1. Довести своє положення, тобто продемонструвати істинність викладених фактів і аргументів.
2. Доставити естетичне задоволення.
3. Впливати на волю і поведінку, спонукати людей до активної діяльності. Античність оцінила заслуги Цицерона: ще при житті його називали батьком латинського красномовства і літератури. Величезний інтерес проявила до нього епоха Відродження. Велика Французька революція XVIII ст. воскресила Цицерона як політичного оратора. Високо цінував його великий російський вчений і поет М. В. Ломоносов. Певний вплив зробив Цицерон і на російських декабристів, що побачили в ньому борця за республіканську свободу.
У період, коли римське суспільство переживало процес економічного і духовного занепаду, жив і творив іншій найбільший ритор - Марк Фабій Квінтіліан (30-96 р. до н.е.). Як і в Древньої Греції, ораторське мистецтво і тут стало швидко втрачати значення знаряддя соціальної боротьби, усе більше замикаючись у собі і перетворюючись у камерне, декламаційне мистецтво для обраних. Квінтіліан був одним з тих, хто намагався протистояти цьому. Він виступив з гаслом про повернення до класичного красномовства Цицерона і очолив боротьбу проти прибічникіа його нового, «театралізованого» стилю.
« Риторичні наставляння « Квінтіліана -капітальна праця з 12 книг - справжня енциклопедія риторики, підсумок досягнення ораторського мистецтва класичного періоду. Але Квінтліану не вдалося воскресити «велике красномовство». Воно зникло разом із республіканськими інститутами. І з падінням Рима закінчується древній, класичний період у розвитку ораторського мистецтва.
Таким чином, вже в риториці Древнього Рима розрізняються всі основні елементи теорії ораторського мистецтва. Тоді ж визначився «синтетичний» характер красномовства як сплаву величезної праці, таланту, знань і глибокої переконаності оратора. Саме з тих часів ораторське мистецтво стає засобом переконання, зброєю політичної боротьби, а великі оратори є одночасно народними трибунами і державними діячами.
2. РИТОРИКА СЕРЕДНІХ ВІКІВ
Серед скульптурних прикрас середньовічних храмів і палаців, у мозаїці, живописі й орнаменті більшості західноєвропейських країн ми часто зустрічаємо зображення жінки-воїна в туніці і шоломі. Це Каліопа - старша з дев'ятьох античних муз, покровителька епічної поезії й ораторського мистецтва. Іноді вона простирає руку у виразному ораторському жесті, і біля ніг її незмінно розташовується Цицерон. Але навряд чи зображення Каліопи свідчить про спадкоємність між античною і середньовічною риторикою. Це скоріше пам'ятник на могилі античного ораторського мистецтва, похованого феодалізмом і християнством.
Офіційна ідеологія феодалізму, змикаючись із теологічною концепцією християнської церкви, проголосила непорушність існуючого порядку, божественну обумовленість феодальної нерівності. Традиції Демосфена, Аристотеля, Цицерона і Квінтіліана, що бачили в ораторському мистецтві засіб переконання і політичної боротьби, виявляються несумісними з християнськими догмами смиренності і беззаперечної віри. Насправді, перші християнські проповідники, займаючись поширенням релігії серед греків і римлян, що розумілися на ораторському мистецтві, були змушені користуватися тими ж прийомами, що і язичницькі оратори в епоху розквіту античного красномовства. Відомий проповідник ГригорійБогослов думав, що «словесне мистецтво, саме по собі, незалежно від висловлюваних ним ідей язичества, зовсім не суперечить духу і змісту християнства, і тому може служити прекрасним засобом для проведення у свідомість і переконання людей християнських ідей».
Однак у класичного ораторського мистецтва християнське духівництво запозичило лише зовнішнє і поверхневе, вбивши в ньому все живе й увічнивши мертве. Проповіді «батьківхристиянської церкви» Тертуліана, Іоанн Златоуста, блаженного Августина й інших лягли в основу гомилетики - теорії церковного проповідництва. »Мабуть, ніколи ще,- писав академік Г.П.Францов,- древня ідея обумовленості соціального стана божественною долею не була виражена з настільки відразливою повнотою, як у писаннях «батьків церкви».
Середньовічному оратору, церковному проповіднику не доводилося складати власні промови. Його задача зводилася до переказу догматів віри і тлумаченню біблійних легенд. Через бідність утримання в церковній проповіді на перше місце виступають форма, зовнішня красивість і пишномовність, що посилено підкріплюються музичними, світловими й іншими ефектами. Головним принципом церковного проповідництва стає не переконання, а вселяння.
Не можна, однак, недооцінювати величезної ролі церковної проповіді в середнього віці. Церква і, зокрема, духовне красномовство були в остаточному підсумку основними і найбільше діючими засобами релігійного, ідеологічного впливу на народні маси. В епоху феодалізму церковне красномовство робить величезний вплив на всю культуру, поєднуючись, по суті справи, із пануючою тоді философією - схоластикою, в основі якої була система спекулятивних, умоглядних, чисто формальних логічних аргументів, що мають мету теоретично виправдати і «довести» догмати церкви. Апеляція до цитат із священного писання ,творів батьків церкви стає основним способом доказу «істинності» тих або інших положень.
