Зауважимо життєствердний, притаманний народному світобаченню гумор, яким відзначається цей діалогічний каламбур. Та й ім’я Єва означає життя, жива. Звучить він і в цілому ряді апокрифічних творів про те, як Бог створив Адама та Єву, про їхні пригоди. Так, в одному із офольклоризованих апокрифів розповідалось про те, як Бог, виганяючи Адама та Єву з раю, дав Адамові дерев’яну лопату і звелів йому копати землю і сіяти хліб, а Єві дав кужіль і веретено, щоб пряла. Давньоукраїнські автори, творці гумористичних та пародійних віршів зводять поважне, канонізоване церквою до рівня буденного, комічного. Так, у бурлескному творі XVIII ст. — “Вірші, говорені гетьману запорожцями на світлий празник воскресеніє Христово 1791 года” про Єву та Адама говориться так:
Бідна Єва
Одну з древа
Вирвала кисличку, —
Збула власті,
Сіла прясти
На гребені мичку.
За нею ж там
Бідний Адам
Щось, кажуть, прокудив,
Землю копать,
Ціпом махать
Біг з раю пропудив...
Тут ми бачимо сміливе, іронічно-приземлене трактування канонізованого церквою сюжету із Книги Книг, яке було абсолютно неможливим раніше, скажімо, в часи появи знаменитого твору XII ст. — “Слова Данила Заточника”, писаного до князя Ярослава Володимировича. Ви, певно, вже ознайомились із незвичайною історією народження цього твору, читаючи “Дванадцять місяців”. 1993. Це був відомий на Русі твір. Данило Заточник звертався до біблійних сюжетів як до джерела духовної істини, а відштовхуючись від слів апостола Павла (“Хрест — голова церкві, а муж — жоні своїй”), розвинув думку про згубний вплив злих жінок, серед них і Єви, з вини якої “прадід наш Адам з раю вигнаний був”*. Загалом же цей мотив виведення родоводу жіночого зла від першої грішниці Єви не став традицією. Вже у XII ст. в “Поученні” дітям своїм Володимир Мономах мудро зауважив: власті жінці над собою не давайте, але любіть її і шануйте. Ця двоєдина позиція афористично звучить у вірші І.Франка, де поет назвав Єву першою вчителькою, бо ж “в доброму порівно, як і в злому, жона для мужа вчителька була”*. Кожна епоха народжує свій мотив, і пройдуть віки, перш ніж пролунає утвердження радощів, “народжених з проклять”, — через заперечення біблійних істин, як то ми бачимо у вірші В.Симоненка “Покара”:
Адам ходив насуплений, мов хмара,
У розпачі кривила Єва рот.
Бо ще не зжала ця наївна пара,
Що та жорстока помста і покара
Дорожча всіх утрачених щедрот*.
У поемі “Казка про любов” у шкільному театрі І.Драч мовби розвиває основну думку поезії В.Симоненка, в деталях розробляючи конфлікт Адама та Єви з Богом. Як і В.Симоненко, І.Драч інтерпретує покару перших людей на землі як несподіване, непередбачене Богом щастя — давати життя, вирощувати урожай, радіти красі земній. Бог не просто карає людей вигнанням із раю, а й мстить їм за те, що вони не хочуть навчити Всемогутнього любові: відбирає в людей молодість, силу, а потім і життя. Та сила Божа, образно розвиває цю думку в поемі І.Драч, мізерніє перед красою людини в її натхненній любові, вірності і пам’яті серця. Тричі відвідує Бог Адама та Єву, аби переконатись у слабкості людській, у скороминущості любові, не підозрюючи, що “ще могутніша і вже неосягненна краса людська” в любові помножується, стає непідвладною навіть Йому:
Найбільше диво світу — це Любов!
Схопився Бог за голову руками
І геть пішов з землі на небо.
З тих пір людина стала Богом на землі*.
