РЕФЕРАТ
на тему:
Традиції – як елемент культури
Виробляючи своє, запозичуючи щось у сусідів та акумулюючи його, народ поступово формує так звану національну традицію.
Традиція — це, власне, те, що передається у спадок майбутнім поколінням. Російською мовою буквальний переклад з латинської traditio більш точний: "предание", українською ж — "переказ" — більш звужене.
Національні особливості уявлень про красу тісно пов'язані з конкретними місцевими умовами, що яскраво простежується на прикладі архітектури. Традиційне житло різних регіонів максимально адаптоване до кліматичних і природних умов, а також видів діяльності. Кочові племена і кочові народи користуються мобільним житлом: на Півночі — це яранга з крутими схилами стін — багато снігу, у Середній Азії — юрта з плоскою покрівлею — дощів і снігу майже немає. У лісовій місцевості житло будували з дерева, у гірській — із каменю, а у степових регіонах, де не було ні першого, ні другого, — із глиняних вальків. Будівельний матеріал диктував конструктивні особливості, форму, оздоблення. Традиції зведення житла передавались із покоління в покоління, відбувалась їх естетизація; люди звикали до свого житла, і воно видавалось їм єдино красивим. Навіть пізніше, коли збільшився арсенал будівельних матеріалів і замість глини та дерева почали використовувати цеглу, у зведенні споруд продовжували зберігатись попередньо нароблені форми, оскільки вони вважалися природними, відповідали смакам місцевого народу і визначали стиль певної місцевості. Отже, художнє з самого початку зливалося з національним, традиційним, народним, ставало виразником етнічного.
Одним із чинників визначення національної, етнічної культури є традиції народної художньої творчості. Чим вищий рівень розвитку і технізації суспільства, тим швидше і безповоротніше зникає з побуту і вжитку народна творчість. Сьогодні в Європі, як і в розвиненій Америці, традиції народної художньої творчості практично зникли. Цьому сприяв розвиток виробництва, поліграфічних послуг, а особливо — засобів масової інформації, зокрема телебачення. Наприклад, зараз в Україні національна народна традиція активно витісняється західними зразками маскультури найнижчого гатунку. Технологічний процес з україно- та російськомовного переходить на англомовний, що негативно позначається на лексиці як технічної, так і творчої інтелігенції. Різко зменшились тиражі україномовної літератури, на що звернули увагу і забили тривогу письменники, бо для них це проблема творчого життя чи смерті, буквально фізичного існування та можливості реалізуватися. Адже сумнівно, що хтось читатиме літературні твори, окрім фахівців, мовою, якою не користується суспільство в державі.
Історія засвідчує: жодна мова не жила, не живе і не житиме вічно. Сьогодні у світі багато мертвих мов, зокрема старогрецька, староіндійська, староєврейська, латинська, староруська та староукраїнська. Адже народи, які користувалися в давні часи цими мовами, нині живуть і розвиваються в нових історичних реаліях і відповідному мовному еквіваленті.
До першої чверті XX ст. визначальною була теза про те, що мова є провідною ланкою, яка об'єднує народ. Однак сьогодні наукові дослідження довели, що мова є дуже важливою, але не вирішальною складовою того, що націю робить нацією, а народ — народом. Насамперед це стереотип поведінки, способу життя, що традиційно склався з урахуванням особливостей ландшафту, середовища, які формують і виробляють у процесі пристосування ті неповторні звичаї і психологічний еквівалент, що вирізняють певний народ серед інших.
На розвиток культурних процесів нації впливають також інокультурні надбання. Визначаючи повноту культурної спадщини народу, варто звертати увагу на те, чому були витіснені аборигенні надбання. Як приклад розглянемо територію України. У X—XI ст. теремну шатрову архітектуру витіснила візантійська, було знищено скульптуру; християнство забороняло народне музикування, скомороство, танці, хороводи, пісні; у живопису заохочувався лише візантієподібний напрямок. З прийняттям християнства у Київській Русі була ліквідована протодемократична система і натомість введена жорстко уніфікована авторитарна. Щоправда, деякі вчені, навіть такого високого рівня, як академік Д. Лихачев, не хотіли чи не змогли побачити згуби, яку завдало християнство слов'янській культурі.
Провідним у теорії етносу стало питання про етнічну цілісність на інтелектуальному, духовному і політичному рівнях. У визначенні місця, ролі та значення етнічного в сучасному світі, виробленні загальнолюдських цінностей, консолідації людства як цілісного феномена підвищилась роль особистостей і невеликих груп.
