Лейтмотивом багатьох міфів є шанобливе ставлення до природи. Людина стає не лише часткою природи, а й її експлуататором, і таким чином вступає в суперечність з тим, що існує само по собі. Нерозумні дії людини розбуджують некеровані демонічні сили, як обвал, спричинений одним падаючим каменем. Створюється ілюзія живого грізного світу природи (“ми не віримо, ми боїмося”). Вину людей перед природою треба нейтралізувати: жертвопринесення бика до вівтаря Зевса, на якому лежали принесені богові злаки. Коли бик починав їсти, жрець ударом сокири забивав його і відразу ж тікав. Через його відсутність за вбивство судили сокиру. таким же намаганням уникнути неминучої кари за вбивство тварини є розмалювання шкіри мисливців.
Міф про потоп виник як боязнь розплати Бога за зрослу могутність землеробських цивілізацій Сходу, глобальне (на той час) вмішування людини у природні процеси, і тому ймовірна величезна повінь тих часів розглядалася як насланий богом потоп, що карає людство. Взагалі тема катастроф як розплата за людське зухвальство та егоїзм, за нехтування пієтетом щодо великої повноти буття, за намагання втрутитися в об’єктивні процеси. За міфом, людина повинна коритися певним правилам: не можна неухильно добиватися чогось заради користі, не беручи до уваги автономної сили речей і явищ, їх власного іманентного шляху розвитку. Міфи містять щось більш важливе, ніж взірці для наслідування ( бо неможливо наслідувати інколи брудні вчинки героїв, які стоять поза судом і справедливістю, мораллю і не повинні дотримуватися людських норм життя). Так у чому ж моральна правда міфів, якою люди керуються у своїх намірах і вчинках? Людина, яка живе у царстві необхідності, котре з усіх боків обмежує її правилами, заборонами і нормами, мимоволі захоплюється тими, хто здатен жити вільно, розкуто, сміливо, їй потрібен політ,який підносить над рутиною буття, великі пристрасті, непересічність свободу і самостійність, доступні лише богові або героєві. Демонізм істот міфу є відображенням стихійного життя природи, незалежної від людських вимірів – її не стосуються наші правила моралі. З одного боку свобода богів відкривала людині інший світ, що підноситься над звичайним світом людини – а з іншого – вчила людей цінити свою, земну гідність, що ґрунтувалася на суворій необхідності праці, боротьби, подолання труднощів і перепон. Міф спростовує панування людини над природою, але обіцяє їй успіх, якщо вона довіриться самостійному життю об’єктивного світу. Ніщо у світі не можна розглядати як простий засіб досягнення утилітарної мети, якщо ми не хочемо зазнати зворотної дії природного світу. Людський розум панує у великому світі лише відносно.
Можна зробити висновки про такі головні ознаки міфу. Міф не пояснює, а описує походження предметів. У міфі – сакральний, а не профанний (звичайний) час як першочас і взірець для всіх часів. У міфі втілений колективний, а не особистісний досвід. Міфічні символи – це єдність знака і предмета, сутності й імені, поєднаність реального з надприродним.
Релігійні вірування:
Анімізм – це одухотворення природи, віра що душі предметів і духи панують над предметами і явищами. “Все, що існує, живе... лампа ходить, стіни будинків мають свою мову... шкури у в’язках розмовляють ночі... дерево тремтить і плаче під ударами сокири...” Вода у ріках, що тече спокійно чи проривається через гірську ущелину, спадає влітку чи загрожує повенями навесні, управляється не законами природи, а волею духа. Духи впливають не лише на життя водойм і дібров, а й приязно чи вороже ставитись до людини. Тому людина намагається улестити їх жертвою. У перуанців зберігся звичай: прийшовши на берег ріки, випити ковток води, зачерпнутий рукою, і просити річкового бога послати щасливу переправу або щедрий вилов риби на півдні Африки тубільці приносять у жертву духові ріки під час посухи свійських тварин. Остяки (на Обі)_коли не ловилася риба, кидали у річку оленя з прив’язаним на шиї каменем. У новіші часи коли якийсь німецький землевласник насмілився збудувати млин і тим самим збезчестити священні води, на довгі роки “наставали погані часи”, аж поки селяни не спалювали дощенту кляту споруду. Християнство пізніше заборонило офірувати жертву джерелам, та поклоніння воді збереглося до наших днів: якщо не виплеснути з відра з водою, набраною у криниці, кілька крапель на землю, позбуваючись якогось духа, що міг плавати на поверхні води, то він може оселитися в домі або ввійде у тіло того, хто вип’є з відра. У Шотландії в доісторичні часи зрошували кров’ю людини закладання будівель, щоб духи землі не зруйнували вночі збудоване протягом дня. Замуровували живцем у стіну для її міцності при будові замка Лібенштейн купили за великі гроші у матері дитину і замурували. В Італії міст через Арту час від часу руйнувався, доки не заклали в нього дружину будівника. слов’янські князі, закладаючи дитинець, за старим поганським звичаєм відряджали людей, аби вони схопили першого-ліпшого хлопчика і замурували. Згодом людські жертви почали заміняти тваринами. У Греції є повір’я: перший, хто пройде повз закладений камінь під нову споруду, помре протягом того ж року. Тому мулярі замість людської жертви, забивають на першому камені ягня або чорного півня. Злому духові, який перешкоджав будівництву моста, пускали першим по мосту півня (замість людської жертви). Перед тим, як увійти в новий дім, треба пустити туди кішку або собаку. Не можна рятувати потопельників, бо вони заподіють страшної шкоди рятівникові. Так, індійці не рятують потопаючих у Гангу. У дереві бачили свідому істоту і тому поклонялися йому. На Суматрі малайці вірять, що часом старі дерева – це помешкання, або матеріальна оболонка лісових духів. У Південній Азії дереву приносять пироги і рис, улещуючи дерево, з якого хочуть будувати човен. У Росії лісовому духові залишали на пеньку першу забиту дичину або шматочок хліба щоб уласкавити і мати удачу на полюванні. Хто занедужав, повернувшись з лісу, мав віднести до лісу скоринку хліба і дрібку солі в чистій ганчірці і, полишивши там усе, з молитвою повертався додому, маючи надію на швидке видужання. Отже, душа є у всього сущого, а дух може існувати і сам по собі. Дух має необмежену сферу дії, він може тимчасово вселятися в якесь тіло або річ. Народження, смерть, сон і сновидіння, хворобу, непритомність, а також чхання і позіхання первісні люди пояснювали існуванням у людині духа, здатного час від часу залишати тіло.