Як бачимо, біблійний сюжет у мажорній поезії 60–70-х рр. трактується крізь призму актуальних гуманістичних проблем того часу, коли підкорений атом, освоєний космос вселяли віру в неперевершені людські можливості. Діалогічне відштовхування від Біблії ми знаходимо і в поезії наступних періодів, але помічаємо, що сили в ній набирають уже драматичні та трагічні обертони, особливо ж у творах так званого чорнобильського циклу. Ось як докорінно переосмислюється поняття раю, що став від смертоносної чорнобильської радіації пеклом, у вірші О.Пахльовської “Сучасне дерево пізнання”:
...Тут по траві не пройдеш босоніж.
І Єва плаче — яблука достигли ж!
А Змій стурбований шипить:
— Не їж-ж-ж!
Бо істину пізнати вже не встигнеш-ш-ш...*
Навіть побіжний погляд на еволюцію найпоширенішого біблійного сюжету засвідчує багатство і неоднозначність різних інтерпретацій, у світлі яких виразніше проступає суспільна оцінка ролі жінки, матері на різних етапах історичного розвитку, за якою можна судити про духовний статус, моральне здоров’я і рівень культури суспільства. Біблійні мотиви, як ми можемо пересвідчитись, звернувшись і до інших сюжетів та їх художніх трактувань, не лише збагачують образність, поглиблюють підтекст творів, а й постають морально-етичним стимулом для осмислення найболючіших проблем. Значної еволюції зазнав і образ райського саду, який віддавна став поетичною алегорією. Смислове навантаження цього образу теж неоднозначне. Щоб переконатись у цьому, звернімось до поетичної збірки Григорія Сковороди “Сад божественних пісень” та вчитаймось у сторінки роману Івана Багряного “Сад Гетсиманський”. Побачимо багатство і глибину відмінних від первісного значення переосмислень поняття раю, яке в перекладі з грецької означає “Закритий сад”. Розміщувався він на землі, в країні Едем. Едем — означає: приємний, ніжний, делікатний.
Біблійний сюжет про блудного сина користувався величезною популярністю і серед художників голландської школи живопису. Прикладом може бути репродукція картини Рембрандта “Повернення блудного сина”, представлена на нашій виставці.
А якщо уважніше придивитися і до робіт італійського художника Сальвадора Роза, і до праці Рембрандта, і до серії картин Т.Шевченка, помітимо відступ від первісного змісту притчі про блудного сина*. Ця притча потрапила на нашу землю ще в часи Київської Русі у складі Євангелія від Луки у рукописних списках. Протягом ряду століть відбувалася складна трансформація канонічного сюжету. Це простежив письменник Валерій Шевчук, виявивши у ряді творів чимало глибоко індивідуальних розробок теми життя людини, яка, вирвавшись із дому, живе безтурботно, весело, та згодом, зазнавши страждань та скрути, туги за рідним краєм, повертається до батька і старшого брата*. Традиційною була подача незмінного тексту цієї притчі, а нового змісту художньому творові надавало оригінальне авторське тлумачення. Образи притчі уже тоді сприймалися символічно: батьком вважалася церква, а блудним сином — відщепенець від неї. Поети та письменники XVI–XVII ст. не тільки по-новому тлумачать притчу про блудного сина, а й створюють на її основі нові твори. Наприклад, Іван Вишенський у своєму “Позорищі мисленному” зображує блудного сина позитивним героєм, а брата-домочадця — негативним. Письменник-полеміст, сам вигнанець, не приховує свого співчуття до блудного сина. Він наділяє його місією заступника рідної землі перед Богом — тут ми угадуємо автобіографічний мотив, який пов’язує долю героя з долею самого автора. Повернення блудного сина до рідної домівки Вишенський взагалі опускає. Тільки один мотив з притчі розробляє і письменник-проповідник Антоній Ради-виловський у творі “Огородок Марії-Богородиці”, створюючи історію, відмінну від канонічної. А Симеон Полоцький у п’єсі “Історія, чи Дія євангельської притчі про блудного сина, творена в літо від Р.Х. 1685” не тільки докладно розробляє біблійну тему, а й супроводжує свій твір циклом гравюр. Від імені блудного сина веде розповідь поет XVII ст. Ілля Бачин-ський у “Пісні світовій”. На основі притчі про блудного сина в ній народжується сирітська тема, надзвичайно популярна у давній поезії, згодом — у творах Т.Шевченка.
