Наприклад: виконати зіскок дугою з турніка (низького) через натягнуту стрічку(скакалку); на брусах виконати мах вперед і торкнутись носками ніг підвішеного предмета (м’яч, поролон); під час виконання вправ двома ногами утримувати листок паперу стопами ніг, щоб визначити фази руху, в які розводяться ноги.
Цей етап передбачає вдосконалення рухових дій в умовах його практичного застосування. Тут вирішуються такі рухові завдання:
– закріпити навик володіння технікою гімнастичної вправи;
– розширити діапазон варіативності техніки вправи для доцільного виконання її в різних умовах і при максимальних проявах фізичних якостей;
– завершити індивідуалізацію техніки виконання вправи відповідно до ступеня розвитку індивідуальних здібностей. Створена й уточнена на попередньому етапі автоматизована система рухів ще не володіє стійкістю до різних несприятливих чинників (втома, зміна зовнішніх умов – якість приладів, їх розміщення тощо). На цьому етапі передбачається закріплення сформованого динамічного стереотипу, котрий лежить в основі рухового навику, і разом з тим збільшення його рухомості – для можливого пристосування вивчених дій до різних змін зовнішніх умов.
Динамічний стереотип, якому відповідає руховий стереотип, характеризується тим, що в певних умовах учень (гімнаст) виконує дії однаково правильно.
Завдяки поступовому утворенню й ускладненню умовно-рефлекторних зв’язків, дії поступово стають наочнішими, досконалішими. Такий ступінь оволодіння рухами часто називають автоматизованим (закріпленим) навиком. Властивим для закріпленого навику є те, що виконання однієї деталі руху рефлекторно викликає виконання наступної. При чому навіть найвищий ступінь автоматизації руху не знижує провідної ролі свідомого контролю з боку учня. В цьому легко переконатися під час виконання будь-якої добре засвоєної вправи. Так, наприклад, гімнаст, виконавши вже закріплену вправу, завжди зможе до найменших подробиць проаналізувати всі дії. Навіть більше: якщо в процесі виконання вправи допущені незначні відхилення від правильного виконання, то він під час виконання вправи встигає проаналізувати свої дії і внести відповідні поправки (в напрямку швидкості переміщення тіла і окремих його частин, в прикладанні м’язових зусиль і т. п.).
Закріплення рухового навику тісно пов’язане з вирішенням іншого завдання – стабілізацією руху. Це не що інше, як уміння протистояти під час виконання вправи впливові зовнішніх і внутрішніх чинників, що заважають її правильному засвоєнню. Якщо на початку закріплення вправи гімнаст може достатньо точно виконати її тільки за певних умов (у звичному залі, на звичних приладах тощо), то після стабілізації рухового навику умови, за яких виконують вправу, не мають значення. Незвичні умови змагань, наприклад, не збивають гімнаста, і він успішно справляється з виконанням вправ.
Гімнастичні вправи стандартного типу і з помірно вираженою варіативністю закріплюють методами стандартно-повторної вправи. В міру закріплення навику повторення рухів може проходити в різноманітних з’єднаннях (зв’язках) з іншими вправами і за зміни умов. Дії варіативного типу закріплюються методами повторно-перемінної вправи, де відносно стандартне відтворення технічного прийому поєднується спочатку з обмеженою, а потім з більш значною зміною умов рухової діяльності.
Варіативність руху досягається його багаторазовим відтворенням у різних умовах, коли він має виконуватись зі зміною деталей кінематичної, динамічної та ритмічної характеристики руху. Це може відбуватись за:
– ускладнення зовнішніх умов (гнучкість жердин або грифу турніка, обмеження простору дії тощо);
– зміни у фізичному і психічному стані учня (втома, відвернення уваги, хвилювання або на тлі інших емоцій);
– наявності різноманітних з’єднань (зв’язок) з різними гімнастичними елементами, а також і в таких з’єднаннях, де виникає необхідність побороти вплив негативного переносу навику (рондат, фляк, сальто назад у групуванні);
– зростання фізичних зусиль (з різних вихідних положень, у складне кінцеве положення, підйом махом вперед в упор кутом на кільцях).
Етап закріплення та вдосконалення рухових дій характеризується органічним злиттям процесів уточнення техніки гімнастичних вправ і виховання фізичних якостей, котрі забезпечують максимальну ефективність дій. Це особливо чітко спостерігається в процесі спортивного тренування.
Сьогоднішній розвиток спортивної гімнастики і чітко виражена тенденція до безперервного зростання складності вправ і вимог до їх виконання, вимагає пошуку методичних підходів, які б виходили з ідеї одночасного впливу як на структуру вправи, так і на фізичні якості, котрі забезпечують успішне її виконання. Такий підхід виражається “методом поєднаного впливу”. Наприклад, удосконалюючи виконання колових рухів двома ногами на коні, гімнаст використовує додаткове обтяження (ноги взуті в кросівки, кеди або на стопах ніг закріплений відповідний вантаж), котре не порушує основну техніку вправи і, тим самим, сприяє розвиткові швидкісно-силових здібностей.