Починаючи з ХI ст. схоластична риторика активно включається в шкільну освіту поряд із граматикою і діалектикою, складаючи трівіум - «верхній поверх» семи мистецтв середньовіччя («нижній поверх» - квадріум включав арифметику, геометрію, астрономію, музику). Для схоластичної риторики характерні формалізм, абстрактність, багатослівність, зубріння готових формул.
В середні віка відбувається переродження і навіть повне виродження класичної риторики, що приймає форму церковного проповідництва.
3. ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ.
Зародження і розвиток у надрах феодального суспільства капіталістичних відношень підточувало і руйнувало економічні підвалини а так само засновані на них систему ідеологічних і культурних поглядів середньовіччя. Створювались твори літератури і мистецтва гуманізму, що оспівують людину і її право на земне щастя. Вперше за багато сторіч можливість звернутися до земних проблем сучасності, виступити проти засилля католицької церкви й аскетичної моралі одержав і оратор. Красномовство стає засобом консолідації антифеодальних сил і революційної боротьби. Цей час висуває таких народних трибунів як, Гільом Каль - вождь Жакерії у Франції, Джон Болл і Уот Тайлер - керівники селянських повстань в Англії, Ян Гус і Ян Жижка - у Чехії.
Італійські гуманісти епохи Відродження звертаються до забутої у середні віка античної культури. Для культури Відродження характерне живе поєднання старого і нового, єдності способу і логіки, тісний зв'язок мистецтва і науки.
В Італії в XIV ст. процвітає дипломатичне й урочисте красномовство. Успішно розвивається в цей час академічне, судове і військове красномовство, а світське робить сильний вплив на церковну проповідь, що нерідко наповняється філософським і навіть мирським змістом.
В усіх країнах Європи ораторське мистецтво стає невід'ємним елементом культури нового часу, безсумнівним кроком вперед у порівнянні зі схоластичною риторикою середньовіччя, висловлюючи класові інтереси підіймаючоюся буржуазії.
4.ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО ДРЕВНЬОЇ РУСІ.
Вже в дофеодальний період поряд із пісенною народною творчістю зустрічаються декілька видів російського красномовства. Досягає високого розвитку політичне красномовство. Ораторська промова звучить на сходках старійшин, народних зборах, віче, що являють собою в древньої Русі вищий орган влади. Вічова промова відрізняється чіткістю композиції, граничною лаконічністю, високою образністю, умінням стиснуто й енергійно висловити політичну програму. У переговорах російських князів розвивається дипломатичне красномовство. Одна з перших серйозних російських дипломатичних акцій відноситься ще до X ст., коли після знаменитої перемоги князя Олега під Царьградом княжими послами був укладений «Договір росіян із греками».
У Древній Русі надавалося велике значення військовому красномовству. Князі і воєводи зверталися до війська і народу з закликом зробити усе для перемоги над ворогом - «Повість временних літ». Чудовим пам'ятником військово-політичного красномовства Київської Русі є «Слово о полку Игоревім» - твір кількох жанрів: ораторської промови, військової повісті, героїчної пісні.
5.БУРЖУАЗНЕ ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО.
XVI - XX ст.
В країнах Європи у цей період інтенсивно розвивається судове, парламентське, урочисте красномовство. У Англії в XVI ст. риторику вивчають по працях Квінтіліана і Цицерона, У Кембриджі й Оксфорді. У першій половині сімнадцятого століття вона включається в список навчальних предметів Гарвардського, а потім і інших університетів США. Значний крок уперед теорія ораторського мистецтва зробила в працях знаменитого гуманіста Ф. Бекона - родоначальника англійського матеріалізму, що висував основною задачею риторики з'єднання розуму з уявою для кращої реалізації задуму.
Французька буржуазна революція сколихнула всю Європу, привела до руху мільйонні маси. Величезне значення придбало в цей час сміливе революційне слово, трибуна оратора стала знову місцем боротьби. Полум'яними трибунами революції були Робесп"єр, Марат, Дантон, Сен-Жюст і інші.
У теорії ораторського мистецтва кінця двадцятого століття виявляється прагнення з'єднати положення старої риторики з новітніми науковими даними. Усі більше уваги приділяється обліку психології мас, впливу особистості оратора, емоційному впливу слова. Закладаються основи буржуазної теорії і практики маніпулювання свідомістю мас в інтересах влади імущих. В даний час у західних країнах ораторське мистецтво розглядається як ефективний засіб ідеологічного впливу який не поступається по силі засобам масової інформації. Майстерності публічного виступу додається винятково важливе значення в ідеологічній боротьбі, воно служить ефективним засобом завоювання авторитету і популярності на політичній арені.