізації. Таким чином, Росія (і Україна як її складова) в таких історичних умовах весь час були країнами "повільного старту".
● Російська цивілізація формувалася і розвивалася на протилежних західноєвропейської цивілізації принципах. Основою її економічного устрою стали так званий азійський принцип виробництва і добре відома громада росіян.
Потрібно зауважити, що азійський принцип виробництва та громада - це не продукт Київської Русі. Вони, привнесені у Росію монголами. Натомість на українських землях, а саме на Галичині довший час (до XVIII ст.) пануючими залишалися способи господарювання, близькі до європейських, наприклад магдебурзьке право у містах. Ця позиція підтверджується і російською наукою: "Азійське в нашому економічному устрої, - зазначають вчені - географи, М. Конотоп і С. Сметанін, - не є продуктом географічного розташування, а особливістю історичного розвитку».
Впровадження азійського способу виробництва, в якому основною галуззю стало общинне землеволодіння, мало доленосний вплив для виділення російської парадигми цивілізаційного розвитку.
Мова йдеться насамперед про його вплив на формування російської ментальності. Якщо визначальними принципами західного індивідуалізму були, як про це писав М. Вебер у своїй праці «Протестантська етика, або дух капіталізму», культ наполегливої праці, дисципліна і самообмеження, які розглядалися не тільки як джерело індивідуального успіху і збагачення, але і як моральний обов'язок, здійснення людиною божественного веління, то російська ментальність увібрала в себе багато в чому протилежні ознаки. Тому, відсутність стимулів до індивідуальної ініціативи і відповідальності породжували зрівнялівку, пасивність і фаталізм, заперечували дух підприємництва, господарську роботу на землі.
Якщо, відсторонитися, від літературної позиції Хвильового, а власне звернути увагу на його девіз: "Геть від Москви!", котрий в "Апологетах писаризму" і радив українським митцям орієнтуватися не на московську комуністичну культуру: "Від російської літератури, від її стилів українська поезія повинна якомога швидше тікати ... Наша орієнтація - на західно-європейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми ... Москва сьогодні є центром всесоюзного міщанства", і трошки переписати його текст на сучасний манер - підмінити слово література на економіка, що власне є більш актуальним у наш сумбурний час, то вийде приблизно такий текст: «Геть від Москви! Від рос. економіки, від її засилля. Наша орієнтація на ЄС, на його життєвий рівень. Москва сьогодні є центром криміногенну і олігархії». Тоді, сучасним українцям цей текст буде більш прийнятний, і водночас більш зрозумілий тому, що усі хочуть гарно жити, однією мовою та літературою краян не нагодуєш.
Але, знову ж таки Хвильовий зовсім не роблячи відсторонення від Сходу, навпаки - драматург проголошував "азіатський ренесанс" як гасло єднання відроджень усіх країн Сходу, які позбавлялися колоніальної залежності, з традицією класичного Ренесансу, власне головного єднання, місію скріплювала культур мала виконувати Україна, котрій волею долі призначено бути географічним і психологічним перехрестям між двома континентами, тому літератор, говорячи від імені свого покоління, переповнювався творчою енергією, названої ним "романтикою вітаїзму".
Звичайно, що можна орієнтуватися Україні на сучасні Сінгапур, Південну Корею і Японію, або ж звертати увагу на комуністичний Китай до якого так апелюють комуністи, можна я не проти, але чи зможе українець пристосуватися до азійського способу виробництва? Добре відомо, що усі ці перелічені мною роблять все, щоб зберегти свою цивілізаційну ідентичність і одночасно багато запозичують із Заходу. Ці країни - активні учасники глобального цивілізаційного процесу в усіх його проявах, зокрема в економічній сфері. Світ від цього тільки виграє.
Та, проте українська ментальність значною мірою відрізняється від азійської. Основною рисою для українців - є перевага особистісного над загальним, тоді як у Азії протилежне - переважання загального над особистим. Для української нації характерний індивідуалізм і саме цей компонент пов'язує нас з Європою. Українська ментальність значною мірою відрізняється від азійської, іншими компонентами, а саме ставленням до влади.
І, чи зможе українець «перебуватись» і стати «освіченим азіатом»? Не, думаю, адже для України поглиблення демократизації - це історична доля і сучасна необхідність, яка все більше стає визначальною в євроінтеграційній стратегії.
Для України євроінтеграція - це шлях відтворення національної ідентичності українського народу. Власне, це є шляхом входження нашої держави у процес глобалізації, з усіма його позитивами і негативами, котрий на радість постійно прискорюється, що змушує нашу націю долати цивілізаційні злами, вести пошук і знаходити консенсус з усіх основних питань розвитку людства.
Зближення України і Заходу за збереження пріоритетності завдань, що стосуються відродження української ідентичності, - це нормальний геополітичний процес, в якому об'єктивно повинна бути обидві сторони. Звичайно, що не усі західні тенденції ми маємо приймати, наприклад торгівля органами, ефтаназія, гомосексуалізм, ювенальна юстиція і це ще не повний перелік проблем західного світ, головною з яких є втрати власних національних позицій, що спричинило локальні утворення етнічних груп на території Франції (алжирці), Іспанії (марокканці), Німеччини (турки). Звичайно, ви мені скажете, що наші заробітчани теж утворюють у Європі свої общини, а входження в ЄС на дасть змогу годувальникам повернутись у власні сім`ї, проте це не вирішить ситуацію, люди повертаються туди, де їх чекають, а у нашій країні вони не потрібні, тай там вони вже звикли, а досить страшно змінити свою долю, навіть в очікуванні кращого.
Тому, сьогодні, для України відбувається найбільш відповідальний історичний період - перехід від тоталітаризму до суспільства, що базується на принципах демократії та ринкової економіки. Це одночасно і період подолання самоізоляції, період інтеграції країни в структури сучасного цивілізаційного процесу, у світове співтовариство демократичних держав.
Справді могли краще взагалі нікуди не інтегруватись? Це той, вибір "стати самим собою" - це не є політикою самоізоляції, навпаки, це найсильніша політика, що має на меті завойовувати справжню повагу до себе у світової спільноти. Саме, цей підхід повинен стати домінуючим у стосунках із Росією та Заходом. Адже, перебуваючи на перехресті складних геополітичних інтересів, Україна має тільки один вектор виживання - відродження національної ідентичності, тобто зміцнення своєї державності та економічного суверенітету.