Кожний етнос — явище унікальне і соціальна безцінне. Це соціуми, які об'єднуються навколо ідей позитивного ряду. На таких стрижневих ідеях базуються провідні лінії розвитку етнокультурного процесу народів, націй. Часто ці ідеї виводяться на вищі ща-белі й сакралізуються (від лат. sakrum — священне), тобто предмети, речі, явища наділяються "священним" змістом і підпорядковуються політичним і громадським інститутам, догматизуються в соціальній і науковій думці, вводяться як обов'язковий атрибут у культуру та мистецтво, релігію. Символом у сакральному може виступати звичайне для певного часу явище чи церемонія, у результаті якої життєва колізія набуває "значущості". Наприклад, страта Ісуса Христа разом із двома злодіями на хресті для початку нової ери була звичайним явищем для Римської імперії, а з часом переросла в один із провідних символів християнства. Поряд з теологічним визначенням сакрального і світські вчені присвятили його вивченню багато уваги. Так, Е. Дюркгейм виводив ідею священного як діалектично-природну основу людського буття, громадську колективістську сутність, яка протистоїть індивідуалістичному, егоїстичному існуванню.
Кожний період історії виробляє свої форми і методи сакралізації явищ — як природних, так і суспільних. Чим вище рівень розвитку суспільства, тим більше розмежовуються розуміння і сприйняття сакралізації. У кризових ситуаціях завжди знаходяться люди, які намагаються сакралізувати минуле, зокрема релігійні постулати, і видавати їх як єдино правильні для всього суспільства. Це притаманне також деяким політичним партіям, які сакралізують учорашніх вождів, творячи із них святих.
Згідно з релігійними уявленнями утворюються національно-релігійні традиції як форми спадкоємності у життєдіяльності нації. Так, наступним поколінням передаються усталені й унормовані традиційні культурно-побутові цінності: норми поведінки, звичаї, обряди, ідеї, моральні установки тощо. Історичний взаємозв'язок національного і релігійного як домінуючих у суспільстві сприяв формуванню народно-релігійних традицій, на базі яких формувалося бачення світу, вироблялася специфіка укладу життя нації на всіх етапах її розвитку. Він охоплює весь соціально-побутовий і життєвий цикл людини від народження до поховання і поминання небіжчиків. За аналогією у сільськогосподарському виробництві — це календар, за яким встановлювався порядок обробітку землі від весняної оранки до збирання врожаю.
Отже, національно-релігійні традиції будь-якого народу є важливим елементом національної культури, оскільки охоплюють символічні й чуттєво-наочні форми, а їх регулятивна функція впливає на формування ціннісної орієнтації, вироблення художнього смаку, норм і правил поведінки.
Кожному етносу притаманна етнічна традиція, яка уособлює сукупність стандартів поведінки, що передаються через механізми спадковості. Це ієрархія стереотипів, культурних канонів, політичних і господарських форм, світоглядної системи, що характерні певному етносу. Етнічна традиція завжди виробляється під час формування етносу, коли активно усталюються навички адаптації до навколишнього середовища — як природного, так і суспільного. За нормального розвитку традиції максимально розквітають і набувають своєрідності, але з часом спрощуються і зникають, коли етнос сходить з історичної арени. Деякі елементи можуть переходити до молодих утворень, які їх акумулюють, збагачують і передають іншим. Як приклад можна навести культурні набутки елліністичного мистецтва, які після загибелі античної цивілізації перейшли до інших етносів, збагатили їх; вони частково існують ще й досі. Етнічні традиції етносу створюються в органічному поєднанні з раніше виробленими і втіленими в реально існуючий етнос.
Процес усвідомлення кожним індивідуумом своєї приналежності до певної етнічної спільноти визначає етнічне самоутвердження як норму, коли традиції, мова, культура, звичаї, потреби збігаються з власними інтересами та готовністю їх відстоювати і втілювати в життя, що визначає етнічну ідентичність, тобто сприйняття себе часткою етносу як цілісного суспільного організму. Усі ці чинники охоплюють комплекс почуттів, переживань, емоцій і мають прогресивне значення, відіграють вирішальну роль у забезпеченні життєдіяльності та життєздатності етносу, примножують надбання матеріальної й духовної культури, сприяють входженню їх до скарбниці загальнолюдської культури. Щоправда, надмірне захоплення власною специфікою і винятковістю може призвести до замкненості, окремішності, відігравати негативну, реакційну роль у розвитку етносу. У такому разі потрібно пропагувати кращі набутки сусідів. При цьому держава має так регулювати відносини між етнічними спільнотами, щоб не порушити внутрішньонаціональної консолідації; це сприятиме досягненню громадського миру та злагоди.
Список використаних джерел:
1. Культура эпохи Возрождения. — Л., 1986.
2. Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. — Тернопіль, 1993.
3. Культурология: Учеб, пособие. — М., 1998.
4. Левек П. Эллинистический мир. — М., 1989.
5. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1983.