б) набір ухвалених поглядів, суспільних форм і матеріальних благ, які створюють характерні риси звичаїв расової, релігійної чи соціальної групи;
в) комплекс типових видів поведінки чи стандартних соціальних характеристик, притаманних якійсь конкретній групі, роду діяльності, професії, статі, віку [13, 759].
Таке розуміння культури дедалі знаходить своє вираження через глобальні акції в рамках ООН. Інтеркультурну стратегію здійснюють такі установи ЮНЕСКО та ЮНІСЕФ. На всесвітній конференції з питань політики у сфері культури, що проходила у Мехіко (1982), центральне місце посідали проблеми освіти та культури, а саме культури спілкування, яку необхідно плекати, оскільки ці проблеми стали вагомими чинниками справжнього прогресу людини і суспільства. Учасники конференції, висловлюючи надію на те, що врешті-решт людство дійде до єдиних культурних і духовних цілей, погодилися з тим, що культура в найширшому розумінні може розглядатися як сукупність яскраво виражених рис, духовних і матеріальних інтелектуальних і емоційних, які характеризують суспільство чи соціальну групу [11, 6]. Набуття високої якості сукупності цих рис, підвищення результатів діяльності, покращення способу соціального життя можливі лише через обмін інформацією.
Культура – це здатність людини мислити, пізнавати себе і своє оточення. Саме наявність культури перетворює нас на гуманних, розумних, критично мислячих істот із моральними зобов’язаннями. За допомогою культури ми розрізняємо цінності і робимо вибір, шукаємо сенс існування.
Сукупність відповідних знань та вмінь в лінгвістичній та методичній літературі визначають як культуру мови [7, 176]. Культура спілкування включає до себе невербальні фактори, суттєві при передачі інформації до яких належать, наприклад, кінесіка и проксеміка. Відомо, що як одна з умов ефективної комунікації виступає обов’язкове урахування особливостей партнера по спілкуванню. У Давньому Римі та Давній Греції культура мовлення дуже довго була об’єктом уваги, вона поширювалась головним чином на монологічні висловлювання. Саме поняття культури мовного/вербального спілкування дозволяє побачити засоби оптимізації комунікації тому, що включає також й знання співрозмовниками “мовних стратегій” чи “стратегій спілкування” [10, 98].
Культура спілкування включає й такий суттєвий компонент, як культура мислення, вона сприяє адекватній орієнтації суб’єкта мови у заданих умовах спілкування а, крім цього, дозволяє йому використовувати закони правильного мислення (закони логіки) для досягнення цілей комунікації.
Під культурою мовного спілкування ми розуміємо високо розвинуте вміння здійснювати комунікацію відповідно до норм, які історично склалися у даному мовному колективі з урахуванням психологічних механізмів впливу на адресата, а також використання лінгвістичних засобів реалізації такого спілкування з метою досягнення запланованого результату.
Культура мовного спілкування – це багатопланове явище, яке можна уявити у вигляді декількох “рівнів”. До першого належать високо розвинуті пізнавальні процеси, насамперед мислення. До другого – сукупність мовних та позамовних знань.
У сучасній когнітивній лінгвістиці загальновизнаною є наявність загальної бази знань носіїв мови. До складу бази знань входять такі компоненти, як мовні знання (знання мови, принципів мовного спілкування) та позамовні знання (про контекст та ситуації, про адресат, про світ). Третій рівень – це культура мови, яка являє собою суму навичок та вмінь, що забезпечують логічність, експресивність, стилістична адекватність мови тощо. На цьому ж рівні знаходяться навички як правильного нормативного, так і виразного використання невербальних засобів комунікації. Четвертий рівень включає вміння планувати дискусію й керувати нею з метою здійснення мовного впливу на адресата.
Культурологічний погляд на процес виховання вирішує велику кількість проблем, які постали перед педагогами. Вибрати культурологічну позицію на виховання означає аналізувати хід педагогічних подій крізь призму культурних норм життя та найвищих культурних цінностей. Це також означає враховувати тенденції світової культури та вирощувати молодого громадянина, здатного жити у контексті єдиної світової спільності.
Усе вищесказане дозволяє нам зробити наступні висновки:
1. Поняття “культура спілкування” розглядається як високо розвинуте вміння здійснювати комунікацію відповідно до норм, які історично склалися у даному мовному колективі з урахуванням психологічних механізмів впливу на адресата, а також використання лінгвістичних засобів реалізації такого спілкування з метою досягнення запланованого результату.
2. Найважливішими видами спілкування у людей є вербальне та невербальне спілкування, які розрізняють за змістом, за метою, за засобами.
3. До рівнів культури мовного спілкування належать: а) високо розвинуті пізнавальні процеси; б) сукупність мовних та позамовних знань; в) сума навичок та вмінь, що забезпечують логічність, експресивність, стилістична адекватність мови тощо; г) вміння планувати дискусію й керувати нею для здійснення мовного впливу на адресата.
Подальше дослідження передбачає спрямовуватина вивчення інших проблем спілкування у контексті діалогу культур.
ЛІТЕРАТУРА
1. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 367 с.
2. Державна національна програма “Освіта / Україна ХХІ століття”. – К. : Райдуга, 1994. – 61 с.
3. Димиченский П.П. Перестройка и духовно-психологические процессы в обществе // Вопр. философии. – 1997. – № 9. – С. 3 – 19.
4. Добрович А. Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. – М.: Просвещение, 1987. – 205 с.
5. Кремень В.Г. Освіта в Україні: стан і перспективи розвитку // Неперервна професійна освіта: теорія і практика: Зб. наук. пр.: У 2 ч.: / За ред. І.А. Зязюна та Н.Г. Ничкало. – К.: Вид-во АПН України, 2001. – Ч. 1. – С. 5-14.
6. Ліхачев Б. Т. Педагогика. Курс Лекций. /Уч. пос. для студ. пед. учебн. завед. и слушат. ИПК и ФПК. – М.: Прометей, 1992. – 528 с.
7. Ніколаєва С.Ю. Методика навчання іноземних мов у середніх навчальних закладах / Підручник. – К.: Ленвіт, 1999. – 320 с.
8. Петровский А.В. Проблема развития личности с позиции социальной психологии. – М.: Наука, 1984. – 240 с.
9. Фаенова М.О. Компоненты культуры речевого общения // Принципы функционирования языка в обществе. – М.: Изд. Моск. гос. пед. ин-т ин. яз., 1990. – Вып. 367. – С. 45.
10. Формановская Н.И., Шевцова С.В. Речевой этикет: Русско–английские соответствия. – М.: Просвещение, 1990. – 125 с.
11. Формирование личности старшеклассника / Под ред. В.Дубровиной. – М.: Педагогика, 1989. – 168 с.