Художні образи живопису створюються за допомогою малюнка, кольору, світлотіні, колориту і перспективи. Важливу роль відіграє і композиція (лат. Compositio – складання, розміщення) – побудова художнього твору, співвідношення окремих частин і елементів, що зумовлені його ідейно-образним змістом, характером і призначенням. Техніка живопису (накладання фарб, закріплення на поверхні, різноманітна). Найбільш поширені фарби олійні, клейові, воскові (енкаустика). В монументальному живописі найчастіше застосовують мозаїку, фреску. У станковому, крім олії, - акварель, гуаш, пастель.
Мозаїка (франц. Mosaique, італ. - moseico, лат. musivym, буквально – призначене музам) – це орнаментальні композиції, виконані з природних елементів, емальних, керамічних плиток, емальною (нім. Smapte, італ. Smalto – емаль) – називають кольорове непрозоре скло у вигляді невеликих кубиків, або пластинок, яке застосовується для виготовлення мозаїк. З ІІ тис. до н.е. відома фреска (італ. Fresco, буквально – свічний) – техніка живопису фарбами (водяними або вапняному молоці) по свіжій штукатурці. Темпера (італ. Tempera – фарби для живопису, в яких сполучною речовиною є натуральні (з води та яєчного жовтка) або штучні (водяний розчин клен з олією) емульсії.
У мистецтві Стародавнього Єгипту застосовується акварель (італ. Acquerello, від лат. Aqua – вода) фарба, що розводиться водою. У західноєвропейському та українському мистецтві акварель застосовується з ХV ст.. Фарби, розтерті на воді з олеєм і домішкою білила, мають назву – гуаш (франц. Pastel, з італ. Pastelo від pasta – тісто) означає малювання кольоровими олівцями, виготовленими з сухих, порошкоподібних тонко тертих барвників з домішкою скріплюючих або розбілюючих речовин (клей, крейда, гіпс, тальк тощо).
Наприкінці ХVІ ст. поряд з традиційним іконописом, з’являються нові жанри: портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу. Провідне місце в житті тодішнього суспільства посів жанр портрета, розвиток якого розпочався з донаторських та надгробних зображень. Цей вид портрета був досить поширеним в українському мистецтві. Портрет Яна Рорбурта, Костянтина Корнякта. Найпопулярнішим був портрет світського призначення, спочатку погрудний, згодом у повний зріст. Невеликого формату ранні портрети об’єднані органічно цілим ренесансним сприйняттям людини. У таких портретах переплелися впливи західноєвропейського мистецтва з традиціями українського живопису, якому належить провідна роль.
Існують такі види живопису як живопис гуашшю, аквареллю, олійними фарбами, темпера.
Акварель – походить від латинського слова “aqua”,що означає вода, акварель це фарба, яка розводиться водою. Прозорість – основна її ознака і головна цінність. Саме вона надає легкість акварельному живопису.
Колір акварелі великою мірою залежить від паперу, на якому малюємо. Перед тим, як почати робота з аквареллю, фарби лід злегка намочити чистою водою. Тоді вони трохи розбухають і легко набираються на пензель. Потрібний колір підбирається на палітрі. Вона потрібна бути волого, щоб усі кольори на ній виглядали так, як на папері.
Малюють завжди рідко розведеною фарбою. Малюючи аквареллю пензель добре змочують.
Майбутньому акварельному малюнку дуже шкодить зловживання гумкою. На потертій гумкою папір погано лягає фарба, зникає свіжість і чистота кольору. Найкраще працювати на цупкому рисувальному папері із зернистою поверхнею, типу ватмана, на деяких сортах паперу погано тримається вода. У такому разі його легко і акуратно зволожують мокрою ваткою або пензлем. Папір слід змочувати тоді, коли на нього вже нанесено малюнок олівцем.
Основні інструменти для роботи аквареллю – це м’які пензлі. Їх виготовляють із шерсті білки, борсука, а найкращі пензлі каюнкові. Акварельні пензлі переважно круглої форми. Для роботи найкраще пензлі 2-3 товщини. Набираючи пензлі фарбою, тримаємо його похило.
Добре насиченим пензлем рухаючи його по горизонталі зафарбовуємо аркуш. Треба стежити, щоб фарба не просихала і маски плавно зливалися. Залишивши поверхню струшуємо пензель і забираємо ним зайву фарбу
Переходити від світлого до темного тону (чи навпаки) можна поступовим або ступінчатим підсиленням кольору. Щоб поступово розслабити колір робимо так. Розводимо достатню кількість фарби одного кольору і починаємо замальовувати площу. Потім вводимо у розведену фарбу трохи води. Повторивши це кілька разів, дістаємо плавний перехід від темного до світлого кольору. А щоб підсилити тон, робимо навпаки: у великій кількості води розводимо трохи фарби і малюючи, поступово добавляємо до розчину фарби.
Змішування фарби – важлива справа для аквареліста. Це роблять як на палітрі так і на малюнку. Підгодовувавши на палітрі суміш двох-трьох кольорів, накладають вже готову фарбу. А на малюнку потрібний колір дістають накладанням одного шару фарби на інший, уже просушений.
Живопис “по мокрому” ґрунтується на властивості води розчиняти в собі фарби.
Під час роботи “по мокрому” папір повинен бути весь час вологим. Для цього аркуш паперу зволожуємо ватним тампоном. Коли папір великий, то потрібно забезпечити тривалу вологість паперу. Робиться це так: на рисувальну дошку натягуємо старе чисте полотно так, щоб ніде не було складок. Намочуємо полотно водою, накладаємо на нього папір рисунок до полотна і змочуємо весь аркуш із зворотного боку. Після цього обережно повертаємо його до мокрого полотна, і той бік, що з рисунком, теж акуратно зволожуємо. Коли утворюються повітряні пухирці то папір слід “відтягнути”, погладжуючи рукою від центра дошки до країв. Фарби для малювання “по мокрому” розводять густіше, ніж для роботи “по сухому”, оскільки частина води вже є на папері. Художник сам регулює нахил дошки.
Гуаш – відома з давнього часу. Назва “гуаш” походить з італійської мови, в перекладі означає “водяна фарба”.
На відміну від акварелі гуашеві фарби не прозорі. Їх виготовляють на рослинних клеях (вишневий, пригарабік, трагатан), з домішкою білила, в наслідок чого фарби, висихаючи, стають матовими, їх тон світлішає.
Гуаш, як і акварель розводять водою. Можна наносити один шар фарби та інший для виправлення помилок. Верхній мазок повністю перекриватиме нижній. Проте не слід робити дуже густих і товстих мазків, бо вони легко розтріскуються і відпадають.
Техніка гуаші дає можливість користуватися різноманітними прийомами: класти мазки за формою, горизонтально чи пунктирно, комбінувати тонкий шар фарби і товстий мазок тощо.
У образотворчому мистецтві виділяють такі напрямки як: історичний (зображаються історично-значущі події), побутовий (сцени будденого життя), батальний (військові сутички), портрет (зображення людини), натюрморт (композиція, яка складається з фруктів, рідше – з овочів та інших продуктів чи столових предметів), пейзаж (зображення лоно природи) тощо. Кожний з цих напрямків мав своїх неперевершених майстрів, вимагає особливих підходів та технік виконання.
Список використаної літератури
1. Виппер Б. Р., Статті про мистецтво. - М., 1990.
2. Загальна історія мистецтв, т. 1—6, М., 1986—86.
3. Загальна історія архітектури. Короткий курс, т. 1—2, М., 1988—63.
4. Молева Н., Скульптура. Нариси закордонної скульптури, М., 1990.