На становлення авангарду в Україні мали вплив культурні зв’язки з Краковом, Мюнхеном, Парижем, де вчилися молоді українські митці. Представниками авангарду були професор Київського художнього інституту Олександр Богомазов (картини “Потяг”, “Базар”), сценограф Олександра Екстер, представники течії кубофутуризму, Михайло Бойчук, Казимир Малевич, Хвостенко-Хвостов (живопис, сценографія), Д. Бурлюк, Анатоль Петрицький (портрет, натюрморт, сценографія). Під впливом свого часу авангардисти створювали також і комуністичні агітки (М. Бойчук, О. Екстер). М. Бойчук мав своїх послідовників-“бойчукістів” 20-х – 30-х років (В. Седлер,, І. Падалка, М. Юнак, О. Павленко), які відносяться до напряму авангардного монументального конструктивізму. Український авангард в живописі вирізнявся колористичним багатством, елементами середньовічної ікони (зокрема символізм чергувань кутів і овалів).
Скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко (1887-1964) з 20-річного віку жив за кордоном (США), завоювавши поряд з Г. Муром всесвітнє визнання. Працював в стилі кубізму (“П’єро-карусель”) та експресіонізму (“Дитина”, “Негритянка”, “Сусанна”). Велику роль надавав символу, асоціації, відносності, уникав конкретності та етнографізму. У його скульптурі присутні мотиви мозаїк Київської Русі (“Рожевий торс на мозаїчному тлі”), барокові мотиви.
В музичній культурі України першої третини ХХ ст. працюють композитори – наступники М. Лисенка – М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць. В Західній Україні монументальні оркестрово-хорові твори пише С. Людкевич. Приступають до творчої праці молодші – Л. Ревуцький, Б. Лятошинський (“батько українського музичного модернізму”), М. Вериківський, Б. Яновський. Якщо впродовж минулого періоду найбільше число творів пишуть у жанрах хорової та вокальної музики, то від середини 20-х років виникають нові жанри симфонії (Ревуцький, Лятошинський, Косенко), опери, кантати (Стеценко, Людкевич, Ревуцький), камерно-інструментальні та фортепіанні твори. Таким чином у композиторській творчості були засвоєні нові жанри, які осмислювалися в контексті загальноєвропейських і національних стильових традицій. Співіснували і взаємозбагачувалися несхожі стилі Ревуцького, Лятошинського. Людкевича, Коляди. Косенка, Барвінського. Їм притаманні пошуки нової тематики і нового мелодичного тематизму, різноманітна розробка народних джерел, принципів драматургії, симфонізація окремих жанрів. Поряд зі збагаченням жанрів збагачувався музично-творчий процес як ціле. Відбувається становлення модерного музикознавства як складової музичної культури у працях М. Грінченка, П. Козицького, Дзбанівського, С. Людкевича, Ф. Колесси.
До авангардного крила в українському мистецтві належав режисер Л. Курбас, художники Меллер, Хвостенко-Хвостов, О. Богомазов, М. Бойчук, М. Семенко, А. Петрицький. Серед течій українського модерну – символізм (сформувався у 1917-1919 рр, “Літературно-критичний альманах”, “Музагет”) – представлений у творчості раннього П. Тичини, Є. Плужника, Д. Загула, Я. Савченка. Символісти пізніше відійшли від цього напряму і пішли шукати нових цінностей у скарбниці нашої багатої і звучної мови. Ультралівизна українських футуристів (“смерть минулому мистецтву”) з її відданістю динаміці нового життя спричинила появу творів, сповнених революційною романтикою (М. Семенко, ревфут-поеми “Тов. Сонце”, “Весна”, “Степ”). Львівські молоді парафутуристи заснували 1927 р. інтелектуальний блок Молодої Всеукраїнської Генерації (ІНТЕБМОВСЕГІЇ), спираючись у творчості на спадщину українських і європейських неоромантиків (А. Рембо, символізм П. Тичини). Крім футуристів, революційно-романтичну тему плекали неоромантики В. Сосюра (“Червона зима”), В. Еллан-Блакитний (“Удари молота і серця”), П. Тичина (“В космічному оркестрі”), М. Бажан, Ю. Яновський, “поет моря”.
Представниками західноукраїнського модерну були Б.-І. Антонич (“Привітання життя”), О. Ольжич (“Ріньє”), Святослав Гординський (народжений в Коломиї) (“Барви і лінії”, “Буруни”, переспів “Слова о полку Ігоревім”), Наталя Лівицька-Холодна (“Вогонь і попіл”), О. Турянський, які продовжили традиції “Молодої Музи”. Західноукраїнська еліта всі питання політичного та соціального характеру ставила в залежність від національного питання про незалежність України. Мав місце відворот від ідей західної демократії як неспроможної і незацікавленої у вирішенні українського питання. У філософсько-політичній галузі слід відзначити поета і керівника ідеологічної служби ОУН О. Ольжича, сина О. Олеся. Ідея національного руху в мистецтві вилилася у проголошення філософського ідеалізму, волі, національної виразності, експресії національного почуття, монументальності: “український націоналізм, опановуючи свідомість та підсвідомість, робить експансію в культуру і створює героїчне мистецтво”. Цей ідеалізм оправдовував варварський потяг до завоювань “доби заліза” і визнавав циклічність епох в історії.
