Реферат з культури
Давньоукраїнська культураі культура України в Середні віки
Походження слов’ян та їх культури. Характерні риси і періодизація давньоукраїнської культури дохристиянської доби.
Культура Київської держави княжої доби. Суспільство, господарство, держава, світ людини і світогляд. Християнство на Україні. Здобутки культури: освіта, архітектура, писемність, образотворче мистецтво, музика. Візантійські і романські впливи. Культура України в період Галицько-Волинського князівства і литовсько-польської доби. Вплив релігійного життя. Народна пісенно-поетична творчість. Освіта, ремесла, господарство, пам’ятки архітектури, літератури і мистецтва ХІУ-ХУІ ст.
Великий давньоєвропейський етнос, що дещо пізніше включився у сферу історичних подій старовини. Концепції прабатьківщини слов’ян:
1) на основі “Повісті врем’яних літ” Нестора – дунайська концепція, карпато-дунайська теорія;
2) концепція польських істориків – вісло-одерська теорія, з приморської культури (Костишевський, М. Рудницький);
3) прабатьківщина широка – між Дніпром і Віслою (справедлива лише для 1 т. н.е.);
4) ІІІ – ІІ т. до н.е. індоєвропейці поділилися на германо-балто-слов’янську групу і заселили межиріччя Одри – Дніпра.
Концепції справедливі лише щодо певного періоду, бо слов’яни пересувалися і аж до середньовіччя одночасно не заселювали територію від Одри до Дніпра.
Шляхи вивчення давньослов’янської культури: реконструкція письмових, матеріальних і фольклорних зразків у їх взаємо доповненні, а також писання іноземних авторів (істориків, вчених, мандрівників), очищуючи від тенденційності.
Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався від середньовіччя, бо перед тим активні міграції та напади завойовників переривали процес творення культури. Інші вчені підкреслюють тяглість процесу, хоч і з переривами, від епохи бронзи (ІІ т.до н.е.). Впродовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним, та спадкоємність основних культурних надбань збереглася.
Бл. 25 т. р. до н.е. людина вийшла з печер і виникли житла мисливців з дерева і кісток мамутів, крем’яні знаряддя праці, статуетки матері і прикраси з кістки з геометричним орнаментом. Вміли добувати вогонь, знали магію, фетишизм, анімізм (розкопки біля Мізиня).
Мезоліт (15 т.р. до н.е.) приніс кам’яні сокири, молоти, долота, ножі, лук і стріли, приручення собаки, рибальство, житла на берегах річок. Основою суспільного розвитку стає матріархат. Виникає тотемізм і землеробські культи.
Неоліт (бл.7 т.р. до н.е.) перехід від збирання, полювання до хліборобства і скотарства, гончарного мистецтва (орнаменти з прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольором) і ткацтва. В Україні тоді розвинулася трипільська культура (У-ІІІ т. до н.е.). географія трипільської культури охоплює Подніпров’я і Придністров’я.
Трипільці вели колективно хліборобство і скотарство, не цуралися мисливства й рибальства. Поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд, у формі кола (середина як загін для худоби), з каркасних хат. Стіни розписувалися, житла опалювалися глиняною піччю. Великі роди очолювали жінки. Велика роль мистецтва: побутова кераміка з яскравим декоративним розписом. Розвинули релігійні вірування та поховальний обряд, робили жертовники у формі рівно конечного хреста, розмальованого вохрою і концентричними колами. Кочовики зі Сходу знищили трипільську культуру, а її елементи зберегли, переосмисливши, наступні племена: культ Рожаниці – праукраїнської богині родючості походить від трипільського культу Родової матері – наймудрішої жінки. Від трипільців праукраїнці перейняли ремесла, будівництво, культуру землеробства.
Предки українців були різні внаслідок міграцій і завоювань: індоєвропейці, які принесли патріархат, культ Сонця, флективну мову (Пріцак) разом з “шнуровиками" з Прибалтики і Центральної Європи склали населення і культуру України доби “пізнього Трипілля”(І т. до н.е.). Виникає поливне землеробство і кочове скотарство, лиття з бронзи. Замість землероба на першому місці вершник і воїн, виникають укріплені городища, збільшується військова мобільність людей для охорони суспільного багатства. В цей час деградує керамічне мистецтво, спрощується орнамент. Занепадає трипільська культура давніх слов’ян, збагачуючи своїми елементами Західну Європу.
Інші предки українців – скіфи і їх культура (УІ-ІІ т. до н.е.). Це іранські племена, які освоїли територію від Дунаю до Дону. Вони мали городища з могилами-курганами, оточеними валами і ровами. Там ховали царів, вельмож і воїнів разом з слугами, кіньми і речами. Скіфи були вправними вершниками і воїни. На скіфів впливала грецька-еллінська культура міст-полісів, пізніше вплив Риму, що відбилося в мистецтві гончарів з тисненим геометричним орнаментом і ювелірів, коване золото, кольорової емалі, декор з зображенням тварин (від анімалістичної міфології). Головна богиня Табіті – вогню і стихії. Скіфи будували із гілля величезний вівтар, на вершині якого ставили (подібний до трипільського) рівнокінечний хрест. Відомі зразки мистецтва: вази з малюнками, гребінь та пектораль, кам’яні воїни, скульптура бога-прабатька Папая (Дніпропетровська область). Від скіфів походять українські біла сорочка, чоботи, гостроверха шапка, сагайдак, пернач, слова “собака”, “топір”. Скіфське царство підкорили перси та македонці, пізніше готи. Скіфи-землероби розселилися у лісостепу Подніпров’я.
