Походження календаря
Історія календаря - це історія геніального з'єднання астрономії й математики. Це також історія конфліктів, релігійної запопадливості й боротьби за владу.
Твердження, що календар був винайдений хліборобами для своїх потреб, щоб знати, коли зорювати землю, а коли збирати врожай, проіснувало досить довго, хоча воно й не витримує ніякої критики - як з погляду логіки, так і з погляду фактів. Хліборобам не потрібний формальний календар, щоб знати про зміну пір року, і примітивні співтовариства протягом багатьох поколінь умудрялися годувати себе без усякого календаря. Історично доведено, що календар був винайдений для того, щоб пророкувати точний час настання свят на честь того або іншого бога. Інакше кажучи, календар мав релігійне призначення. Перші назви місяців у Древньому Шумері мали префікс ЕЗЕН. Це слово перекладається як «свято», а не як «місяць». Місяці - це періоди, коли проводилися свято Енлиля, свято Нинурти й свята інших головних богів.
Те, що календар служив релігійним цілям, не повинне викликати подиву. Прикладом може служити звичайний християнський календар, що як і раніше управляє плином нашого життя. Його головне свято й осередок - це Великдень, святкування воскресіння Христа - відповідно до Нового Завіту - на третій день після розп'яття. Західні християни святкують Великдень у першу неділю після повні, що випливає за весняним рівноденням. Це створювало проблему для перших християн у Древньому Римі, де був прийнятий сонячний календар з 365 днів, а тривалість місяців мінялася й залежала від фаз місяця. Таким чином, обчислення дня Великодня вимагало залучення єврейського календаря, тому що Таємна вечеря, від якої починають відраховувати дні великодніх свят, насправді була трапезою у свято седер, яким євреї починають відзначати свій Великдень напередодні чотирнадцятого дня місяця Нисан під час повні. У результаті в перші сторіччя християнської ери Великдень святкувався по єврейському календарю. І тільки після того, як римські імператори Костянтин прийняв християнство й в 325 році нашої ери скликав Перший Всесвітній Собор у Никеї, ця залежність від єврейського календаря зникла. Християнство перетворилося в самостійну релігію.
Таким чином, ця зміна - як і саме походження християнського календаря - є відбиттям релігійних переконань і одночасно засобом для визначення дати релігійних свят. Те ж саме відбулося й у більше пізні часи, коли мусульмани потужним потоком заюшили з Аравійського півострова, щоб силоміць зброї скорити землі й народи на Сході й на Заході. Одним з перших їхніх актів було введення чисте місячного календаря, що мало глибокі релігійні наслідки: відлік часу починався з моменту переїзду засновника ісламу Мохаммеда з Мекки в Медину (в 622 році).
Історія римсько-християнського календаря, цікава сама по собі, може служити також ілюстрацією деяких проблем, що дісталися в спадщину від не дуже вдалого змішання сонячного й місячного календарів, у результаті чого потрібні були не припинялися ціле тисячоріччя реформи календаря.
Сучасний християнський календар був уведений татом Григорієм XIII в 1582 році й відповідно одержав назву григорианського календаря. Він являв собою реформований юліанський календар, у свій час названий на честь римського імператора Юлія Цезаря.
Цей великий імператор Рима, утомившись від римського календаря, що використовувався в той час непослідовного, запросив астронома Сосигена з єгипетського міста Олександрії, щоб той провів реформу календаря. Сосиген порадив забути про вирахування часу відповідно до фаз місяця й прийняти сонячний календар, як це зробили єгиптяни. У результаті тривалість роки стала рівнятися 365 дням, а кожний четвертий рік мав у своєму складі 366 днів. Однак такий календар не враховував додаткові 11 1/4 хвилини, які крім 365 днів і 6 годин були присутні в астрономічному році. Тоді ця погрішність здавалася незначної, однак до 1582 року, коли був прийнятий григорианський календар, перший день весни, зафіксований Собором у Никее як 21 березня, пересунувся на десять днів назад, на 11 березня. Тато Григорій XIII виправив помилку дуже просто: він видав указ, щоб наступний за 4 жовтня 1582 року день уважався 15 жовтня. У результаті цієї реформи був уведений сучасний календар, іншим нововведенням якого з'явився перенос початку року на 1 січня.
Пропозиція астронома Сосигена прийняти єгипетський календар не зустріло в Римі особливого опору, оскільки римляни, і особливо Юлій Цезар, були добре знайомі з Єгиптом, з його релігійними звичаями й календарем. У той час єгиптяни користувалися чисто сонячним календарем, у якому рік складався з 365 днів, поділених на дванадцять місяців по 30 днів у кожному. До цим 360 дням наприкінці року додавалося п'ятиденне релігійне свято, присвячений богам Осирису, Гору, Сету, Изиді й Нефтис.
Єгиптяни знали, що сонячний рік трохи більше 365 днів - причому різниця в них становила не один день за кожні чотири роки, як у Юлія Цезаря, що приводило до зрушення назад на один день за 120 років або на повний рік за 1460 років. Священним циклом єгипетського календаря був саме період з 1460 років, що збігався із циклом гелиакального сходу Сиріуса (Септ єгипетською або Сотис грецькою) під час щорічного розливу Нила, що, у свою чергу, доводився на день літнього сонцестояння (у Північній півкулі).