Історією про блудного сина цікавився і Г.Сковорода, який сам провів своє життя в мандрах. Звернімося хоча б до його байки “Про безногого і сліпого” із “Розмови п’яти подорожніх про істинне щастя в житті”, щоб переконатись, наскільки оригінальною є переробка первісного сюжету: в мандри вирушає не один, а два сини. Тяжко покалічені життєвими пригодами, вони рятують один одного: сліпий бере на плечі безногого і обидва сини повертаються в обійми свого батька. Найбільшу ж кількість розробок цього сюжету в українській літературі залишив Т.Шевченко, у якого тема відходу з рідного краю і повернення до нього, тема пригод на чужині блукальця, тема каяття й повернення — одна з наскрізних у поезії*. Мотиви життя людини, що силою різних обставин була викинута з рідного краю, з отчого дому, розробляються Шевченком у певній залежності від поворотів його власної долі. Так, вони стають домінуючими у ранній творчості поета, посідають значне місце і в час важкої для Шевченка осені 1845 р., і в час ув’язнення та роки заслання. З гіркотою і болем говорить поет про свою самотність у вірші “Вітре буйний, вітре буйний”, у творі “На вічну пам’ять Котляревському”, у відомій поезії, яку ви знаєте з дитинства як пісню “Думи мої, думи мої”, у заспіві до “Мар’яни-черниці”, що вражає образом перекотиполя, з яким асоціюється доля вигнанця:
Коли нема щастя, нема талану,
Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,
Не скаже хоть на сміх: “Нехай спочиває,
Тілько його й долі, що рано заснув”*.
Особливо своєрідно тема блукальця розвинута в поемі “Тризна”, написаній російською мовою. Перечитайте цей прекрасний твір, і ви дізнаєтесь, якої “страшної, святої” драми зазнає її герой, бажаючи стати для рідного краю пророком, прагнучи допомогти рідній землі і гинучи далеко від неї, в муках і каятті, яке приходить до нього, як і до блудного сина з євангельської притчі. Самостійно ви опрацюєте і названі твори, і умовно визначену групу наступних творів (“Сон”, “Кавказ”, “Саул”, “Не нарікаю я на Бога”), у яких Кобзар звертається до іншої євангелійної притчі — про сіяча (Євангелія за Матвієм, за Лукою). Ця притча користується великою популярністю в українських письменників, що пояснюється просвітительським призначенням красного письменства, прагненням митців слова показати своєму народові його життя в усій повноті й протиріччях, пробудити свідомість народу, як це бачимо у творах Ю.Федьковича (“Нива”, “Дикі думи”, “Думи мої, діти мої”), М.Старицького (“На Новий рік”, “Нива”), В.Самійленка (“Ой добрий я сіяч, нівроку!..”), І.Франка (“Гріє сонечко!..”, “Ходить туча по голій горі”) тощо. “Сівачем зерен плодючих” називає Іван Франко Михайла Павлика у вірші “На смерть М.Павлика. Дня 26 січня 1915 р.”, змальовуючи в алегоричному образі сіяча відомого просвітителя, науковця, гуманіста. Ремінісценцію притчі про сіяча знаходимо й у творах Лесі Українки, зокрема в її драмі “Адвокат Мартіан”. Ставлення Лесі Українки до Біблії було неоднозначним, та поетеса (за свідченням її чоловіка) ніколи з Святим Письмом не розлучалась. Загалом же їй належить більше п’ятдесяти творів, у яких вона звертається до Старого і Нового Завітів, трансформуючи біблійні сюжети у зв’язку з болючими національними та загальнолюдськими проблемами. “Вавилонський полон” Лесі Українки вважають вершиною художнього переосмислення біблійних мотивів, ставлячи його поряд із поемою “Мойсей” І.Франка, творами “Марія”, “Давидові псалми”, “Пророк”, “Неофіти”, “Саул” Т.Шевченка.