Рефератна тему:
Меценати та благодійники та їх роль у будівництві та розвитку України та Чернігівщини у ХVII – XVIII ст.
Ніжин 2011р.
План
Вступ
Благодійна діяльність Івана Мазепи
Благодійницька та видавничо-просвітницька діяльність братів Зосимів у Ніжині
Меценати Чернігівського колегіуму
Висновок
Вступ
Українське меценатство є цікавим соціокультурним феноменом. За умов довготривалої бездержавності українського народу благодійництво було єдиним засобом забезпечення розвитку культури та освіти. Українське суспільство самоорганізовувалося в численні громадські організації - братства, які сприяли зміцненню православної церкви, будуванню церков, заснуванню друкарень, шкіл, шпиталів. Меценатство було характерною рисою української вищої верстви, її ментальності. Особливою увагою меценатів користувалися навчальні заклади вищого рівня, які були культурно-освітніми осередками, навколо них гуртувалися відомі літератори, митці, тут виховувалися національні кадри адміністративної еліти, духовної та світської інтелігенції, формувалася суспільно-політична та культурна атмосфера, громадська свідомість.
Початок українському благодійництву поклали учасники українських православних братств, та це були колективні прояви. Появу індивідуального благодійництва пов’язують з Галшкою Гулевичівною, яка віддала свою садибу в Києві на приміщення для школи Київського братства. Згодом благодійним справами починає займатися Петро Сагайдачний, Йов Борецький, Петро Могила та інші політичні та церковні діячі України.
Благодійна діяльність Івана Мазепи
За свідченням сучасників Іван Мазепа був одним з найбагатших людей тогочасної Європи. З самого початку свого гетьманування, 1686 року, Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Певною мірою він продовжував традицію, закладену в першій чверті XVII ст. козацьким гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, який свою полководницьку та державну діяльність поєднував з активною підтримкою розвитку освіти й науки. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням.
За його кошти були побудовані в Києві — Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський, Богоявленський, Кирилівський, Межигірський, Золотоверхо-Михайлівський монастирі; Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Микишинський, Бахмацький, Каменський, Любецький.
Гетьман побудував церкву св. Миколи і прославлений потім Шевченком собор у Переяславі. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянський колегіум, який при за його клопотанням стає у 1701 році академією, він дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. В цей час її навіть почали називати Могилянсько – Мазепинською, що само свідчить про значущість його допомоги. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для колегіуму, щоб поліпшити умови «всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись».
Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями «Мазепиним бароко». Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам’яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.
Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.
В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 році нову величаву церкву св. Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.
Ім’я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.
Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.
Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагадковішою постаттю у вітчизняній історії.
Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як визначний державний і політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.
Гетьман Іван Мазепа був видатним воєначальником, непоганим військовим інженером і зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справи, намагаючись посилити дисципліну в козацькому війську, а також ознайомити українських козаків з новими видами зброї.
Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійним військовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та Голландії. Саме там він вивчив інженерну і гарматну справу. Він з великою увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї
В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних військово-історичних музеїв.
Масштаби його меценатства вражають. «Не бысть прежде его, подобен ему, и по нём не будет», — це слова чернігівського ієромонаха, згодом епископа Чернігівського і митрополита Тобольського та Сибірського Антонія Стаховського.
Вже після смерті гетьмана козацька старшина в Бендерах так і не змогла точно підрахувати, яку ж суму загалом дав Мазепа щедрою рукою у "побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині...".
Меценатство І. Мазепи — це не примха магната, не бажання здобути собі славу і популярність, як це старалися "висвітлювати" московські автори у своїй злобі. Меценатство Мазепи — це внутрішня потреба культурної людини. Він задавав тон у благодійництві для всієї старшини, подавав їй приклад, надихав на добродійництво. Це було нормою, невід'ємним атрибутом діяльності людей, що належали до національної еліти.
