На межі тисячоліть Україна здійснює свій вибір у цивілізаційних координатах таласократія — телурократія. Україна – „геополітичне серце” Європи, а здійснення вибору на користь таласократичної культури – це відновлення історичної справедливості. Адже культура Київської Русі – таласократична, бо визначається глибинними архетипами ( індивідуалізму, працелюбства, індивідуальних цінностей, рухливості етичних і юридичних норм тощо), що принципово не співпадала з нав’язаною російською культурою телурократії. В часи кризи Київська Русь через нерішучість і недалекоглядність своєї еліти поплатилася століттями рабства.
З погляду видатного українського кінорежисера Юрія Іллєнка в 2004-2005 рр. відбулася в Україні національна революція, а не так звана „помаранчева”, бо це є перекручування та підміна термінології на основі семантики кольору. Насправді – це була боротьба української нації за свої права, це був свідомий культурний вибір у бік вистражданих цінностей таласократичної цивілізації – індивідуального підприємництва, професіоналізму, корпоратизації, правової держави і права, етики й культури, миру і громадянської злагоди.
Цивілізаційний або культурологічний підхід, репрезентований такими авторитетами, як О.Шпенглер, А.Дж. Тойнбі, А.Вебер, К.Ясперс, П.Сорокін, серед російських авторів - М.Данилевський, К.Леонтьєв, Л.Гумільов, а українських - Д.Донцов, А.Кульчицький та інші. При всій різниці філософських позицій адептів цивілізаційного підходу загальною залишається орієнтація на традиції „філософії життя”, представленої іменами Ф.Ніцше, В.Дільтея, Г.Зіммеля, Г.Віндельбанда, ідеї яких ґрунтувалися на положеннях А.Шопенгауера, С.К’єркегора, Н.-Г.Гердера, Дж.Віко та інших про пошуки найтиповіших. глибинних основ тих чи інших культурно-історичних типів.
А. Кребер – автор „стилістичної” концепції культури, застосовує, до вище зазначених типологій („систематичної” типології П.Сорокіна, „прасимволічної” типології О.Шпенглера, „архетипічної” типології М.Данилевського), запозичений з мистецтвознавства термін „культурний стиль”, надаючи йому значення „типу культури” або „типу цивілізації”.
Він розглядає три взаємозалежних між собою варіанти становлення культурних стилів (або стилі культури). Зрозуміло, що будь-який стиль у рамках цілісної культури є незавершеним, бо є різні чинники як внутрішні, так і зовнішні, зокрема, і впливи інших культур. Впливи культур одна на іншу – різноманітні, і не завжди руйнівні. У склад однієї культури можуть одночасно входити елементи інших культур. Стиль власної культури випрацьовується поступово й послідовно. Період виникнення, росту, становлення своєрідної культури, тривалість життя такого утворення, час розвитку характерного стилю – взаємопов’язані. Три види діяльності : ріст культури, творчість (креативність) і стиль розвитку розглядаються як три аспекти одного цілісного процесу. Витворення нового змісту культури, асиміляція зовнішніх культурних елементів, поступове просування вперед характеристик стилю, зростання узгодженості між різними елементами і частинами - усе це разом у підсумку приводить до створення завершального стилю культури. Для американського дослідника Ф. Нортропа (1893 — 1975) основою культурної типологізації обираються методи пізнавальної діяльності. Протилежність філософських позицій визнається – основою „ідеологічного конфлікту” між східним і західним типами культури. Східній культурі притаманні інтуїтивне, ірраціональне світосприйняття, ціннісний підхід, а для західної культури - методи наукового, раціонального пізнання. Типологія культури за методами пізнавальної діяльності споріднена з класифікацією культур за формами мислення. В даному випадку виокремлюються домінантні в культурі форми мислення: „партикуляризм - універсалізм”, „асоціативність – абстрактність”. Партикуляристські культури зосереджують увагу на специфічному, індивідуальному, універсалістські – узагальненні, всезагальних категоріях. В партикуляризмі домінує асоціативність, знання здобуваються повільно й поступово на основі безпосереднього чуттєвого досвіду. Універсалізм передбачає абстрактні форми мислення. Під кутом зору вище зазначених взаємодоповнювальних типологій західна культура може описуватися через категорії „універсалізму” і „абстрактності”, а східна – „партикуляризму” і „асоціативності”. Принагідно зауважимо, що один з основоположників глибинної психології, К.-Г. Юнг зовнішньо проявлені відмінності між західною й східною культурами концептуально обґрунтовував на основі архетипічних особливостей колективного несвідомого, зокрема, виокремлюючи, культури-екстраверти та культури-інтроверти. У цьому контексті, але вже під кутом абсолютно іншої методології - структуралізму, варто згадати і типологізації культури, запропоновану відомим французьким етнологом, культурологом К.-Леві-Строссом.
