Головним і єдиним офіційно дозволеним творчим методом, філософією життя 30-50 і пізніших радянських часів був соціалістичний реалізм – продукт духовної еволюції комунізму, поєднаної з міфами примітивної свідомості. Відбувається свідома руйнація витончених культур розгромлених класів, масовізація мистецтва і його примітивізація, пропаганда відчуття недалекого чуда, стимулювання віри в комуністичних пророків. Підтримується психоз і штучне підняттяч оптимістичного духу мас, некритичність свідомості, ентузіазм творчої фантазії, гіперкритичність минулого. За формальними ознаками соцреалізм – це звичайний реалізм у поєднанні з романтичною мрією про соціалізм, з обов’язковим позитивним героєм. Його образи – наче чорно-білі ікони. Зло перебуває в іншому вимірі (в підвалах ЧК). Соцреалізм використовує життєподібні засоби змалювання фальшивого змісту, це вивернута навиворіт релігійна концепція культури, її об’єктом стає соціалістична надреальність, де все – як мусить бути, а не як є.
Головною ідеєю, яка формувала західну культуру ХХ ст., є глибокий інтерес літератури і мистецтва до людської особистості, яка розглядається у найрізноманітніших ракурсах. Прийшло розуміння того, що реальність значно ширша, ніж те, що сприймається почуттєво. Мистецтво ХХ ст. стало засобом розширення уявлень про реальність.
Психологія модернізму виникла у першій половині ХХ ст. і була відбиттям духовної кризи індустріального суспільства. Модернізм як мистецький світогляд виник у зв’язку з відчуженням людини, що виникає в технократичному індустріальному суспільстві, побудованому за принципом супермашинної системи. Модернізм прагнув заново створювати історію культури, критикуючи сайєнтизм, технократизм і позитивізм, на яких ґрунтувалася масова свідомість ХІХ ст. Людина постає самотньою і беззахисною, ніщо її ні до кого і ні до чого не прив’язує (Франц Кафка, Дж. Конрад, Е. М. Ремарк, Е. Хемінгуей). Втрата рівноваги між людиною і природою, життям і мистецтвом, наукою і музикою, культурою і цивілізацією знаходить свій вияв у творах мистецтва. Поряд з ускладненням ракурсів вивчення людини зростає складність форми у різних мистецтвах і її гіпертрофія, зростання ролі прийому у таких масштабах, коли прийом із засобу перетворюється на мету. На зміну органічному образові прийшов конструктивізм текстів як знакових систем. Естетизоване мистецтво частіше ніж в попередню добу звертається до інтелектуальної еліти.
Вічна взаємодія добра і зла, життя і смерті, заперечення “чорно-білого мислення, абсолютних ідей і оцінок, надання переваги відносності, плинності усього в світі” – це свідомість культури ХХ століття. У живописі це виявилося у зникненні прямої перспективи, що виходила з однієї ідеальної точки, в музиці – у відмові від ладу і визнання усіх ступенів звукоряду рівноправними, у письменстві одна подія часто відображається у різному сприйнятті декількох героїв, у поезії утверджується верлібр (вільний вірш) та потік свідомості, в науковій творчості принцип відносності та доповнюваності, що залишає дослідникові право вибору тієї чи іншої системи аксіом, не відмовляючись від інших. У світобаченні акцент перемістився з індивідуальності – на людину як представника людства, пов’язану з космічною нескінченністю світу. Так сприйнята свідомістю космічно взаємопов’язана реальність вимагала у мистецтві жорсткого препарування реальності.
Полістилевість мистецтв першої половини ХХ ст. породила співіснування традиційних, неотрадиційних та модерністських стилів. Мистецтво кіно ХХ ст. відзначено творчістю Ч. Чапліна, С. Ейзенштейна, У. Діснея (мультиплікація), французів Р. Клера, А. Рене, поляка А. Вайди, японця А. Куросави, шведа І. Бергмана. Останньому (екзистенціалістові) належить пунктуальний, майже клінічний аналіз розпаду людських зв’язків (між чоловіком і жінкою, друзями, батьками і дітьми (“Осіння соната”, “Персона”, “Мовчання”, “Сцени з подружнього життя”)). В італійському кінематографі найповніше проявився неореалізм (Р. Росселіні, Л. Віконті, В. Де Сіка, М. Антоніоні, Ф. Фелліні “Ночі Кабірії”, “Солодке життя”, “Дорога” ).
У образотворчому мистецтві Франції існує напрям фовізм (Анрі Матіс, різке протиставлення кольорів і спрощеність форм, “дикунство”), Амадео Модільяні. Експресіонізм представляють бельгієць Джеймс Сенсор, норвежець Едвард Мунк, група “Міст” з Дрездена, об’єднання “Синій вершник”(Оскар Кокошко). В експресіонізмі – жах, безнадія і беззахисність, раціоналістичність.
Кубізм – у Пабло Пікассо (“Авіньйонські дівчата”), нове трактування людських форм: неприродно пласкі, із спотвореними пропорціями, одночасно різні ракурси, фігури жінок ніби складені з окремих геометризованих площин і спрощених об’ємів. “Герніка” – жах, безумство, відчай світу, що йде в небуття. Черепи як символи смерті, хаос руйнування мистецькими засобами деформації. Засновники італійського футуризму вважали, що краса сучасного світу – у фабриках, залізницях, літаках і машинах, швидкості руху. В засобах дисгармонія кольорів, незібраність композиції. Руйнівна ідея футуристів – заклик зруйнувати музеї, вітати війну, мілітаризм та анархію.
