Поряд зі стінописом, виконуваного професійними митцями, розвивався народний стінопис — розпис стін хат зовні і всередині. Різні області України виробили власні методи і зразки стінопису. Спершу прикрашали будинки фарбуванням (підмазуванням призьби, зовнішніх стін різними кольорами глини або крейдою); з другої половини 19 ст. впроваджено орнамент — зовні навколо вікон і дверей, на віконницях і як фриз під стріхою. Всередині хати головним об'єктом розпису була піч, стіна над полом, на якій мальовано килим і,рідше, стеля та сволок. У розпису переважав рослинний орнамент, інколи зображували птахів або казково-фантастичних звірів і риб. Розпис виконували просто на стіні (без попередніх шкіців, тому ефект його свіжий і спонтанний), зазвичай кілька разів на рік, через це він був нетривкий. За останні десятиліття мотиви народного розпису мають широке застосування у прикладному мистецтві: на тканинах, порцеляні і майоліці, для прикрас будинків тощо.
На сьогодні найпоширенішим видом стінопису в Україні є фреска, що являє собою живопис по сирій штукатурці. Більшість художників витрачає на роботу над значними фресками від 5 років, але чим довше майстер працює над шедевром, тим нижча його якість, адже тиньк від вологи починає кришитись.
Традиція настінного розписування виникла давно, але точних вказівок, якщо не брати до уваги билинні розповіді про житла, розписані зображеннями небесних світил.
Малюнок на стіні створювався без попередніх ескізів, без розподілу на етапи, здійснювався одразу, а найчастіше просто поновлювався. Це робилось двічі на рік — після нового мащення перед весняними й осінніми святами. Займались розписом лише жінки.
Фарби були переважно природного походження: сажа, сік лободи, ягоди бузини, відвар цибулиння, сік вишень, шовковиці, кручених паничів, пелюсток соняшника, пасльону тощо, застосовували також анілінові фарби та глини. Рослинний сік змішували часто з білою перетертою глиною, товченими вуглинами чи сажею, з червоною глиною або й просто поєднували різні глини. Це давало можливість майстриням одержати цілу палітру різноманітних кольорів та їх відтінків при розписуванні, тому розпис двома-трьома фарбами майже не зустрічався. Як в'яжучу речовину до саморобних барвників додавали яєчний жовток чи молоко, фарба із таким додатком була тривкішою і не линяла.
Пензлі робили із кошачої шерсті, а щітки використовували будь-які, залежно від необхідності, зрештою малювали і просто ганчіркою. Для правильного зображення геометричних фігур та ліній використовували посуд, шнурки або ж виготовляли певні фігури із картоплі.
Протягом тривалого часу в кожній місцевості вироблялись свої прийоми і технічні засоби зовнішнього оздоблення сільських будівель, хатнього інтер'єру, речей побуту. Залежно від цього у кожній місцевості поступово створився свій усталений характер орнаментальних мотивів, образи яких навіяно щедрою українською природою і, мабуть, ще щедрішою фантазією народних майстрів.
У наш час, із зміною побуту трудящих села, зазнало змін і мистецтво розпису. Велике орнаментальне багатство з народної архітектури, з сільського побуту перейшло в поліграфію, фарфоро-фаянсову і текстильну промисловість, широко застосовується в монументальному оформленні сучасних громадських споруд, а також стає самостійним видом народного мистецтва у формі малюнків на папері, картоні тощо.
Отже, охарактеризувавши види розписів, можна зробити висновок, що художній розпис в Україні має свою багатовікову історію та національні традиції, що вилились у різноманітній кількості самобутніх стінописів та чаруючих орнаментах українських писанок. Саме тому, ознайомлювати учнів з
декоративним розписом необхідно з початкової школи.
Ознайомлення учнів з елементаминародних розписів в Україні починається з 2 класу. Під час вивчення теми «Декоративно-прикладне мистецтво» учні отримують перші знання про декоративний розпис, як самобутню галузь українського мистецтва та вчаться виконувати посильні композиції на основі перегляду творів майстрів українського народного розпису. Знайомляться учнів в початковій школі і з різновидами мазків: «гребінчик», «зернятко», «горішок» і «перехідний мазок», «бігунець», цим самим виховуючи інтерес до народного мистецтва. Особлива увага при вивченні декоративного розпису приділяється в 4 класі. Зокрема, підручник «Образотворче мистецтво» для 4 класу містить розділ «Казкова квітка Петриківки», де розміщена інформація про методи та правила роботи над розписом. Уся інформація в підручнику переплітається із зображеннями робіт народних майстрів та прикладами виконання елементів петриківського розпису.
Розділ складається з вступу, який несе коротку інформацію про петриківський розпис, низки вправ та правил, які необхідні для роботи та нових елементів петриківського розпису. Володіючи прийомами декоративного розпису учні власноруч зуміють зробити чудові подарунки для своїх рідних, опираючись на здобуті ними знання виконання елементів розпису.