Отже, різноманітний методичний підхід дає можливість добитись впевненого і стабільного виконання вправи і збереження цього стану на тривалий час.
Тривалість збереження навику залежить від індивідуальних можливостей учня, його здібностей, від складності й частоти повторень вправи. Тому, а особливо в процесі спортивного тренування, рекомендується: включати вивчені елементи до спеціальної розминки на приладах, повторювати їх деяку кількість разів після вирішення головних завдань, а інколи і раз на тиждень проводити тренувальне заняття, присвячене раніше вивченим елементам, котрі в майбутньому ще будуть потрібні.
Гнучкий підхід у застосуванні різноманітних методичних прийомів забезпечує стабільність у засвоєнні вправ. Тому, крім прийомів, які застосовувались під час розучування, використовують прийоми, котрі стимулюють краще виконання вправи. Серед них – орієнтири, які допомагатимуть не тільки засвоювати техніку, але й удосконалювати її. Ефективне застосування орієнтирів стимулює найкраще виконання елементу. Наприклад, учень задовільно виконує стрибок, зігнувши ноги, через коня в довжину, і необхідно збільшити амплітуду замаху. В цьому випадку викладач використовує скакалку (мотузку, гумовий джгут) як орієнтир. Він буде поступово піднімати її перед приладом до такої висоти, котра дозволить учневі досягти раціональнішого замаху. Варіативність руху досягається то підвищенням висоти розміщення орієнтиру, то її зниженням.
Поряд з такими суто технічними формами стимулювання кращого виконання вправ у практиці роботи застосовують й інші – педагогічні прийоми, в основі яких лежать фізіологічні закономірності. Відомо, що емоції створюють умови, котрі полегшують проведення нервових імпульсів і, тим самим, допомагають виникненню різноманітних зв’язків між окремими сенсорними (чутливими) системами, між внутрішніми органами і руховим апаратом. Високий рівень емоційного стану учнів дозволяє краще засвоювати вправи. Підвищення емоційної кривої в процесі заняття досягається не тільки завдяки вдалому оволодінню вправою, але й за допомогою похвали, а часом і навпаки – поганої оцінки за виконану вправу (“похвала” і “покарання”). Інколи викладачі надмірно використовують додаткові подразники: вони або завжди хвалять учнів, або завжди применшують їх успіхи – незалежно від істинної якості виконання вправи. Такий підхід до справи недоцільний. Уміле використання так званих додаткових подразників допоможе підтримати відповідний настрій учнів і, як наслідок, створить необхідні умови для відмінного оволодіння вправою.
Значною мірою стимулює краще виконання вправи і такий прийом як періодична зміна костюма. Гімнасти, зазвичай, тренуються в звичайному для себе одязі (труси, майка або футболка). Якщо інколи проводити заняття в одязі, котрий передбачений правилами змагань, то якість виконання вправ покращується. Навіть одягнуті на ноги білі шкарпетки, є стимулюючим чинником чистоти і легкості виконання вправ.
Успіх у виконанні багатьох вправ залежить також від здатності організму учня створювати необхідний енергетичний потенціал. Якщо гімнаст не може відмінно виконати засвоєний елемент, тому що не вміє створювати відповідний енергетичний запас, не управляє в достатній мірі енергетичними витратами, то його можна попередньо орієнтувати на виконання ще складнішого елементу, подібного за структурою, тобто застосовувати прийом “переорієнтації”: наприклад, гімнасту, котрий задовільно виконує підйом переворотом на кільцях, пропонується зробити його в стійку на руках; в результаті, якщо ця вправа в стійку не вийде, то сам підйом переворотом в упор буде виконаний набагато краще.
Вирішуючи завдання удосконалення рухових навиків, необхідно не тільки стимулювати краще виконання елементів у стандартних умовах, але й привчити гімнастів виконувати їх у незвичних умовах. Залежно від зміни умов, руховий навик удосконалюється шляхом застосування низки методичних прийомів. Найважливіші з них такі:
1) зміна висоти приладу, на якому виконується вправа;
2) перестановка приладів на інші місця;
3) з’єднання даного елементу з іншими вправами;
4) включення гімнастичного елементу, який вивчається, до різних комбінацій;
5) виконання вправи на приладах різної якості (це можна застосовувати лише тоді, коли учень досконало володіє вправою);
6) виконання вправи на тренуваннях, які проводяться в незвичних умовах, в незвичній обстановці (в присутності глядачів).
Таким чином, етапи розучування гімнастичних вправ розглядаються як єдиний і неподільний процес. Всі умовно виділені етапи, взаємопов’язані, і між ними не існує чітко виражених меж і переходів. Ці етапи, як правило, стикуються і накладаються один на одного, тобто кожен наступний починається на тлі попереднього. Загальна мета процесу навчання виражена в досконалості виконання рухових дій, результатом котрої є гармонійний завершений рух.