Перші письмові свідчення від візантійців називають слов’ян антами ( І тис. н.е.), венедами (римляни, І-ІІ ст.). Істориками нещодавно (1980-і) доведено, що в ІІІ-ІУ ст. венеди заселили, крім Верхнього і Середнього Подніпров’я, ландшафт між Нижнім Дністром і Дунаєм. Вони походять від тюрксько-монгольськиз племен-завойовників, що розгромили 375 р. готів. Анти були хліборобами, жили окремими родами –“городами” (подібно до хуторів). Навколо городів виникали “остроги” – торгові центри, всього біля 2-х тисяч поселень відкрито. Анти воювали і мали культурні та економічні стосунки з Візантією, жили громадським правлінням. М. Семчишин вважає, що анти були безпосередніми предками праукраїнців.
Слов’янські поселення знаходилися на території від Дніпра і Прип’яті до Балкан, від Десни до Ельби. Культури мігрують у східному, південному, південно-західному напрямках, тяглість культур передається новим етносам, що заселяють територію попередніх культур. Наприклад, черняхівська культура (ІІІ-У ст.) генетично пов’язана з пізньозарубинецькою І-ІІ ст., і давньозарубинецькою з ІІІ ст.до н.е. Ці культури відзначаються керамічним мистецтвом: зарубинецьке виготовлене вручну чорного кольору, черняхівське – на гончарному крузі сірого кольору. Черняхівці або спалювали покійників за слов’янським звичаєм, або закопували (запозичили від візантійських християн). У могильниках знайдено глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста, зборю, зерна проса і пшениці.
Одяг антів прикрашений вишивками, намистом, золотими, срібними і бронзовими прикрасами, інкрустаціями з самоцвітів, вінками. Правобережжя від Києва до Карпат було заселено праукраїнськими племенами з місцевих народів і впливу поля грецької культури Причорномор’я.
Релігійні вірування на початках були натуралістичного спрямування, необхідні на кожному кроці життя. Природа шанувалася передусім: сонце, вода, земля, дерева, тварини і птахи. Все – живе, бореться, почуває, розуміє, бажає. У світогляді побутує анімізм, аніматизм (сонце сходить, ударив грім, буря виє), антропоморфізм. Вірування проходять стадії анімізму, фетишизму (стріла, плуг, чаша, меч), магія або чаклунство (різновиди: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова у формах ворожбитства, замовляння, заклинання тощо), тотемізму, шаманства, землеробських культів. Землеробські культи – це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва, родючості полів, тварин і рослин.
Таким способом праукраїнці узагальнювали свій досвід та розвивали уяву, шукали корені буття і життя (з’єднання небесного вогню і води творить життя).
Володимир Великий після вокняжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів. Там був верховний бог – дерев’яний Перун з срібною головою і золотими вусами, бог-громовержець. Перун, що сидить на небі, переслідує свого ворога Велеса, що у одному міфі перетворився у змія, ховається під камінням, краде людей тварин. Перун стріляє в Велеса вогняними стрілами, його перемога закінчується рясним дощем, що сприяє врожаєві. Бог місяця Хорс, бог сонця Дажбог і Ярило, бог вітру, можливо й війни Стрибог, бог охорони посівів Симаргл, богиня Мокош – покровителька домашнього вогнища, любові й розмноження. Бог Сварог дав людям плуг, Берегиня символізувала Матір-Землю.
І. Огієнко вважає, що з назвою долі, щастя, божества, очевидно, пов’язано загальнослов’янський термін “Бог”, що входив у надзви українських богів – Дажбог, Стрибог. Наприклад, багатий (має долю, багатство) – небога (нещасний, бідний).
Центром Всесвіту була Земля, всесвіт втілювався в образі Прадерева Світу, яке збереглося дотепер у вишиваних рушниках. Це синтез анімістичних рівнів давньоукраїнської міфології. У фольклорі дерево постає як вирій, райське дерево. Береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох частин-рівнів приєднані: птахи сокіл, соловей, сонце і місяць (до вершини і гілок), бджоли (до стовбура), змії і бобри (до коренів). Дерево є символом неба, землі і підземелля як структури всесвіту (творцем всесвіту був Род). Род дарував життя, проливав дощ, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Душа виникала як іскра небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Родовідне дерево на дверях хат збереглося до початку ХХ ст. чоловіків зображували у формі листочків цього дерева, а жінок – у формі квіточок. У випадку смерті людини біля її імені малювали хрестик, а при ародженні дитини малювали нову гілку з листочками або квіточками.