Едвард Майер («Agyptishe Chronologie») дійшов висновку, що при введенні єгипетського календаря такий збіг гелиакального сходу Сиріуса й розливу Нила доводилося на 19 липня. Ґрунтуючись на цих даних, Курт Сеті («Urgeschichte und alteste Religion der Agypter») обчислив, що ця подія могла мати місце або в 4240, або в 2780 році до нашої ери, і спостереження за небесними світилами проводилися або в Гелиополисі, або в Мемфісі.
У цей час дослідники єгипетського календаря згодні з тим, що сонячний календар з 360+5 днів не був першим календарем на Землі. Цей «цивільний», або мирський, календар був уведений тільки після встановлення в Єгипті династичного правління, тобто після 3100 року до нашої ери. На думку Ричарда Паркера («The Calendars of the Ancient Egypt»), це відбулося приблизно в 2800 році до нашої ери, і, можливо, при цьому «переслідувалися адміністративні й фіскальні цілі». Цивільний календар витиснув, або, скоріше, замінив перший «священний» календар стародавності. На думку «Британської енциклопедії», древні єгиптяни споконвічно користувалися місячним календарем. Р. А Паркер думав («Ancient Egyptian Astronomy»), що цей календар «був таким же, як і у всіх древніх народів», тобто складався із дванадцяти місячних місяців і тринадцятого додаткового місяця, що не дозволяв зрушуватися порам року.
Цей перший календар, на думку Локьера, був прив'язаний до моментів рівнодення й мав відношення до найдавнішого храму в Гелиополисе, орієнтація якого теж відповідала крапкам рівнодення. Всі ці особливості, а також зв'язок місяців з релігійними святами вказують на подібність древнього єгипетського календаря із шумерським.
Отже, коріння єгипетського календаря йдуть у епоху, ще до появи цивілізації на території Єгипту, і це значить, що єгипетський календар винайшли не єгиптяни. Цей висновок збігається з висновками, зробленими щодо появи Зодіаку в Єгипті, а також Зодіаку й календаря в Шумері: все це були митецькі винаходи «богів».
У Єгипті релігія й поклоніння богам зародилися в Гелиополисі, поблизу від пірамід Гизи. Оригінальна єгипетська назва цього міста Ганну (як ім'я правителів Нибиру), і про нього згадується в Біблії: коли фараон зробив Йосипа намісником усього Єгипту (Буття, глава 41), те «дав йому в дружину Асенефу, дочка Потифера, жерця Илиопольского». Самий древній храм цього міста був присвячений Птаху («Засновникові»), що, відповідно до єгипетських переказів, підняв Єгипет над водами Великого потопу й зробив цю землю населеної за допомогою широкомасштабних робіт з осушення. Потім влада над Єгиптом була передана Птахом своєму синові Ра («Сяючий»), якого також називали Тим («Чистий»). В окремому храмі, також розташованому в Гелиополисі, зберігався Небесний Човен Ра, конічний Бен-Бен, що один раз у рік показувався прочанам.Відповідно до записів єгипетського жерця Мането (написане ієрогліфами, його ім'я означає «дарунок Тота»), що у третім столітті до нашої ери склав список правителів Єгипту, Ра був главою першої божественної династії. Правління Ра і його спадкоємців, богів Шу, Геба, Осириса, Сету й Гора, тривало більше трьох тисяч років. На зміну першої прийшла друга божественна династія, засновником якої був Той, ще один син Птаха; ця династія знаходилася при владі у два рази менше часу, чим перша. Потім протягом 3650 років Єгиптом правила династія із тридцяти напівбогів. У сукупності, за свідченням Мането, божественне правління Птаха, династії Ра, династії Тота й династії напівбогів тривало 17 520 років.
Карл Р. Лепсиус («Konigsbuch der alten Agypter») звернув увагу, що цей проміжок часу в точності рівняється дванадцяти циклам Сиріуса по 14б0 років кожний, що підтверджує гіпотезу про доісторичне походження календарно-астрономічних знань Єгипту.
У попередніх своїх книгах я дійшов висновку – на підставі численних свідчень, – що Птах і Ра відповідали богам Енки й Мардуку месопотамского пантеону. Коли після Великого потопу Земля була поділена між ануннаками, саме Енки і його спадкоємцям дісталися африканські землі, а ЄДИНИЙ (біблійний Едем) залишився в руках Енлиля і його нащадків. Бога Тота, що був братом Ра/Мардука, шумери називали Нингишзида.
Основною причиною запеклих суперечок, що пішли за розділом Землі, стала відмова Ра/Мардука визнати цей розділ. Він був переконаний, що батька незаконно позбавили влади над всією Землею (про що говорить його ім'я-епітет ЕНКИ - «Пан Землі») і що він сам, а не спадкоємець Енлиля Нинурта повинен управляти Землею з Вавилона, міста в Месопотамії, чия назва означала «Врата богів». Амбіційний Ра/Мардук посварився не тільки із прихильниками Енлиля, але й з деякими зі своїх братів, втягши їх у цей жорстокий конфлікт. Спочатку він покинув Єгипет, а потім повернувся, щоб пред'явити права на керування країною.