Реферат
на тему:
Західноєвропейська класична музика
До XVII ст. в Західній Європі намічалося дві лінії розвитку музики — церковна і світська. Церковна музика розвивалася спочатку у вигляді одноголосних, а потім у вигляді поліфонічних 1 хорів.
В народі і серед дворянства-рицарства широко розвивалось пісенне мистецтво. Від раннього середньовіччя (VIII—IX ст.) доходять до нас зразки народної музики, яка звичайно зазнавала гонінь з боку церкви і пануючого тоді класу дворянства. Більшість зразків, що дійшли до нас, збереглися здебільшого у вигляді текстів, музика ж майже не записувалась. Пояснити це можна тим, що в ті часи музичне письмо знали переважно монахи, які не записували мелодії народних («гріховних») пісень. Багато текстів пісень і частково музика дійшли до нас від епохи хрестових походів. Складали ці пісні мандрівні музиканти — рицарі-трубадури, трувери, міннезінгери, народні співаки — менестрелі та шпільмани. Їм мистецтво, дуже різноманітне за змістом, але завжди мелодійне, зрозуміле і любиме в народі, часто зазнавало нападок і заборони з боку представників церкви. Воно справляло благотворний вплив на розвиток музичного мистецтва, тому що вносило здоровий, свіжий струмінь і в церковну музику.
Поступово світська музика набуває все більшого значення. Композитори складають не тільки церковну музику, але й різноманітні за тематикою світські багатоголосні пісні. Розвивається і інструментальна музика. У XV—XVI ст. улюбленим інструментом стає лютня (струнно-щипковий інструмент)!. На ній виконуються різноманітні танці і варіації на народні мелодії. З XVII ст. лютню витісняють клавішні інструменти — клавесин, клавічембало, клавікорди — інструменти струнні, але вже з клавіатурою, на яких можна було грати двома руками одночасно, виконуючи мелодію і акомпанемент. Цей інструмент стає найпоширенішим, будучи водночас і сольним і обов'язковим учасником оркестру, який також формується в XVII ст. завдяки поширенню
Особливо широкий і бурхливий розвиток світської вокальної (опери, кантати) та інструментальної музики відноситься до епохи Відродження.
У музиці, в якій до кінця XVII ст. панує поліфонічний стиль, виявляються все більші суперечності між ліричним або драматичним змістом і поліфонією, коли від однієї особи обов'язково співає хор.
Поряд з поліфонією почала розвиватися музика, в якій виділяється одна провідна мелодія, що супроводжується гармонійним акомпанементом. Така музика називається гомофонно-гармонічною 1. Цей стиль пов'язаний головним чином з народженням і розвитком опери.
Оперна музика в XVII і XVIII ст. На протязі XVII і XVIII ст. опера проходить складний шлях розвитку. Спочатку це була суворо речитативна музика; поступово в неї вводять арії, хори; зростає значення оркестру. Тематика опер спочатку була пов'язана з античною міфологією. В дальшому, до кінця XVIII ст., ця тематика продовжує домінувати, але іноді в опері з'являються історичні і побутові сюжети. У міфологічних же операх все більше впроваджується віртуозний стиль, при якому змісту опери не надавалося великого значення. Вся увага була звернена на зовнішні вокальні і сценічні ефекти.
На початку XVIII ст. з'являється новий тип опери на побутові сюжети, часто сентиментальні, іноді з елементами сатири, комізму, з широким використанням речитативу та народної мелодики. В ній відсутні віртуозні арії. Ця опера в Італії дістає назву опери-буфф, тобто комічної (наприклад, «Служниця пані» Перголезі). Міфологічна опера на противагу опері-буфф називається «серіа» (серйозна).
Те ж саме відбувається у Франції в середині XVIII ст. Опера на побутові теми з розмовними вставками дістає назву «комічної». Розвивається боротьба за простість, життєвість, драматизм опери. Широко використовується в ній народна пісня.
Творцем нового типу опери був Глюк (1714—1787 pp.). Новий тип опери був близький до сучасної опери, тому що простота і природність поєднувалися в ній з драматизмом. Написавши свою знамениту оперу «Орфей», Глюк цим самим підготовив реформу оперного мистецтва і остаточно здійснив її в своїх останніх творах. Глюк справив величезний вплив на наступний розвиток оперного мистецтва.
У XVIII ст. Моцарт створює опери з широкою, різноманітною тематикою, насиченою глибоким змістом. Його опери можна назвати реалістичними.
Опера в XIX ст. Шляхи розвитку опери в XIX ст. дуже різноманітні. В Італії на початку XIX ст. найбільшим оперним композитором був Россіні (1792—1868 pp.). Кращими його творами є опери «Севільський цирульник» і «ІВільгельм Телль».
Опера «Севільський цирульник», так само як і опера Моцарта «Весілля Фігаро», написана на сюжет Бомарше. В яскравих музичних образах в опері показано веселого, спритного, вдалого цирульника Фігаро. В опері гостро висміяно представника духовенства продажного Дона Базіліо. Музика опери сповнена гумору, життєрадісності. Вся опера відбувається в стрімкому темпі. «Севільський цирульник» є однією з найпопулярніших опер.
Опера «Вільгельм Телль» основана на легенді з епохи боротьби швейцарського народу за свою свободу. Цікаві в ній народні сцени, картини природи, побуту, характерна народна мелодика.
