Палкий заклик А. Коллара до словаків любити рідну мову й бути патріотом своєї Вітчизни не тільки почуло, а й підхопило наступне покоління патріотів. Певною мірою цьому також сприяла ліквідація Ордену єзуїтів у королівстві (1773), усунення католицької церкви від контролю за освітньою та культурною сферами. Активна участь А. Коллара у проведенні реформи шкіл, університетів та інших закладів освіти створювала умови для подальшого розвитку словацької культури.
В останній чверті XVIII ст. культурна ситуація в словацьких землях зазнала певних змін. Братислава втратила своє значення адміністративного центру Угорського королівства, який був перенесений до Буди. Туди ж переведено Трнавський університет і перевезено коронаційні регалії угорських королів, які до 1784 р. зберігалися в братиславському соборі Св. Мартина. Це викликало відтік із Західної і Середньої Словаччини угорських чиновників та університетської еліти.
Саме в цей період багато аристократичних мадярських родин — традиційних заступників і меценатів мистецтва та літератури — переїхали до нової столиці, а життя в їхніх маєтках і палацах у Словаччині завмерло або набуло сезонного характеру. Навіть економічне піднесення, на яке передусім була розрахована реформаторська діяльність Йосифа II, не змінило тенденцій у суспільно-політичному житті цього регіону Угорського королівства. Зрушення, що відбувалися в Габс-бурзькій монархії, перш за все відбилися на зростанні національної свідомості передових представників словацького суспільства, в опозиційних настроях людей, які виступали проти соцісигьного та національного гноблення.
Словацький національний рух наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. опинився у складному становищі. З одного боку, він мав протистояти наростанню мадяризаторських тенденцій, а з іншого — його сили були розпорошені.
Для першого етапу словацького національного Відродження (до 30-х років XIX ст.) характерним є переважання просвітницьких ідей. У цей період засновувалися народні школи, змінювався зміст навчальних програм, відкривалися заклади технічної та професійної освіти. Підвищений інтерес до минулого сприяв появі історичних праць, що пробуджували патріотичні почуття словаків.
Просвітницькі ідеї були провідними в поглядах словацьких "будителів " — патріотично налаштованої інтелігенції першої третини XIX ст. "Будителі" намагалися поєднати ідеї Просвітництва з боротьбою за національні права словаків. Історії як засобу пробудження патріотичних настроїв та чиннику формування національної свідомості надавалося при цьому важливе значення. Так, Ю. Папанек (1738-1802) у виданій латиною праці "Історія словацького народу" доводив автохтон-ність словаків. Минувшина словаків, у яких не було традицій власної державності, розглядалася в рамках історії мадярів.
Особлива увага в книзі приділялася діяльності Кирила та Ме-фодія. Вчений одним із перших зробив спробу відтворити історію Великої Моравії. Послідовники Ю. Папанека намагалися визначити межі словацької етнічної території, а в угорському завоюванні вони відмовлялися вбачати факт цілковитого підкорення словацьких земель, наголошуючи на сприйнятті давніми слов'янами угорців як своїх гостей.
До кінця XVIII ст. словаки не мали власної літературної мови, а словацька писемність розвивалася в річищі католицької або протестантської літератури. Це сталося внаслідок того, що Контрреформація поділила інтелігенцію на два табори — католиків і протестантів-євангелістів. Так само у двох напрямах відбувався розвиток національної культури та літератури. Однак обидва табори радо зустріли ідеї "освіченого абсолютизму", які на певний час стали їхньою спільною ідейною платформою. Наприклад, "патент про толерантність" давав змогу більшій частині протестантської інтелігенції прилучитися до активної культурної діяльності. У 1785—1787 рр. видавалася перша словацька газета "Прешпорські новини ", а в 1785—1786 рр. — перший словацький часопис "Старе новини литерниго умені".
Початок процесу формування словацької нації та національної культури умовно можна датувати виходом у світ в 1782 р. в Братиславі першого словацького віршованого твору — "Перша книга різних віршів", написаного західнословацьким мовним діалектом. Автор книги — католицький священик Й. Бейза (1755-1836) — в передмові до наступного твору — першого словацького роману "Юнак Рене, пригоди та випробування" (1783), декларуючи принципове ставлення до мовної проблеми, звинувачував пращурів у зраді рідної мови. У своїй творчості Й. Бейза одним із перших рішуче висловився за необхідність відновлення словацьких культурно-мовних традицій.
Першу науково обгрунтовану кодифікацію словацької літературної мови на основі західнословацького діалекту зробив Антон Бернолак (1762-1813). Він народився у північнословацькому місті Орава, здобув освіту в Трнаві та Відні. В 1787 р. вийшли друком його праці "Мовознавчо-критична філологічна розповідь про словацьку писемність", згодом — "Словацька граматика", "Етимологія словацьких слів", "Словацько-чесько-латинсько-німецько-угорський словник". Цими працями вчений заклав під словацьку мову міцні лінгвістичні підвалини й створив умови, необхідні для її різнобічного розвитку.