Абстракціонізм постає у творах Василя Кандінського, Казимира Малевича – це мистецтво безпредметне, що не має жодного відзвуку дійсності, це чисте, незалежне від матерії духовне життя. В. Кандінський, “Імпровізація” (1912): Кольори і лінії можуть передати внутрішнє невиявлене почуття і передчуття. Жовтий – колір божевілля, синій – поклик у безкраї простори, пробудження потягу до чистого, зелений – символ ідеальної рівноваги, фіолетовий – болюче, згасаюче. Горизонталь – пасивна, жіноча, вертикаль – активна, мужня. Кандінський – останній представник літературно-психологічного символізму, подібно до А. Моро і М. Чюрльоніса, і разом з тим перший художник-абстракціоніст. П. Мондріан (Голландія) – чорні прямі лінії і три чисті кольори – червоний, синій, жовтий (“Композиція”, 1921).
Казимир Малевич – винахідник супрематизму (поєднання імпресіоністичного абстракціонізму Кандінського і геометричного абстракціонізму Мондріана) – чистота відчуттів у композиціях з чорних, червоних і білих квадратів. (Пізніше повернувся до фігуративного живопису в реалістичних традиціях). Абстрактний експресіонізм Джексона Поллока (розкидання фарб на полотно без пензля). 1939 р. на кошти Рокфеллерів засновано у Нью-Йорку Музей сучасного мистецтва.
Сюрреалізм виник на ґрунті дадаїзму (“художнього хуліганства”), інтуїтивізму Анрі Бергсона (пізнання істини можливе лише з допомогою інтуїції, творчість є ірраціональним, містичним актом), психоаналізу З. Фройда, на “психологічному автоматизмі” підсвідомості. Творчість – це диктування думки при відсутності будь-якої естетичної або моральної заклопотаності. В літературі – це Поль Елюар, Луї Арагон, Федеріко Гарсія Лорка. У живописі сюрреалізму головне – це вплив на глядача асоціаціями (Сальвадор Далі), введення у нереальний фантастичний пейзаж предметів нарочито буденних або спотворення реальних до страхітливого образу (“Три сфінкси Бікіні”, “Атомна Леда”, “Передчуття громадянської війни”).
В архітектурі 1920-х рр. панує функціоналізм (В. Ґропіус, Ле Корбюзьє). Музика першої половини ХХ ст. відзначається крайнім різноманіттям стилістичних напрямків і течій, з яких найвідоміші неоромантизм (Г. Малер, С. Рахманінов), неокласицизм (Пауль Гіндеміт, Ф. Бузоні, С. Прокоф’єв, Б. Бріттен), “нова фольклорна хвиля” (Б. Барток), неоімпресіонізм (О. Мессіан), експресіонізм (А. Шенберг, А. Веберн, А. Берг). Різні стильові напрями і національні ознаки поєднали у своїй музиці великі композитори ХХ ст. І. Стравінський і Д. Шостакович. Так звану авангардну “конкретну” музику писали П. Булез, П. Шеффер, А. Жоліве. Композитори пишуть у системах додекафонії і пуантилізму, використовують сонористичні ефекти – нерозчленовані у часі злиті звукові комплекси, “надтембри”, “сонори”. У соноризмі сама тривалість звуку в часі, моменти барвистості, переходу, переливання одного звукового ряду або тону в інший мають певне виразове значення (В. Кіллар, В. Лютославський, К. Пендерецький). Пошуки часто не давали великих мистецьких результатів, але позитивом було розширення палітри звукових засобів, нарощування композиторської техніки. Значно поширився і художньо збагатився негритянський джаз.
У літературі західного модернізму яскравим виявом був роман Джеймса Джойса “Улліс” (1922). Письменник збагатив техніку роману прийомом “потоку свідомості”, багатомовністю, багатожанровістю, елементами пародіювання, поєднання реалістичності з міфологічною символікою. Ідею стоїцизму мужньої особистості втілив Альбер Камю у “Міфі про Сізіфа” (“Справи підуть набагато краще, коли назавжди буде покладено край надії”). Ґілберт Честертон, автор хороших детективних новел, писав: “щоб сильно радіти, досить простого буття. Все буття є прекрасне у порівнянні з небуттям” (1936). Внаслідок радянської пропаганди багато визначних мислителів були обмануті і зверталися з надією до радянських духовних цінностей (Р. Роллан, А. Франс, Т. Манн, Б. Брехт).
Література антитоталітаризму: Дж. Оруелл “1984”, Семюель Коен “Великий терор”, Оскар Гакслі “О чудовий новий світ”, Вільям Голідінґ “Повелитель мух”. Національна ідея, деякою мірою дискредитована німецьким націонал-соціалізмом, змагалася з ідеєю загально-гуманітарних інтернаціональних вартостей (К. Поппер, Т. Манн, В. Фолкнер). Фолкнер писав: ”якщо дух націоналізму проникає в літературу, вона перестає бути літературою... Люди повинні бути насамперед людьми”. На нашу думку, ця думка може бути слушною, якщо під націоналізмом письменник розумів великонаціональний шовінізм, а не патріотизм поневоленої нації.