Анімізм проявляється у культі предків і церемонії похорону. Душа, або дух, який залишив тіло, волів на власний розсуд зоставатися біля могили, мандрувати по землі, ширяти в повітрі чи відлітати у справжню оселю духів – загробний світ. Людям замало переконання, що смерть повертає душу до вільного існування, вони жадають допомогти природі ч вбивають людей, щоб визволити їхні душі для служіння духам. Звідси поховальні людські жертви на користь померлого: коли вмирав можновладець, душі його слуг, рабів, дружини мали йти за душею свого пана, щоб продовжити служіння йому у потойбічному житті. Е. Тейлор вважав, що “пити за здоров’я” сягає до звичаїв правити узливання на урочистостях на честь богів і померлих. Дикун приносив дарунки душам тварин і вибачався перед ними, коли мав забивати або полювати. Коли забивали ведмедя, то перед ним вибачалися і навіть розкурювали з ним люльку миру. Первісні вірили у переселення душ і певність, що душа тварини могла жити колись у людській істоті, отже, можливо що тварина – предок або улюблений друг.
Ідея кровородинних зв’язків відображена у тотемізмі (кровний або надприродний зв’язок походження і ототожнення роду зі звіром, рослиною або предметом). Плем’я поділялося на клани, члени яких були зв’язані між собою ім’ям якоїсь тварини (всі з роду жаби – родичі). Шлюби між членами клану були заборонені (така заборона називається екзогамія). Людина не їла м’яса своєї тотемної тварини і не носила її шкури, а якщо змушена була вбити цю тварину для самозахисту, то завжди просила в неї вибачення і правила обряд очищення після такого святотатства.
Табу були зв’язані з належністю до певного роду – заборони на їжу, одяг, амулет, забарвлення – не підлягали ні сумніву, ні осмисленню. П. Лафарг вважав,що Адам, з’ївши яблуко, порушив табу і став представником іншого клану.
Фетишизм (виняткові здатності речей впливати, амулет як позитивний вплив)
Магія (заміна подібного подібним і його вплив; різні варіанти магії для різних суспільних груп і представників [магією людина освоювала причинно-наслідкові зв’язки]), це віра у способи, за допомогою яких можна на відстані впливати на людину, діючи на її речі: чаклуни негрів можуть ворожити на шапці відсутньої людини. Простий аналогічний або подібний зв’язок. Певні дії викликають подібні до них наслідки: поливання водою з глечика – дощ, удар списом по зображенню тварини – добре полювання, а ворога – його загибель. Символічне умертвіння ворога призвело до того, що “ворог”, який дізнався про це, і справді невдовзі помер природною смертю. Якщо на когось упало дерево, то хтось інший його наслав. Якщо людина падала з дерева, то родичі рубали його на тріски. В пізніші часи в Англії залишився закон, за яким віддавали Богові, тобто продавали на користь бідних не лише коня, що переїхав людину, а й колесо. Зв’язок аналогів, віра в наслання і в тому, що австралійці вивчають сліди комахи біля могили, щоб знати, в якому напрямі шукати чаклуна, від чаклунства якого людина померла. Чаклунів часто спалювали, перейшло в пізніші часи, коли випробовували чаклунів і відьом. Зв’язок аналогів у ворожіннях, тлумаченнях снів, хіромантії. Словесна магія – це віра в реальну силу слова.
Шаманізм ( стан стресу як посередник з надприродним).
Ритуали та обряди - це втілення вірувань і цінісних смислів у дії на покращення дійсності. Ритуал мав за мету збереження космічного порядку і відновлення порушеної рівноваги, сакралізацію профанного хаотичного світу, вираження найскладніших смислів людської життєдіяльності мовою конкретних звуків, жестів, зображень. Його компоненти: очищення, процесуальна хода, жертва, трапеза.