У ділянці кіно найвизначнішим митцем був Олександр Довженко (“Звенигород”, “Земля”). Реформатор театру Лесь Курбас розірвав рамки провінціалізму, зірвав з традицією побутовізму та реалістичного етнографізму, який паралізує творчість і насаджує шаблон. Курбас спирався на символізм і класицизм, а також філософський інтуїтивізм (Анрі Бергсон: чистому розумові самому діяти не під силу, тим більше в мистецькому осягненні світу) і заклав основи “естетичного, рефлексологічного театру”, театру негайного впливу (“Цар Едіп”, “Вертеп” (1918), “Гайдамаки” (1920)). Новий репертуар театру “Березіль” творив М. Куліш (“Народний Малахій”, “Мина Мазайло”).
В архітектурі на початку 1920-х активно поширюється “конструктивний” метод художнього мислення і творчості, який розроблявся насамперед теоретично, а потім і практично зусиллями таких визначних архітекторів, як брати Весніни, М. Гінзбург, А. Буров, І. Фомін та ін. Це архітектура функціоналізму була найбільш поширеною в Європі і світі 1920-30-х років (в Україні – це Дніпрогес, Держпром у Харкові).
Кампанія гонінь на кращі сили української культури почалася під кінець 20-х, коли було засуджено і вислано на Соловки автора філософсько-психологічної прози Валер’яна Підмогильного (романи “Місто”, “Невеличка драма”, оповідання і повісті), Леся Курбаса та репресовано майже всю українську вільну мистецьку творчість. Українська культурно-модерністська традиція у кінці 1920-х була перервана і продовжилася в еміграції творчістю Є. Маланюка. О. Архипенка, М. Бойчука і багатьох інших митців. Причиною нищення авангарду в умовах тоталітарної держави була монополія однієї ідеології, що не допускало природного саморозвитку мистецтва. 1910-20 рр. становлять собою цілу епоху в житті України, її ренесансний злет талантів і обдарувань. Митці й науковці натхненно і наполегливо працювали в мінливих умовах – колоніального підімперського існування, війни, революції і визвольних змагань, в перші, ще сприятливі для розбудови національної культури пореволюційні роки.
У 1930-і роки відбулася деморалізація, дегуманізація в мистецтві, заміна душевної правди політичною формулою, загальнолюдського морального почуття – класовим “чуттям”. Ліва інтелігенція в Україні розстріляна, навіть перший склад спілки письменників ВУСП, примітивізовано, політизовано і схематизовано літературу і мистецтво. Сталінський режим формував індустріальну цивілізацію, підвищив роль промислового міста в культурній системі, надав їй військово-промислового спрямування. Відбувається спрощення цінностей, сайєнтизм, підпорядкування моралі інтересам “класової” влади. Від заходу сприймалися лише техніко-утилітарні результати. Для цього розвивалася освіта, грамотність, медицина, математика, природничі й технічні науки: матеріалознавство, машинознавство.
В часи війни 1939-45 рр. маси сподівалися на Червону армію. Щирі твори письменників і поетів наповнені патріотизмом: “Любіть Україну” В. Сосюри, цикл “Україно моя” А. Малишка, “Україна в огні” О. Довженка. В той самий час у Львові збирається мистецька еліта втікачів від сталінського режиму – А. Любченко, І. Багряний, В. Блавацький, Й. Гірняк, В. і Ф. Кричевські, Т. Осьмачка та інші визначні діячі, що спричинило короткочасний розквіт культури, зокрема в українському театрі. Ідейним результатом перемоги над німецьким тоталітаризмом і японським мілітаризмом світового значення була Декларація прав людини, а не створення соцтабору, як твердила радянська пропаганда. В Україні панують унітарні творчі спілки, розвивається пропагандистське кіно, створюють стандартні мелодрами як прикраси режиму засобами музики і театру, в репертуарі театрів є певна частка класики. “Педагогічна поема” і ”Як гартувалася сталь” – ідеологічні приклади механізмів придушення індивіда через колективну відповідальність (ще більш жорстокими були владні механізми – армія, гулаги).
Від 1940-х років пропаганда оспівує великодержавність Росії, а не інтереси революції. Фальсифікується історія українського народу, на догоду великодержавницькій ідеології псевдонаука твердить, що нації утворилися не внаслідок нових економічних відносин, а що споконвіку була єдина давньоруська нація, тобто давньоросійська. У мистецтві і особливо літературі побутує політизація і оспівування поточних постанов партії. Мистецтво і література України відкотилися далеко назад у порівнянні з багатоманіттям стилів тогочасної Європи. Нове піднесення настало аж у кінці 1950-х – першій половині 1960-х рр. у зв’язку з політичною лібералізацією за часів М. Хрущова.