К.Леві-Стросс в основу так званого поділу культур на „гарячі” і „холодні” покладає поняття „структури”, „тексту”. Сучасні культури – „гарячі” культури: вони пам’ятають всі уже створені тексти („текст” у широкому значенні слова – будь-яка знакова система - книги, музика, графіка тощо), прагнуть створити нові тексти, несхожі на попередні. В минулому, впродовж тисячоліть домінували культури –„холодні”, що відзначалися прагненням до точного відтворення вже існуючого „тексту"( на ранніх сходинках –священного гімну богам, моральної, правової формули тощо).
В „холодних культурах” історична пам’ять потрібна для збереження в незмінюваному вигляді відпочатково утворених текстів; тут важливе значення отримують форми ритуалізованої поведінки, зокрема, система очищувальних ритуалів та табу, а в системі відношення „традиція-новація”основоположною та неухильною визнається традиція, простежується прямий зв’язок ідеології з практикою. В „гарячих культурах” простежується абсолютно протилежна тенденція, бо історична пам’ять тут необхідна для створення оригінального, несхожого „тексту”, наголошується на інноваціях, а в таких суспільствах є багато різних ідеологічних систем, підсистем ( офіційно-народна, церковно-світська тощо).
Культурно-антропологічна різниця між „гарячими” і „холодними” культурами є наступною:
| „Гарячі культури” | „Холодні культури” |
| Зорієнтовані на пошуки нових „текстів”, креативність | Відновлення стандартних „текстів”, репродуктивність |
| Постійне винахідництво, інновації | Винахідництво –в минулому (боги, культурні герої), традиція |
В основі синхронної типології культури є система класифікації повторюваних культурних рис, притаманних конкретній культурі як унікальній моделі або комплексу елементів.
Прагнення зрозуміти причини подібності та відмінностей між культурами уможливили створення концепції ”універсальної культурної моделі”.
Універсальна модель культури - концепція єдиного плана побудови культури випрацювана в ХХ ст. в антропології на основі порівняльного аналізу. Досліджено декілька сотень конкретних культур ( більше 600, World Ethnographic Atlas), виокремлено повторювані риси, які отримали назву всезагальних. У всіх досліджуваних культурах зустрічалися наступні спільні елементи: віковий поділ,
календар, організація суспільства, системи спорідненості, приготування їжі, спільна праця та її поділ, декоративне мистецтво, освіта, етика, свята, фольклор, табу, похоронні ритуали, ігри, подарунки, гостинність, житлове будівництво, заборона інцесту, закон, імена, релігійні культи і т.п.
Дж. Мердок проголошує тезу: всі культури будуються за одним основним планом універсальної культурної моделі, а всезагальні риси культури – це подібність класифікацій як категорій елементів історії культури й поведінки. Наприклад, поведінка людини при одруженні, отриманні освіти, турботі про хворих за багатьма аспектами відрізняються у різних суспільствах. Проте всюди вони групуються в три категорії: шлюб, освіта, медицина. Спільною основою різних культур, що уможливлює їх порівняльний аналіз - визнається постійна система класифікацій.
Дж. Мердок показав, що кожна культура має мову, яка складається з однакових компонентів: фонем, слів, граматики. Похоронні обряди у всіх культурах, переважно є виявленням скорботи, включають ритуали, що захищають від злих сил тощо. При цьому, не зважаючи на виявлену подібність (наявність спільних рис і компонентів), розрізнявся конкретний культурний зміст. Було узагальнено, що дійсні всезагальні риси ( спільний знаменник культур) – це не ідентичність змісту, а подібність класифікацій. Універсальна модель існує у всіх культурах: простих і складних, стародавніх і сучасних, а її основа - прихована в особливостях біологічної природи людини та умовах людського існування.
У моделі Мердока таким спільним знаменником визнається „культурна звичка” та основні фактори у становленні цієї структури, що визначає універсальну модель. Культурна звичка й традиція у певному соціальному контексті уможливлюють взаємодії, котрі вносять у культуру принцип обмежених можливостей – надзвичайно важливий для визначення універсальної культурної моделі. Цей принцип створює варіативність, притаманну конкретній культурі. Модель Мердока - „універсальний” спосіб у виявленні спільного і відмінностей у культурах на основі культурно-детермінованої поведінки людини, а узагальненій підсумковій універсальній схемі (1967) налічувалося 47 загальних культурних рис.