У Німеччині найбільшими оперними композиторами були Вебер, автор опери «Чарівний стрілець», і Вагнер, автор опер «Лоенгрін», «Тангейзер», «Перстень Нібелунгів» та ін.
У другій половині XIX ст. провідну роль в оперному мистецтві відіграють італійський композитор Джузеппе Верді і французький композитор Жорж Бізе.
Джузеппе Верді (1813—1901 pp.) є одним з найулюбленіших і найпопулярніших оперних композиторів, його музика мелодійна, доступна, щира. Сюжети Верді, як правило, брав з життя. Найпопулярнішими його операми є «Травіата», «Ріголетто» та «Аїда».
По шляху, наміченому композиторами Россіні, Верді та Бізе, пішли і кращі представники оперного мистецтва XIX і початку XX ст. До них належать французькі композитори: Гуно, автор опери «Фауст», Деліб, автор опери «Лакме», чеський композитор Сметана, автор опери «Продана наречена», італійські композитори Пуччіні, автор опер «Мадам Баттерфляй», або «Чіо-Чіо-сан», «Богема» і «Флорія Тоска», Леонковалло, автор опери «Паяци», польський композитор Монюшко, автор опери «Галька», та ін.
Інструментальна музика. Розвиток гомофонно-гармонічного стилю викликав у XVII ст. піднесення інструментальної музики. Великого значення набуває клавесин 1, який стає обов'язковим інструментом в' опері і оркестрі. Клавесин набув великого і самостійного значення особливо в другій половині XVII і XVIII ст. Група французьких композиторів створює особливий клавесин-ний стиль. На ньому часто грають образну музику («Зозуля» Ла-кена, «Закоханий соловей» Куперена, «Курка» Рамо), а також музику на танцювальні теми — гавоти, ригодони, менуети. Для цього стилю характерні велика кількість прикрас, простота будови, ясність викладу. Твори цього стилю написані у вигляді невеликих п'єс і відбивають так званий «галантний стиль» XVIII ст. Найвидатнішими представниками цього стилю є Франсуа Куперен, Рамо та ін. В Італії найвизначнішим клавесиністом був Доменіко Скарлатті, який написав багато сонат з глибшим змістом і складнішою технікою, ніж у французьких клавесиністів.
У XVII і XVIII ст. великого розвитку набуває скрипічне мистецтво. Для скрипки пишуться концерти, сонати. Надзвичайно високо підноситься виконавська майстерність в Італії, з'являються чудові віртуози-композитори (Вівальді, Тартіні, Кореллі) і видатні скрипкові майстри (Страдіваріус, Аматі, Гварнері), інструменти яких досі ціняться як скарби. Скрипки цих майстрів, що є в Радянському Союзі, надані кращим радянським скрипалям.
У першій половині XIX ст. велику славу здобуває італійський скрипаль-віртуоз і композитор Ніколо Паганіні. його виконавська майстерність і творчість справили великий вплив на наступний розвиток інструментальної музики.
У XVII ст. поряд з розвитком нового гомофонічного стилю продовжує розвиватися поліфонія, переважно в церковній хоровій та органній 1 музиці. Для органа пишуть твори і недуховного змісту — фуги 2, прелюдії, фантазії-токкати. Кращі твори для органа відзначаються глибиною змісту, піднесеністю, часто віртуозністю.
У першій половині XVIII ст. поліфонічне музичне мистецтво досягає своєї вершини у геніальній творчості композитора Баха (1685—1750 pp.) 3. Він написав велику кількість визначних творів для органа, оркестру, хору, клавесина і скрипки. Творчість його відзначається незвичайною глибиною, суворою величністю і в той же час емоціональністю і мелодійністю. Найбільш відомі з його творів є 48 прелюдій і фуг в двох томах для клавесина, а також фантазії і фуги для органа, сонати для скрипки, концерти, меси та ін.
Свого розвитку гомофонно-гармонічний стиль досяг в інструментальній музиці австрійського композитора Йосифа Гайдна (1732—1809 pp.). Гайдн написав більше ста симфоній, понад вісімдесят струнних квартетів, близько двадцяти опер, багато концертів, сонат і т. д. Вся його музика тісно пов'язана з народною піснею — австрійською, іноді угорською, з піснею південнослов'янських народів. Саме Гайдн встановив класичний тип симфонії, сонати, концерту, квартету, які слідом за ним розвивають Моцарт, Бетховен та інші композитори аж до наших днів.
У XIX ст. поряд з симфоніями, сонатами у ряду великих композиторів, зокрема в так званих романтиків, провідним жанром є порівняно невеликі твори ліричного, а іноді й танцювального характеру. Для творчості композиторів-романтиків характерні елементи фантастики, казковості, образності, програмності. їх твори часто близькі до народної тематики, до природи. Невеликі їх твори нерідко об'єднуються якою-небудь спільною ідеєю і становлять цикл. Такі фортепіанні цикли Шумана «Карнавал», «Метелики» і цикли пісень «Любов поета», «Мірти» та ін.; Шуберта — «Прекрасна мельничиха», «Зимовий шлях»; Гріга — «Поетичні картинки» (шість фортепіанних п'єс) і т. д. Найбільшими представниками цього напряму є Шуберт, Мендельсон 1, Шуман, Шопен, Гріг, Дворжак 2, Ліст.