Ознайомлюють учнів молодшого шкільного віку і з писанкарством. Але, на жаль, в початкових класах творчий потенціал мистецтва писанкарства реалізується досить обмежено. На уроках образотворчого мистецтва використовують переважно нетрадиційні техніки, наприклад, оздоблення яйця аплікацією з паперу, тканини чи соломки, а також такі види традиційної писанки, як дряпанка, крашанка. Ці способи, оздоблення яєць найбільш легкі і доступні для дітей. Виготовлення писанки традиційним способом, а також складніші нетрадиційні техніки. (обплетення бісером, оздоблення мозаїкою з бісеру та ін.) використовується переважно в гуртковій роботів, бо їх виготовлення займає більше часу. Мистецтву писанкарства, на мою думку, потрібно приділяти більше уваги. Адже цей вид роботи сприяє не тільки розвитку творчого мислення, уяви, фантазії, а й ознайомленню з народними традиціями, особливостями цього мистецтва. Це особливо важливо в наш час, коли майже кожна дитини, йдучи до школи, вже знайома з комп'ютером, захоплюється кримінальними фільмами, бере приклад з людей, які приносять у світ зло, кривду, а народні традиції і звичаї вважає пережитками минулого. Звичайно, дитині без допомоги дорослих важко зорієнтуватися в сучасному світі. Тому важливо, щоб в сім'ї шанували народні традиції, але також велика роль у прищепленні любові до народного мистецтва покладена на вчителя.
1.3 Художня кераміка
Кераміка — вироби і матеріали, що одержуються спіканнямглин й їхніх сумішей з мінеральними добавками, а також оксидів і їхніх сполук. Із кераміки виготовляють посуд, цеглу, черепицю, труби, скульптури, а також керамічні покриття, тощо.
Мистецтво гончарного промислу розвивається як діяльність окремих великих керамічних осередків. На Гуцульщині у Косові улюбленими кольорами майстрів є яскраві сполучення зеленого, коричневого, жовтого на білому фоні виробів або розписування білим, жовтим, зеленим на темно-червоному покритті. Створюються найрізноманітніші форми посуду, призначеного для застосування в побуті та окраси інтер'єру. Це баньки — кулястої форми посудини для зберігання холодної води влітку, дзбанки — глечики з широким горлом для молока або з вузьким — для олії, барильця для вина. Своєрідністю вирізняються плескачі — дископодібні фляги на чотирьох ніжках з отворами для підвішування або калачі (їх брали з собою в дорогу). Цей посуд, а також тарелі, миски, свічники суцільно вкривали соковитим розписом рослинного і геометричного орнаментів.
Своєрідні прийоми художнього оформлення керамічних виробів сформувалися на Закарпатті, де виготовляється різноманітний посуд традиційних форм: корчаги, миски, горщики. Пропорції їх лаконічно прості з ледь помітним м'яким членуванням форм, органічно узгоджених із розписом. Орнамент складається з горошин, хвилястих ліній, умовних листочків, крапок зазвичай білого і зеленого кольорів, що чудово контрастує з темно-коричневим, мідяно-вохристим тлом. Усі орнаменти майстер компонує по вертикалі, на всю ширину полив'яної частини виробу.
Глини на Закарпатті мають світло-вохристий колір. Ангобом покривають лише верхню частину виробу, що створює додатковий художній ефект, приємне м'яке поєднання теракотової вохристої фактури черепка з темною блискучою орнаментованою поверхнею самого виробу.
Барвистим квітковим орнаментом славиться кераміка Опішні на Полтавщині. М'які, плавні лінії макітри, барильця, баклаги, куманця, миски, глечика увібрали невичерпну фантазію гончарів. Барвистий розпис надає виробам святковості, урочистості. Жовтогарячі соняшники, квітучі мальви й тюльпани, важкі грона винограду, кетяги калини, а серед цього буяння трав і квітів розкішні птахи, фантастичні риби, — усе це переосмислено творчою фантазією кожного майстра і несе відбиток його винахідливості, уміння. Розпис виконують ріжкуванням, вільно, від руки, що збагачує його пластикою ліній, надає роботам щирої безпосередності, позначає їх живою імпровізацією.
Досить поширеним у Опішні стає фігурний посуд. Здавна місцеві майстри виробляли своєрідні ліплені посудини у вигляді тварин. Найчастіше це були зображення баранів, цапків, бичків, коників та ін.
Отже, народна кераміка — старовинний здобуток культури, який був одним з поширених способів використання природних багатств. Багатовіковий досвід перетворення сирого матеріалу у вжиткові і художні речі передавався з покоління в покоління. В гончарних виробах, створених руками окремих майстрів, втілені і відображені уподобання народу.