На одній зі старовинних панегіричних гравюр було зображено герб Івана Мазепи і його самого в бойовому спорядженні. А вгорі вкомпоновано шість величних храмів, що їх спорудив великий будівничий України. Автор вважав це однією з визначальних рис у духовному портреті гетьмана України. Численні панегірики звеличують його ім'я. Аристократія, духовенство, вчені, письменники та митці вихваляють його за те, що поставив Україну так високо. А коли прийшов його кінець, московські кати розшукували всі пам'ятки після нього, щоби їх спалити. Тому слідів по ньому так мало; зате ті, що дійшли до нас, є доказом, який культ панував довкола його особи.
Меценатство чи взагалі значення великого гетьмана в сфері духовної творчості — це, може, найменше досліджена ділянка тогочасного життя. Цікавилися Мазепою як володарем, стратегом, політиком. Поодинокі автори звертали увагу на деякі церкви та церковні предмети, даровані Мазепою і на тому кінчалися теми "мазепознавства".
"Вироки історії часто-густо бувають помилковими, але завжди невблаганні... Як же добре, як доглибинно формулу цю знав Мазепа! Не тому лише, що був одним з найосвіченіших людей доби, а й тому, що, в немолодому віці вже бувши, сам над законами історії замислювався і сам досвідченим розумом шукав її таємниць". Мабуть, саме ці слова видатного українського поета, публіциста й вченого XX ст. Євгена Маланюка дають ключ до розуміння неймовірно складної особистості одного з найславетніших українців усіх часів. Ім'я Івана Мазепи, попри майже трьохсотлітню анафему, що лунала з петербурзьких тронів та амвонів російських церков, а потім із трибун київських і московських партійних вождів — це ім'я ніколи не було забуто народом.
Казково багатий "ясновельможний" правитель — і незрівнянний в українській історії меценат та захисник культури, володар сотен тисяч кріпосних "душ" — і щирий, хоч би там що писали ворожі історики, прихильник свободи України, винятково хитрий і спритний політик, що блискуче знав безсмертну римську формулу «Горе переможеним» — і трагічно переможений володар, що помер на самоті від почуття непоправності полтавської катастрофи. Контрасти в Мазепиному портреті справді вражають.
Використовуючи сучасну термінологію, можна сказати: це був справжній інтелігент при владі, тобто винятково рідкісний у пізніші новітні часи тип українського правителя. Звичайно, водночас і аристократ, бо тодішня епоха часто ототожнювала ці поняття. От саме тому підтримка, розвиток і захист культури були для Івана Степановича не стільки політичним розрахунком, скільки внутрішньою потребою. Річ не тільки в рівні особистої освіченості, більше важить те, що він, попри все своє владолюбство, чудово розумів — не з нас, нині живущих, почалась українська історія, й не на нас вона закінчиться.
Завдяки меценатству Мазепи в Україні розвинулося мистецтво, відоме нам завдяки дослідженнями Федора Ернста, Дмитра Антоновича і Володимира Січинського.
Ернст стверджує, що доба Мазепи характеризується надзвичайним піднесенням у всіх галузях мистецтва: в архітектурі, різьбі, малярстві, гравюрній орнаментиці, прикладному мистецтві. Дерев'яне будівництво в добі Мазепи припиняється майже зовсім, бо тогочасні меценати українського мистецтва — гетьман і козацька старшина — виявляли "великий хист до будування камінних церков — ніби просячи Бога простити їм не завжди чисті шляхи, якими вони здобули свої багатства. Колосальну кількість будівель вивів на свої кошти сам Мазепа". Наслідувала гетьмана й полкова старшина: Кочубей, Дунін-Борковський, Манієвський, Коровченко, Мирович, Терцик, Лизогуби, Сулими та інші будували своїм коштом величаві храми і веліли наліплювати на стінах своїх фундацій свої герби; малярі виконували портрети меценатів (ще їх уміщували на стінах будівель), штихарі вирізували величезні гравюри, що повинні були передати нащадкам пам'ять про всі видатні діла меценатів, цю місію мали виконувати і присвяти меценатам у тогочасній літературній творчості.