Варіант словацької літературної мови за граматикою А. Бе-рнолака поширювало "Словацьке вчене товариство", засноване у Трнаві в 1792 р. Головою товариства був А. Бернолак, а секретарем — письменник Ю. Фандлі (1750—1811). У цей час Відень уже став проводити антипросвітницький курс у сфері культури, який підтримала мадярська шляхта, а в Угорському королівстві насаджувалася мадярська мова.
Суспільно-політична ситуація в країні наприкінці XVIII ст. не сприяла плідній роботі "Словацького вченого товариства" . Наступ реакції та ослаблення згуртованості серед членів товариства призвели до припинення його діяльності. Попри наявність багатьох прихильників словацької мови, цей рух поступово занепадає. Проте його значення в розвитку словацького національного руху залишається величезним. А. Бернолак та його послідовники не тільки створили певний варіант літературної словацької мови, вершиною якої стали вірші та переклади Я. Голли (1785-1849), а й сформували концепцію словацького народу як самобутнього етносу.
У свою чергу словацькі протестанти-євангелісти виступали за вживання чеської мови в її ортодоксальному варіанті, канонізованому перекладом "Краліцької біблії" ("біблійщина"). У завершальному вигляді їхні погляди репрезентувала поетична збірка "Муза словацьких гір" (1801), в якій простежується свідоме прагнення поета Ю.Палковича (1768-1850) вписатися до чеського літературного контексту. Інша тенденція простежується в поетичній та історично-філологічній діяльності Б. Табліца (1769—1832), автора праці "Пам'ятки чесько-словацьких поетів, які або народилися в Угорщині, або принаймні в Угорщині жили" (1806-1812). Ця робота фактично доповнювала "Історію чеської мови та літератури" Й. Добровського відомостями про чеськомовну поезію в Словаччині у XVI—XVIII ст. та про внесок словаків у спільну скарбницю літератури, написаної чеською мовою, чим певною мірою відокремлювала словацьке красне письменство від чеського.
Послідовна боротьба словацької протестантської інтелігенції привела до відкриття в 1803 р. при Братиславському євангелічному ліцеї кафедри чехо-словацької мови та літератури, яку очолив письменник, перекладач, видавець, професор Ю. Палкович. Але "біблійщину" вживали здебільшого середні стани словаків, тоді як представники політичної та культурної еліти віддавали перевагу латині.
Найвпливовіші осередки словацької католицької інтелігенції зосереджувалися в Братиславі й Трнаві. У 1784 р. з дозволу Йосифа II в Братиславі був відкритий спеціальний навчальний заклад — Генеральний семінар, у програмі якого передбачалося вивчення священиками словацької мови. Більшість словаків-католиків у повсякденному житті тяжіли до розмовного західнословацького діалекту. Саме католик А. Бернолак кодифікував мовний порядок, що базувався на західнословаць-кому діалекті з багатьма елементами середньословацького. Цей варіант літературної мови, відомий під назвою "бернолаччина", використовувався католиками до середини XIX ст.
Словацьке культурне життя зосереджувалося в різноманітних регіональних об'єднаннях патріотичної інтелігенції. У 1810 р. з ініціативи Б. Табліца виникло "Наукове товариство Банської (гірничопромислової) області", яке до 1832 р. провадило краєзнавчі та етнографічні дослідження, вивчало народні традиції, збирало старовинні рукописи, літературні пам'ятки, ікони, картини тощо. Товариство очолювало боротьбу за підвищення культурного рівня словацького населення, проти забобонів, невігластва, за поширення серед простого люду агрономічних і медичних знань.
Ще більшої ваги набула діяльність "Малоготського наукового товариства" (1808—1842). Коло наукових інтересів його членів було надзвичайно широке — філософія, історія, педагогіка, соціологія, географія, природничі дисципліни тещо. Товариство видавало щорічник, про авторитет якого свідчать численні рецензії на його публікації в окремих австрійських, чеських, німецьких виданнях.
Водночас проти процесу створення та вдосконалення словацької літературної мови виступали такі авторитетні словаки, як поет Ян Коллар (1793—1852), філолог Павел Шафарик (1795—1861) та ін. Всі вони були щиро переконані, що відмова від чеської мови матиме негативні наслідки для створення чесько-словацької єдності й послабить позиції словаків у Габс-бурзькій монархії. Так виникла ідеологія "слов'янської взаємності", обгрунтована видатним словацьким поетом, проповідником євангелічної громади в Пешті, професором археології Віденського університету Я. Колларом. Він створив концепцію "єдиного чехо-словацького племені". Обгрунтування основних ідей теорії духовної єдності всіх слов'ян та їхнього зближення у сфері культури Я. Коллар сформулював у поемі "Донька слави" (1824) й у трактаті "Про літературну взаємність між племенами та наріччями слов'янськими" (1836).